«Люби цей світ, люби сповна...»

«Люби цей світ, люби сповна…»

«Люби цей світ, люби сповна...»Олена Харківець народилася в Полтаві 1966 року. Закінчила Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка. Має спеціальності «російська філологія» і «практична психологія», але, як сама зазначає, «життя урізноманітнило мої заняття» – тривалий час працювала в Кобеляцькій школі-інтернаті.
Там переконалася, що творчість – «це шлях до людського серця через його одвічні мрії і прагнення, інколи навіть неусвідомлені. Можливо, тому шукаю щось для себе саме у творчості». І добрим янголом тут стала для неї незабутня поетеса і журналістка Людмила Овдієнко.
Із 2007 року Олена Харківець працює кореспондентом Кобеляцької районної газети «Колос». Член Асоціації психологів України та Національної спілки журналістів України.

Олена ХАРКІВЕЦЬ
* * *
Я колись мала довгі коси.
Світлі мрії, ясні надії.
Кожен ранок щастя приносив
Солов’ями і сніговіями.
Довгі дні були, довгі роки,
Довго люди були хорошими.
Світ іще, як тоді, широкий,
А от коси мої покоротшали.
Покоротшали дні і ночі,
Паничами плетуться спогади,
І душа аж ніяк не хоче
Святкувати дитинства проводи.
Прив’яжуся міцніше до пам’яті
Літа бабиного павутинкою
І босоніж по руті, по м’яті
Побіжу на схід сонця стежинкою.
* * *
Сьогодні ніч така ж, як і тоді,
І та ж в пітьмі Велика Ведмедиця,
А ми такі щасливі й молоді…
Нехай тобі, коханий, це насниться.
Дивися, знову щедрий зорепад,
І місяць за осиками сховався.
…Нічого не повернеться назад.
Не прокидайся, спи, не прокидайся.
Як і тоді, кружляє листопад.
Усе, що хочеш, загадай і вимрій!
Та тільки світ, немов осінній сад,
Хтось обтрусив. І спогади ячать.
І журавлі на обрії кричать,
Що нарізно летіти нам у вирій.
* * *
Живу, як умію, люблю, як умію,
Плекаю у серці останню надію,
Що люди ще й досі хороші довкола,
Що я не слабка, не самотня
й не квола,
Що все, що було, – то було
недаремно,
Хоча було й боляче, і неприємно.
Живу, як з нуля, як зі старту,
як вперше,
Щоб встигнути і розпочати,
й завершить,
Не схибить в путі, не роздертись
на шмаття,
Від Бога й людей не діждати
прокляття,
Стерпіти усе, все віддати, що маю.
Благаю у Господа, в долі благаю:
До розуму – холоду, жару – до крові,
А в душу – спокою, а в серце – любові.
Ніч на Купала
Звабливо мерехтить вода,
Душа купається в любові,
Купальська нічка нагада,
Якої ми з тобою крові.
Враз оживе прадавній дух,
І млость розіллється довкола,
І сонця предковічний рух
Докреслить вогняне півколо.
І зійде благодать на Русь,
І в передсвіт в обіймах ночі
Необережному комусь
Русалки серце залоскочуть.
Згорять усі гріхи в огні,
Очистять тіло світлі води,
І зіллються в піснях хмільні
Дівчат і хлопців хороводи.
Вплетуться з квітами в вінки
Найпотаємніші бажання,
У водах тихої ріки
Сховає їх ця ніч остання.
За нею – новий вир життя
І день новий в прийдешнім часі,
І неба і землі злиття
В одній єдиній іпостасі.
Згоріла найкоротша ніч,
Зорею жарко спалахнула,
І зникла темрява опріч –
На зиму сонце повернуло…
Синові Аркадію
Не раз вже продано і вбито,
Три шкіри здерто далебі,
А ти прощай, не взявши мито,
А ти люби, а ти люби…
Твою розтоптано свідомість,
Довіру взято на торги,
Зневіру віддано натомість,
А ти люби, чимдуж люби…
Ошуканий, за правду битий
І спрагло випитий до дна,
Допоки можеш ти любити,
Люби цей світ, люби сповна…
Люби, не жди, що хтось ще буде
Його любити так, як ти.
Не відають, що роблять, люди,
Ти ж полюби їх і прости…
Карай прощенням світ цей грішний –
Завжди де пекло, там і рай.
За всіх катів і всіх невтішних
Молитву Вишньому віддай.
* * *
Художнику Стасу Вагнеру
Тут розкошує цвіт бузку,
А там – волошки в темній рамі.
Твої картини бездоганні
У кожнім дотику-мазку.
В них зупинився часу плин,
У цих наївних ретро-драмах:
Старенька хата у Санжарах
І кобеляцький давній млин.
Ось літом дихає ріка,
А ген – сумує звично осінь,
Верба у водах миє коси,
І тихо дуб старий зітха.
Як сонях гріє краєвид
Й розкішно пломеніють маки!
Хлюпочуться морські світанки,
І червоніє стиглий плід…
У світі безліч є ідей,
Тобі ж, щасливому, властиво
Щодня творити пензлем диво,
Щоб просто радувать людей.
Як неповторна кожна мить,
Так все спливає за водою.
А ти під Божою рукою
Цей час умієш зупинить.
* * *
Пора вже обібрати реп’яхи,
які за довгі роки в’їлись в душу.
Іван Ярещенко.
Що бачу, то про те вже і співаю –
Довкола стільки є очам поживи:
Від пекла й до самісінького раю
В буденності знаходяться мотиви.
Ні в гріш не ставлю більше монологи
І діалогам не знаходжу місця,
Викреслюю прологи й епілоги,
І рву брехні задушливе намисто.
Втомилася душа від реп’яхів
Й липкого смаку влесливого слова.
А їй любить же треба ворогів
І всепрощення мати за основу!
А світ все ловить, все плете сітки,
На наші душі пастки розставляє.
Байдужий світ, грайливий і хисткий,
Якого я ніколи не пізнаю.
Невігластво своє складу в архів
І, може, все ж уперто дочекаюсь,
Коли цей світ звільниться від гріхів
І явить непідробну досконалість.
* * *
Жити треба легко і смачно,
Кожній дрібничці і миті – з вдячністю.
І милуватися тим, що бачиш,
Що чуєш, чого настачив.
Щоденно очі зводь до неба –
Так треба.
Треба, щоб небо в тобі дихало,
І сонце щоб гріло втіхою,
Щоб чистим дощем тебе полоскало.
Бери мало,
Мало проси, віддавай сторицею.
Щомиті від світу чекай гостинців.
Все буде,
Все для тебе уже завбачливо
Кимось зібрано і призначено.
Не шукай нічого – все знайдеться:
Ковток води, хліба окраєць.
Будь делікатним –
Ти в світ цей лишень прийшов у гості.
Усе у ньому роби з любов’ю.
Красиво й просто.
* * *
На тренінгу, де всіх наук основ
Учасники дотримувались вперто,
Спитав ведучий: «А тепер відверто
Зізнайтеся, що є для вас любов?»
І полились думки наперебій,
І кожна від другої красивіша:
Любов – це щастя, радість,
розмах мрій,
Зізнання, поцілунки, гарні вірші.
Це вічне свято, щирі почуття,
Медові ночі, любі очі, зорі,
Це подарунок на усе життя
Від Бога й долі.
Любов – це хімія, яка нуртує кров,
Це для людського серця вічна втіха.
Безумство вчинків – ось що є любов,
І це без сміху.
І раптом хтось один несміло встав,
Закресливши усі слова затерті,
І «білою вороною» сказав:
«Любов – це жертва».

Поділися:

Добавить комментарий