«Любов ніколи  не вмирає. З часом лиш  мудрішає вона…»

«Любов ніколи не вмирає. З часом лиш мудрішає вона…»

Вдумливим і допитливим читачам «Зорі Полтавщини» різних поколінь хочу нагадати, що в 1960-х у пресі була започаткована тривала, дуже запекла, а найголовніше – продуктивна, дискусія між фізиками і ліриками. Боже, якої пристрасті, яких емоцій досягали окремі публікації. Були й зважені виступи, й відверта кон’юнктура. Такого розумнячого слова, ми, звичайнісінькі юнаки тих таки 1960-х, ще не знали, тому називали кон’юнктуру туфтою. Ми вміли читати: говорю не про механічний процес складання букв у слова, а слів – у речення. Ми вже вміли розуміти написане. Низький уклін за це батькам і вчителям. До чого я оце розумую. А все тому, що в черговий раз узявся читати вірші Володимира Тарасенка, сконцентровані у збірці «Одкровення». Тією книгою мій друг Володя підсумував своє шосте десятиліття…
Люди живуть перспективами, надіями, сподіваннями. Для всіх нас справжнім шоком стала звістка про раптову смерть листопадового дня 2012 року Володимира Олександровича Тарасенка. На ту пору минуло вже десять років пам’яті Василя Михайловича Шапрана…
Нехай пробачить мене читач, але я знову повернуся до дискусії фізиків і ліриків. Агроном, козак, селянин Василь Шапран міг безпомилково цитувати Євгена Гребінку, Івана Котляревського. А вже його гумор, кумедні історії із життя – то на рівні Остапа Вишні й Павла Глазового.
Педагог, журналіст, волею долі – службовець Володимир Тарасенко був (як болить це відчуття) неперевершеним майстром рими. Він міг заримувати, мабуть, будь-яке слово. Щоправда, чи знайшов він риму до слова «бульдозер», не знаю. Ота легкість у спілкуванні зовсім не означала безтурботного життя Володі.
Я не літературний критик, не науковець, а шанувальник літературної творчості, і мені не байдужа поезія уродженця славного Глобинського краю, доброго полтавця, щирого чоловіка Володимира Тарасенка. Нинішнього 23 жовтня йому б виповнилося сімдесят літ. Нехай усі, хто знав його, хто читав чи читатиме його поезію, пом’януть, згадають Володю, Володимира Олександровича Тарасенка.
Я недаремно у заголовок виніс його поетичний рядок. Переконаний, що зоряни надрукують добірку його віршів. Нехай вони торкнуться сокровенного…

Юрій КУСТОЛ.
м. Полтава.

 

Володимир ТАРАСЕНКО

БАЛАДА ПРО ЧЕКАННЯ

Дзвонять струни зоряної арфи,
Дишуть липи медом і теплом.
Глухо у обійсті тітки Марфи
В бубон ночі півень б’є крилом.

Та й заводить світанкову пісню,
Тітчин сон зганяючи з повік.
На подушці спить кудлатий місяць,
Там, де мав би спати чоловік.

Під вікном у тітки квітне ружа,
Сняться тітці внуки і сини.
Сорок літ чекає тітка мужа
З перехресть далекої війни.

МІЙ КРАЙ

Розкинув степ широкі крила
В замрійні далі голубі.
Яка краса й могутня сила,
Мій краю рідний, у тобі!

Як ніч спадає чорноброва,
Тут зорі ллються, мов з відра.
Веселка грає світанкова
У хвилях лагідних Дніпра.

Не має меж твоя довіра,
Мій краю – трепетна душа.
В ній Лисенка натхненна ліра,
І Майбород, і Білаша.

Промінить зір ясний дитина
За обрій щастя і надій.
І отча пара лебедина
Пружне крило гартує їй.

А біля тину, коло хати,
Де вечір тихий сон гойда,
Як біла вишня, сива мати
Синів і дочок вигляда.

ДУМА ПРО ЛЕЛЕКУ

Кочівник-скіф і ратай-слов’янин –
Це вже легенда дивна і далека.
Народе мій, ти в світі не один,
Де вперше поселився птах –
лелека.

У райському теплі весни він жде,
Аби додому з радістю полинуть.
Так часто не стрічається ніде
Цей мудрий птах,
як в селах України.

Долав цей птах і гори, і моря,
На рідну землю ніс одвічне свято,
Щоб саме на виду у трударя
Надійно звить гніздо
своїм малятам.

На хатах поселився – ще коли
Орав сохою пращур…
ой, нелегко!
В гербах у завойовників – орли…
А в нашім мені бачиться – лелека.
* * *
Питаєш, як народжуються вірші
І що знаходжу, люба, у тобі?
Все те, що не знайшли,
на щастя, інші
У тім краю, де мрії голубі.

Велику і святу твою довіру,
Тремтливу душу, ніжну і просту,
І голосочка мелодійну ліру,
І первозданну світлу красоту.

Сміюся терпко, солодко
страждаю,
Як вогнище, душа палахкотить.
На тебе прав ніяких я не маю,
Крім права,
не питаючись, любить.

Знать хочеш, як тепер
я жити зможу,
Як через біль і муку перейду?
Не бійся, я тебе не потривожу,
Хоч і неспокій у моїм саду.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий