Людмила КАСЬЯНЕНКО: «Моя зброя – мова, культура, пісня»

Людмила КАСЬЯНЕНКО: «Моя зброя – мова, культура, пісня»

Наша землячка з Кобеляцького краю Людмила Касьяненко нині живе в штаті Техас (США), але серцем завжди в Україні.
Її найбільша сьогоднішня мрія – виступити на сцені перед земляками. Людмила допомагає ЗСУ, робить свій внесок у наближення Перемоги.
…Минула ще одна весна, ще одне літо, протягом яких Людмила Касьяненко не змогла помилуватися цвітом вишень на рідній кобеляцькій землі, чарівними навколишніми пейзажами вклонитися могилам батьків, пройтися вулицями міста, де минули дитячі роки, де зародилося захоплення музикою і піснею, яке стало справою всього життя.
По закінченні загальноосвітньої та музичної шкіл (по класу акордеона й фортепіано) поступила в Дніпропетровське училище культури й мистецтв. Потім було навчання в Полтавському педагогічному університеті, робота за спеціальністю в коледжі управління і права, творча діяльність – солістка Полтавської філармонії. Людмила Касьяненко брала активну участь в концертах, фестивалях, творчих конкурсах.
Не змінилося її захоплення і тоді, коли доля закинула далеко від рідної домівки. Після одного з концертів у Далласі нашу землячку нагородили тривалими оваціями, а її концерти стали збирати ще більше поціновувачів мелодійних українських пісень, класичної музики…
Виступає Людмила Касьяненко не лише в штаті Техас, де вона живе, а й у містах Чикаго, Лос-Анджелес, інших мегаполісах і маленьких містечках США. Пісні в її виконанні зачіпають струни серця, пробуджують щирі почуття, любов до життя. Свою місію вона вбачає у пропаганді української культури, мови, пісні. А коли відбулося повномасштабне вторгнення рф в Україну, вирішила, що її зброя – це пісня.
– Не хотілося вірити в те, що сталося. Моє серце в Україні. Болить, не знає спокою. Ми, українці, які проживають в Америці, з першого дня стали допомагати Україні вистояти й перемогти в цій страшній війні. Центр волонтерства знаходиться в церкві «Ріка Життя», пастор якої Леонід Регета родом з Житомира.
Також ми стали опікуватися переселенцями з України, допомагали продуктами, ліками, меблями. Проявили солідарність і стали користуватися послугами українців, які працюють перукарями, започатковують якийсь інший бізнес. Біженці отримують державну допомогу, але менталітет в українців такий, що без роботи не сидять і досить швидко стають успішними.
Проводимо благодійні концерти на підтримку ЗСУ. І цим моя допомога не обмежується: в батьківській оселі в Кобеляках живуть переселенці з Харкова, тут, у США, теж прихистила українців. Діти – донька Марія й син Валерій – підтримують мене й теж вважають своїм обов’язком спрямовувати донати українській армії.
– А яке ставлення в американців до України й українців?
– Раніше більшість американців нічого не знали про Україну, ми всі для них були раша. Зараз – юкрейн. Не буду приховувати – теж говорила російською, тепер – лише українською. Це моя і не лише моя принципова позиція. Мова – це наша зброя. У чужій стороні вона особливо мила, співуча, рідна.
Нещодавно була в Мексиці, і так різонула слух російська мова. Чужа, ворожа, неприємна… Раніше над цим не задумувалась, а тепер, коли русня принесла стільки біди на мою рідну землю, не можу її чути.
– Це вплинуло й на репертуар?
– Звісно. Записала багато нових пісень. Згадаю прем’єру пісні на слова і музику Анатолія Матвійчука «Починай спочатку». Нас поєднує тривала творча співпраця, але ця пісня особлива. Хоч у ній ні слова про війну, але саме зараз багатьом українцям доводиться все починати спочатку: зруйновано родинні гнізда і не лишилося спадку…
– Ваші творчі зв’язки не втрачено?
– Ні. Скажу більше, в січні цього року моя рідна Полтавська філармонія проводила благодійний концерт «Пісня єднає українців» на підтримку ЗСУ. Народилася оригінальна ідея поєднати живе виконання музики відомим гуртом «Краяни» і відеозапис пісні в моєму виконанні «Доле моя, доле». Я з радістю приєдналася до прекрасної творчої команди і зустрілася з моїми улюбленими слухачами за допомогою відеозв’язку. Вдячна за щирі оплески. Живу надією, що після Перемоги неодмінно зустрінемося.
– Сценічні виступи – це лише частина творчої діяльності?
– Нещодавно я була учасницею Міжконтинентального радіофестивалю української пісні «Співай рідною» разом з такими відомими митцями, як згаданий уже Анатолій Матвійчук, Павло Зібров, Оксана Білозір.
– Що в планах?
– Візьму участь у благодійних концертах. Пройдуть інші заходи, про які не буду говорити наперед. Планую відвідати Україну – скучила так, що словами не передати, а чи вийде – покаже час.
* * *
Кобелячани вже встигли порадіти за свою землячку та привітали її з високою нагородою – Всесвітнім орденом «Золота зірка» та Міжнародною премією «Культурна дипломатія».
– Продовжується моя співпраця з українськими митцями за океаном у рамках культурного проєкту «Через океан», – розповідає пані Людмила.
Час представити нову роботу, яка створена для співачки Людмили Касьяненко. Мова йде про пісню «Техас» – це присвята тому краю, де нині мешкає Людмила. Він особливий навіть у США – про це й нова пісня, виконана в стилізованій манері старих ковбойських пісень. Прем’єру пісні можна послухати на Фейсбуці – варто лиш зайти на сторінку Людмили Касьяненко.
Не можу не згадати ще одну пісню «Починай спочатку», написану Анатолієм Матвійчуком:
Своє життя не відкладай,
Не жди, не сподівайся,
Сьогодні смійся чи ридай,
Освідчуйся чи кайся…
Нехай зруйновано мости
І не лишилось спадку,
Але у Господа є ти,
Тож починай спочатку…
Коли слухаю цю пісню, то ловлю себе на думці, що Людмила Касьяненко співає про себе. Змогла ж вона в США, за тисячі кілометрів від рідної домівки, розпочати все спочатку. Заявила про себе як співачка, і зараз жоден фестиваль чи концерт не проходять без її участі. На жовтень заплановано концерт на підтримку ЗСУ за участю Людмили Касьяненко й заслуженої артистки України Оксани Білозір.
Наша землячка – голова Спілки українських жінок Далласу. Про свою громадську діяльність розповіла так:
– Поле нашої діяльності дуже велике: підтримуємо жінок, які приїхали в Даллас, а також тих, які живуть в Україні, займаємось благодійністю, пропагуємо українську культуру, пісню, мову, традиції, звичаї.
У тісній співпраці з Тамарою Вельшер, головою благодійної організації «Благодійність восьми вимірів», відкрили українську школу та український музей, які стануть осередком нашої культури. Організували драматичний колектив, дитячий театр. Маємо хоровий колектив, працюю з вокалістами. Є багато цікавих задумів, які неодмінно втілимо в життя. Зокрема плануємо провести в Далласі Сорочинський ярмарок. Такий же колоритний, веселий, з традиційними варениками, борщем, іншими смаколиками…
Але на першому місці зараз – благодійність.
Я не можу взяти в руки зброю й боронити територіальну цілісність України, але я всіляко підтримую ЗСУ, вірю воїнам, які боронять нашу Батьківщину, і чекаю Перемогу. І тоді неодмінно запрошу кобелячан на свій концерт. Я так мрію про той день, коли знову пройдуся вулицями рідного міста, обніму дорогих моєму серцю людей… Молю Бога, щоб сталося це як можна швидше.
Миру вам, дорогі мої земляки!

Наталія ПУЗИНА
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий