Людина щедрої душі, народний учитель

Людина щедрої душі, народний учитель

Міцним стимулом для змін у шкільній освіті є прагнення знати справжню історію свого народу, шукати зерна правди, мудрості, гуманізму в минулих часах. А знайти відповіді на чимало питань допоможе енциклопедичне видання «Церковні школи в Україні кінця 18-го – початку 20-го ст.: забутий світ», автором якого є Володимир Перерва. Книгу видруковано у місті Біла Церква в 2014 році.

Гортаючи сторінки цієї праці, розуміємо, що є значний, досі недосліджений пласт народної освіти в історії нашої країни. Книга запалює читача подвижництвом народних учителів, їхньою жертовною працею, збуджує думку про результативність поєднання двох місій – Священика та Вчителя. Прикладом тут стає діяльність Олексія Васильовича Воблого, за словами автора, «відомого педагога з Полтавської єпархії».
О. В. Воблий народився у 1881 році в сім’ї священика в козацькому селі Сталева Долина. Навчався в Полтавському духовному училищі, потім – у Лубенській Братській учительській школі при Мгарському монастирі. 18 вересня 1897 року шістнадцятирічного вчителя направляють псаломщиком у Свято-Михайлівську церкву села Пилиповичі Переяславського повіту й одночасно в місцеву церковноприходську школу. Як працювалося юнаку в селі Пилиповичі, він розповість пізніше, у статті «Немного о псаломщике», яку видав у 1906 році. «Нужно угождать всем и каждому, хоть это и противно твоим убеждениям», – так молодий псаломщик-вчитель змальовує свої перші кроки самостійного життя. Працював О. В. Воблий у селі Пилиповичі два роки, до 1 вересня 1899 року.
У наступному році він – псаломщик Свято-Михайлівської церкви в селі Хоцки, біля міста Переяслів. А з 31 серпня 1900 року – псаломщик у Покровській церкві села Волошинівка на Роменщині. Водночас учитель працює у Волошинівській жіночій церковно-приходській школі.
Одинадцять років наполегливої праці, небайдужість до обраного фаху, до учнів, дітей села Волошинівка, до проблем у буденному житті селян, критика старих методів навчання – все це відчуваємо в статтях Олексія Васильовича, які дивом збереглися в Київському та Полтавському державних архівах. З особливою любов’ю описує вчитель природу села Волошинівка, його яри, ліси, річку Голенка, ставок у центрі села, який селяни називають «морем». Навіть повітря він поетично описує: «В Волошиновке хороший, здоровый воздух. Вследствие этого здесь, в сравнении с другими окружными селами, меньше эпидемических заболеваний, школьные дети, по замечанию уездного наблюдателя, выглядят значительно лучше, здоровее детей соседних сел».

Людина щедрої душі, народний учитель
Волошинівська жіноча гімназія. 1907 рік.

З якою прискипливістю докопується він до історичного часу заснування села і робить висновки, що «основание села Волошиновка можно отнести к периоду 1500–1512 гг., а церковь в селе была уже в конце 16 века». Праця вчителя-дослідника у Волошинівці збіглася з третьою реконструкцією місцевої Покровської церкви. Воблий у статті «Покровская церковь и приход села Волошиновка, Роменского уезда, Полтавской епархии (Церковно-исторический и статистический опыт)» описує всі етапи її будівництва. У цей період у Волошинівці споруджується будинок для сімей учителів. І тут, на проекті будівлі, знаходимо правки та підписи вчителя.
За результатами педагогічної, громадської, наукової діяльності, «за труды по народному образованию», як написано в преамбулі «за ходатайством Святейшего Синода», Олексія Воблого, тридцятирічного вчителя Волошинівської жіночої церковноприходської школи, у 1911 році було нагороджено за царським указом срібною медаллю «За Усердіе».
Після Волошинівки О. В. Воблого направляють псаломщиком у Різдво-Богородицьку церкву села Василівка, на батьківщину Миколи Гоголя, а також учителем у місцеву церковноприходську школу. В 1915 році його мобілізують на фронт Першої світової війни.
Після лихоліть жовтневого більшовицького перевороту він повертається у Василівку, де працює «уповноваженим з організації» дитячого будинку імені М. Гоголя. Разом із колегою Антоном Семеновичем Макаренком, що був «уповноваженим з організації» дитячого будинку імені М. Горького в селі Ковалівка, долає величезні труднощі, які випало пережити дитбудинку в результаті розрухи та голоду після громадянської війни. «Допоможіть дітям, я вже сам лишився без чобіт, так як свою зарплату віддаю для потреб дітей-сиріт», – волає він до влади в заяві, що зберігається в Полтавському архіві.
Самовіддана праця не врятувала його від політичних переслідувань – як священнослужителя в минулому. В 1924 році його було позбавлено виборчого права, а в 1925-му – заарештовано. Уникаючи переслідувань, разом із сім’єю він опиняється в таврійському селі Піскошине (тепер Запорізька область). Там О. В. Воблий очолює семирічну школу.
«Удивительной души был человек!» – писав про нього пізніше А. Володін у нарисі «Подвиг батька» у 1973 році. Один із його вихованців стає Героєм Радянського Союзу за подвиг у Великій Вітчизняній війні. У той час, коли в країні почався голод (1932–1933 рр.), Воблий розумів, що треба робити. Організував при школі їдальню, жертвував усім, що було в сім’ї. У своїй кімнаті поселив чотирьох осиротілих дітей, годував та піклувався про них. Жодна дитина села Піскошине в роки Голодомору не померла!
Значно пізніше, в 1993 році, ті, хто вижив під час голоду, разом зі своїми дітьми та онуками прийшли до школи, щоб вклонитися та вшанувати пам’ять свого рятівника – Олексія Васильовича Воблого. І ця традиція існує і дотепер.
Ім’я О. В. Воблого занесено в Книгу Національної пам’яті «Людяність у нелюдяний час. Доброчинці в часи Голодомору».
Коли в 1937 році розпочалася нова хвиля політичних репресій, Олексія Воблого «запросили» в місто Мелітополь. Звідти він уже не повернувся…
Пам’ять про Олексія Васильовича Воблого живе серед людей.

(Матеріал дослідив Петро ЛЕЛЮК,
упорядкували Людмила ВОБЛА і Олексій ВОБЛИЙ – онук О. В. Воблого).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий