Лука КОЗАЧУК: «Сталінську конституцію створили для ще більшої експлуатації українців з боку великоросів»

241

Лука КОЗАЧУК: «Сталінську конституцію створили для ще більшої експлуатації українців з боку великоросів»

Війна, безжально зриваючи людей з насидженого гнізда, до якого вони приросли душею і тілом, звичним побутом, тисячами дрібниць, несе їх світом, наче перекотиполе. Де судилося зупинитися? І чи вийде надовго? Так було завжди – у Першу світову, у Другу світову, так воно й тепер: знаємо про тисячі, мільйони біженців, людей, позбавлених рідного даху над головою злою волею знавіснілої московської орди з її імперськими амбіціями.
У Рашівці, що в Гадяцькому краї, через російсько-українську війну нині опинилися десятки внутрішньо переміщених осіб: це колишні жителі Херсонщини, Сумщини й Харківщини, та найбільше серед них – донбасян. Хтось вирощує овочі-фрукти й квіти, ще хтось волонтерить чи допомагає рашівцям юридичними консультаціями, трапляються, на жаль, і такі, кого називають невиправними ватниками.

Війна стимулює міграцію

Друга світова війна свого часу прибила до рашівського берега значно менше люду, якщо точніше, то йдеться всього про кілька етнічних росіян, які прибули в село разом із однополчанами, одружилися з сільськими дівчатами й пустили тут свої корені, це Семен Толкачов, Леонід Глушков, Василь Макаров. (За яких обставин з’явилися в селі прізвища Чернишов, Фірсов, Біляєв, Осіпов та інші на -ов, іще належить встановити). Непросто тепер, через вісім післявоєнних десятиліть, з’ясувати, наскільки гармонійним було входження цих «колонізаторів» в український світ полтавського села, але діти їхні навчалися в українській школі й говорили змалечку українською. Післявоєнна пора, крім того, ознаменувалася прибуттям кількох лемківських родин (які так тужили за рідною стороною і не мали вже вкоріненої звички цупити колгоспне добро, що в селі надовго не затрималися), а також двох росіян-фахівців: поштовим відділенням завідував Петро Васильович Герасимов, а посаду головного інженера якийсь час обіймав Севостьянов (звична практика совєтів – віддавати важливі й не дуже пости в Україні представникам «головного» етносу Союзу, бо ж імперія спецслужб українцям, що не виявляли лояльності до влади, одвіку не довіряла, і кадрові призначення – тільки один із аспектів многоликої політики русифікації).
А що ж із Першою світовою? 1915 року в Рашівці з’явилося чотири родини біженців із Білорусі й Волині: Козачуки, Леванди, Казанські й Демки. Нині в селі не зосталося людей із такими прізвищами. Про долю братів Демків (Трохима Якимовича і Максима Якимовича) вдалося дізнатися обмаль, тільки те, що Трохим Демко (він фігурує в історії Рашівської школи пера Надії Кузьмівни Зімбалевської) працював учителем, виступав на сільській сцені у виставах, був одружений із учителькою Марією Дмитрівною Возницею. А його брат Максим разом із дружиною трудився на молочарці (молочний зливно-переробний пункт, відкритий у селі 1923 року, де виготовляли сир, бринзу, масло й сметану). Про сестер Казанських мені трохи розповіла Надія Луківна Козачук (у шлюбі Богомолова, 1922–2018). Якийсь час Козачуки й Казанські мешкали в одному будинку, що до жовтневого перевороту належав купцю Гуревичу. Старша сестра Марія працювала бухгалтером, Віра, молодша, – комсомолка, активістка, їхній батько Яків був хрещеним Надії Луківни. Мій батько, Кириченко Олександр Маркович, який під час моровиці був підлітком, уже в літньому віці пригадував, що сестри Казанські були учасницями продзагону, очолюваного петроградським робітником Зайцевим: у голодних 1932–1933-му ходили по хатах у буксирних бригадах, проявляючи особливу невблаганність. У родині Андрія Леванди, якого прозивали Богомазом (бо писав ікони), було восьмеро дітей – шестеро синів і дві доньки. Дівчата, Валентина й Катерина, а також син Олександр стали вчителями, Володимир – бухгалтером. Всеволод успадкував батьків хист до малювання, а ще він пречудово грав на скрипці й увіковічнював односельців на знімках, майстерно опанувавши фотосправу. Василь також добре малював, його заслуга – активна участь у клубній роботі (керував драматичним гуртком, створював чудові декорації для вистав). Про цю родину, що залишила в ХХ столітті вельми помітний і пам’ятний слід в історії Рашівки, хочеться дізнатися й розповісти більше. Тепер же йдеться про Козачуків.

Доньчин болючий спогад

З Надією Луківною Богомоловою, наймолодшою донькою багатодітного Луки Степановича Козачука, познайомила мене свого часу Євгенія Яківна Левошко (1941 р. н.), чия родина, мати Уляна Степанівна Фещенко, тьотя Олександра Степанівна Бибик та й сама Женя, приятелювала із сім’єю біженців Козачуків. Тоді я розшукувала інформацію про свого репресованого діда Кириченка Григорія Лаврентійовича і випадково дізналася, що Надія Луківна навчалася в одному класі і дружила з дідовим старшим сином Олександром. Мала ця літня жінка чудову пам’ять, тож розповіла багато цікавого про Рашівку перед Другою світовою. Зостається тільки шкодувати, що те незабутнє спілкування обмежилося всього двома розмовами. А скільки ще можна було розпитати!
У Козачуків народилося немало-небагато – шестеро дітей: Анатолій, Євгенія (1912 р. н., пошлюбилася з рашівцем Іваном Кіндратовичем Кириченком на прізвисько Карапєт, у час Другої світової війни вони емігрували до США), Любов (1909 р. н.), Марія (1914 р. н., обидві середульші сестри в дорослому віці осіли в одному будинку на два входи на тодішній вулиці Чапаєва в Гадячі, забравши до себе матір), Лука (1918 р. н., воював на фронтах Другої світової, служив у кінній розвідці, двічі під ним убивали коня, а він уцілів, після війни жив у Білорусі) і Надія (1922 р. н., вчителька, на схилку віку жила в Полтаві). Двоє молодших – Лука й Надя – з’явилися на світ уже в Рашівці. Була ще й годованка Настя: молодому подружжю шість років Усевишній не посилав дітей, тож Козачуки взяли на виховання дівчину з бідної сім’ї чи то сироту, пізніше вона вийде заміж у сусідню з Рашівкою Саранчину Долину за Саву Лукаша. Попервах прибула в село разом із іншими біженцями мати, Марія Михайлівна, з дітьми, Луку Степановича, якого відірвала від сім’ї війна, розшукували цілих два роки.
– Уперше органи батька забрали ще в 1929 році, суд відбувався в Ромнах, на десять років засудили його, – розповідала Надія Луківна. – Опинився він аж на Далекому Сході, вугілля добував, півтора року за рік зараховували. Ще до першого строку батько почав зводити хату на хуторі. Тоді давали на одну людину один гектар землі, і нам виділили сім га орної і один сінокосу. І вже на хуторі стояла готова хата, тільки переходь. Аж тут почали розкручувать – таке лихо!..
У березні 37-го батько повернувся. А мати була активісткою, шестеро дітей, в голодовку жодне не померло, спасибі добрим людям: привезло одну свиню і одного кабана, розводьте, кажуть, ферму. І вона як розвела!.. Я свиней пасла. Навіть приз мені давали. Старші сестри, Женя й Люба, в Донбас подалися. У 1932-му з нами Марія була, їй 18, Луці 14, мені десять. Батькові в Рашівці місця в школі не знайшлося. Йому запропонували п’ять адрес, де були вакансії для вчителів, і він вибрав Запоріжжя, Асканію-Нову. Отож поїхав батько в Асканію і Толю з собою взяв, а ми з мамою зосталися в селі. Я тоді в сьомому класі була. Вже комсомолка. Пам’ятаю, як верталися додому з Гадяча, ходили на затвердження в райком комсомолу, ішли в темряві пішки, Андрій Кириченко (в класі його прозвали Кадо, у війну він стане льотчиком) десь узяв біле простирадло і так нас налякав, що ми кричали на всю Саранчину Долину, а тоді його пісочили на комсомольських зборах…
Батько прийшов, а хто його візьме в школу (він природознавство викладав, музику і співи). Регентом був у церкві Різдва Христового. Там зібрався дуже сильний церковний хор, у ньому співали Іван Олексійович Малинка, Софія Луківна і Анна Луківна Любченки (дві сестри, на Жуковій жили пізніше, а спершу – при лікарні). Мати батька до Анни Луківни трохи ревнувала. А жили ми спершу десь на Березі, пізніше – там, де велика аптека, а перед тим – у Іверів (де тепер подвір’я Інни Скрипки).
Хоча на той час я малою була, в школу не ходила, ну, бач, у пам’яті зосталося те, що баба Іверша мені розказувала, каже: «Уночі Василь прийде, він проти совєтів, а вдень – Михайло, він за нову владу, а мені того й того сина жалко, і тому їсти даю, і другому». У них дворище велике було, аж до річки простилалося. Михайло пізніше трудився бригадиром, а Василь виїхав із села. Усі, хто хоч трохи заможніший був, виїхали.
Ще коли на Волині батько вчителював, мешкали ми при школі, мати збирала копійки золоті, хотіли хату будувать, і оті копійки всі розійшлися: дітей багато, мама в родині панотця Пошивайла усе купувала, їхні робітники приносили й молоко, і масло. Хазяйку звали паніматка. Дворище Пошивайлів було там, де Василь Юрович Андрусенко побудував хату. На тому місці пізніше патронат діяв, наша Женя там працювала разом із матір’ю Павла Павловича Бовкуна (він мій однокласник). Це та жінка, яку вбили секруха та її сестра, на них казали Багатирі, а коли повернулися з тюрми, то прозивали душогубами… Дім у священика великий був. І батюшку я застала, і не раз у нього в хаті бувала. А чого – не пригадаю вже, може, діти там підростали такі, як я… Тоді вдома в нас багато дітей збиралося, розважалися не так, як тепер: загадки, шаради, малювали. Якось почали співать “Ще не вмерла Україна”. [Схоже, що хтось із дітей Козачуків брав участь у сільській «Просвіті». – Т. Д.).
Отак десять років я провчилася. Не було в колгоспі такої роботи, якої не знала. Із Сергієм Кратенком (Шарком) – у них теж пай був під Касяновим хутором – і в скирдах, сторожуючи, ночували. Миші бігають, страшно! Скиртоправом працювала. Усіх чоловіків на війну забрали, зосталися самі діди та пацани, дід був головний, каже мені: «Надю, на скирту! Кутки викладай, а тепер топчи середину, щоби стіг був міцний». Я слухняно виконую вказівки… У 37-му батько знайшов роботу в «Заготзерні» в Гадячі, лаборантом, трохи поробив, і знову забрали. Бухгалтером там працював Галі Король батько, його теж енкаведе загребло. Ми тоді довго про свого батька нічого не знали, тільки пізніше довідалися, що його в Трибах розстріляли…
Навчалася Надя Козачук на відмінно, була комсомолкою, комсоргом, десятирічку закінчила 1940 року, мріяла стати юристом, але не судилося: дітям «ворогів народу» годі було втрапити до престижних вишів, їх ждав вовчий білет. Тільки завдяки міцним знанням, здобутим власною наполегливістю, та високому професійному рівню сільських учителів удалося дівчині з родини репресованого вступити до Лубенського вчительського інституту. Там вона разом із Ганною і Марією Кацюбами провчилася всього рік, бо почалася Друга світова. Після війни дівчата продовжили навчання у Гадяцькій педшколі, по закінченні якої їх відрядили працювати на захід України. З рашівських учителів Надія Луківна добрим словом згадувала Митрофана Гарбуза, Михайла Боцулу (обидва були репресовані), Григорія Умановського (шкільне прізвисько Лісабон), а якогось Круглова називала придурком.
Про батьків характер вона багато не говорила (і в тому моя провина, бо більше цікавилася долею родича), казала, що мав подвійне прізвище (хлопця напівсироту записав на себе якийсь учитель) і був безмежно відданий родині: щоразу після вимушеної розлуки повертався в її лоно, аж поки тоталітарний зловорожий режим не забрав його навіки від дітей і дружини. Відчувалося, що хоча минули відтоді десятиліття, ця рана літній жінці досі болить. Скільки їх було в Україні, таких дітей-напівсиріт, як Надія Луківна, – позбавлених батьківської любові й турботи, змушених роками тамувати в мовчанні свою втрату, свою невигойну рану, свої сльози?..

Промовляє архівно-кримінальна справа

Таки не підводила Надію Луківну її пам’ять: у архівно-кримінальній справі №3308-С, яка зберігається в галузевому архіві СБУ в Полтавській області і стосується звинуваченого Луки Козачука, у нього справді подвійне прізвище – Ковбель-Козачук. От тільки енкаведисти перекручують його грубо й принизливо, пишучи здебільшого Кобель, та воно й не дивно: їхній ненависті до українськості в’язня, їхній готовності стерти його з лиця землі, знищити його самоідентифікацію (а її елементами, як відомо, є і національність, і ім’я), здається, немає жодних меж і моральних перепон.
Відкривають справу протоколи допитів свідків, що їх співробітник Гадяцького районного відділу НКВД Перец Лейбович Виноградський провів і задокументував 5 серпня 1937 року.
Першим допитано рашівця Михайла Захаровича Захарченка (1888 р. н., колгоспник, освіта нижча, одружений, дружина – Палажка Гаврилівна, 47 років; діти: Василь, 17 років, Марія, 15 років, Надія, 13 років. Свідок повідомляє, що Ковбель-Козачук «прибув до нас у село Рашівку в час імперіалістичної війни як біженець <…> працював при волості писарем, 1918 року, в час петлюрівщини, вступив до варти, де був на начальницькій посаді, і того ж року в селі Харківцях разом із С. Горошком, відомим петлюрівцем, розстріляли активіста села Лизуна. Після вступу Червоної армії і встановлення радвлади Ковбель-Козачук утік на Донбас, де працював учителем. Після появи рашівської справи, до якої був причетний і Ковбель-Козачук, його арештували на Донбасі і доправили етапом у с. Рашівку в 1929 році. Виїзна сесія Харківського обласного суду присудила Ковбелю-Козачуку 8–10 років в’язниці, повернувся в с. Рашівку 1937 р. і нині працює в гадяцькому «Заготзерні», в Рашівці з’являється рідко». [Тут і далі – переклад з російської. – Т. Д.]
На запитання про зв’язки арештованого свідок відповідає, що той «має зв’язок з Головком Іваном Михайловичем», «спекулянтом у минулому (читай: звичайним щетинником. – Т. Д.), активним бандитом і організатором політбанди Христового» (читай: членом селянського повстанського загону), який «активно боровся проти радвлади, був у банді Христового бунтюжним» (читай: бунчужним; ідеться про підстаршинське військове звання в Україні на початку ХХ сторіччя, що його використовували в збройних силах УНР та Української Держави), «від радвлади переховувався, нині працює на гадяцькому пункті «Заготзерна», куди і влаштував на роботу Ковбеля-Козачука, в Рашівці не з’являється, бо виїхав на постійне місце проживання, в Гадяч, де придбав собі будинок».
На цьому свідчення Михайла Захарченка закінчуються. І, щоб уже покінчити з цією побічною гілкою розповіді, додам, що в час німецької окупації він був старостою села, з чого можна виснувати, що людина не була надто обтяжена моральними принципами. Про долю Івана Головка, учасника загону Леонтія Христового, ще належить дізнатися. Скажу тільки, що в моєму дитинстві в ногах батьківського городу містилася садиба подружжя Головків – Василя Михайловича (1891 р. н.) і Наталки Андріївни (1896 р. н.). Ворота доглянутого обійстя виходили на вулицю Широку. Дідусь і бабуся були дуже привітні. Ми з сестрою в дошкільному віці ходили в гості до своєї бабусі Соні високим обніжком уздовж городу, а тоді – через подвір’я Головків. Господарі завжди охоче про щось нас розпитували, пригощали нехитрими гостинцями, від обох віяло добротою і теплом. Є всі підстави вважати, що дід Василь був братом того «неблагонадійного» Івана Головка, чиє життя вкоротили сталінські катівні й на слід якого наводив каральні органи недоброї слави односелець.
Свідчення Сави Петровича Кириченка (1893 р. н., освіта нижча, слюсар на хімзаводі № 3 м. Горлівки, одружений, дружина – Федора Наумівна, 39 років, сини: Микола, Володимир, Іван, Василь) майже слово в слово повторюють трафаретну характеристику Луки Ковбеля-Козачука та Івана Головка, начебто надану (хоча, можливо, тільки підписану) Захарченком, з тією відмінністю, що Сава Кириченко на додачу називає прізвища односельців, які можуть підтвердити його слова. Це Качапут Михайло Олексійович, Кратенко Архип Овер’янович, Дмитерко Сидір, а також уже згаданий Захарченко Михайло.
Але чомусь не прислухалися гадяцькі енкаведисти до підказки цього мешканця горлівської казарми і любителя свідчити проти односельців (не вперше зустрічається його ймення в подібних протоколах – і коли тільки встигав), бо третім свідком виступив (уже 15 вересня) такий собі Сава Юхимович Карбач, 1888 р. н., освіта середня, агроном МТС. Цей чоловік значно стриманіший у своїх показах і не такий політично наївний, як два попередники: він знає, що гетьманська варта існувала за часів Гетьманщини, а не УНР, що в Харківці для боротьби з партизанами Ковбеля-Козачука послали (а не він сам туди вирушив) і що у 1929 році його присудили до вищої міри покарання, а потім присуд замінили (і це підтвердять подальші сторінки кримінальної справи).Та все ж три згаданих свідки і їхні (чи нав’язані чекістами) підозріло ідентичні покази видаються аматорськими порівняно зі свідченнями четвертого рашівця, отриманими 4 жовтня. Звати його Никифор Наумович Оніпко (1894 р. н., колгоспник, одружений, грамотний, має на утриманні одну людину, безпартійний). До певних підозр спонукає занадто скупа порівнянно з іншими свідками інформація про Оніпка (спишемо це на втому того, хто допитував, адже конвеєр Великого терору працював, як відомо, цілодобово). Після вже знайомих нам загальних фраз із інших свідчень – про біженця, волосного писаря, «активного борця проти радвлади й активу села», розстріл у Харківцях «відомого красного партизана Марка Лизуна», арешт, ув’язнення, роботу в гадяцькому «Заготзерні» – з’являються ідеологічні оцінки, нотки, позначені відвертою особистою неприязню. Оніпко стверджує, що Лука Ковбель-Козачук, часто буваючи в Рашівці, де проживає його сім’я (інші свідки заявляли, що нечасто, ймовірно задля того, щоб менше розповідати), «поширював провокаційні чутки, спрямовані на національну ворожнечу». А далі – «конкретика»: «У 1937 році, не пам’ятаю точно, в якому місяці, я проходив повз магазин сільпо, біля магазину стояло кілька чоловіків-колгоспників, і серед них стояв Ковбель-Козачук, [вони] про щось розмовляли. <…> Ковбель-Козачук розповідав, що він, відбуваючи покарання, побачив, що твориться в Радянському Союзі. І каже: «Там, де я відбував покарання, були росіяни і українці, якщо росіянин відбуває покарання, йому надають різні пільги, живуть вони окремо від українців, мають різні культурні розваги і навіть їдять на окремій кухні, а українці працюють, як на каторзі за царизму, і на них дивляться, як на собак. Далі Ковбель-Козачук говорив, що сталінську конституцію видано для ще більшої експлуатації українців з боку великоросів, що її створено тільки в інтересах Росії. На Україні, каже Ковбель-Козачук, буде видано нову конституцію, в якій буде сказано, що Україна є підлеглою Росії і зобов’язана виконувати всі вказівки, що йдуть з Москви. <…> розповідав, що радвлада готується до війни, що він, працюючи на «Заготзерно», бачить, які великі запаси хліба роблять у цьому році. <…> заберуть весь хліб у колгоспів і знову запровадять карткову систему. Казав про великі черги в м. Гадячі за хлібом, що люди стоять цілими ночами в черзі і отримують хліб тільки по одному кілограму». І яку ж таку неправду казав Лука Степанович? Усе правильно розумів той мудрий чоловік про сталінський режим і Великий терор, не маючи щодо них жодних ілюзій. Не здогадувався тільки про одне: що зовсім поряд ходять донощики. А може, й здогадувався, однак не міг мовчати.
Сьогоднішні рашівці не зберегли спогадів про Никифора Оніпка, одначе скупу згадку про нього можна знайти в історії села, скомпонованій заслуженим учителеи Андрієм Боханом, де мовиться, що першими головами колгоспу «Шлях заможного життя» були Заливчий М. та Оніпко Н., а також що Никифора Оніпка було призначено командиром партизанського загону у війну і його ім’я значиться серед розстріляних німецькими окупантами 1941 року. Кілька рядків присвячено цій людині й у старому зошиті з коричневою обкладинкою, що дістався мені від родини рашівського вчителя Григорія Семеновича Кутового після його смерті: прізвище Никифора Оніпка стоїть у списку перших сільських комуністів (не відомо, чому в 1937 році він називає себе безпартійним), а також у абзаці, де йдеться про розукрупнення рашівських колгоспів 1932 року, мовиться, що він очолив «Шлях заможного життя». (Старожили розповідають, що контора згаданого колгоспу містилася на вулиці Жуковій, на колишньому обійсті якогось Перепаді. Там стояли великі будинки і сараї, у яких тримали овець і курчат.) І ще один раз зустрічається його прізвище серед рашівців, розстріляних німцями і поліцією в роки Другої світової (тут теж зостається тільки здогадуватися: устиг він побути справжнім партизаном, борцем з окупантами, чи хтось із поліцаїв, скривжених свого часу радвладою, пригадав Никифорові давні гріхи донощика).
З відносно поміркованої характеристики Ковбеля-Козачука, що її надала Гадяцькому РВ НКВД сільська рада, не дізнаємося нічого нового, крім того хіба, що дружина Луки Степановича старша від нього на п’ять років, що їхній старший син Анатолій із сім’єю вже не живе, що до складу родини звинувачуваного, крім дружини й п’ятьох дітей, входить троє онуків. Протокол обшуку констатує: вилучено паспорт, довідку НКВД, якусь квитанцію.

Не на того наскочили

Анкета арештованого повідомляє те, що досі було невідоме, – дату і місце народження: 18 жовтня 1885 року, село Пєсчатка Брест-Литовського повіту Гродненської області, Польща. Протокол допиту, що відбувся 7 вересня, увиразнює постать арештованого.
Запитання. Де ви були і що робили до революції?
Відповідь. Жив у Гродненській області, вчителював.
– У якому році ви виїхали з Гродненської губернії на Україну?
– 1915 року я прибув на Україну як біженець імперіалістичної війни.
– Де ви працювали з 1917 року до 1924-го?
– На початку1918 року я повернувся з царської армії і служив при гетьмані в сільській варті помічником начальника варти до ліквідації гетьманської варти. У 1919 році по мобілізації служив у Червоній армії місяців 9 і був звільнений через хворобу. Якийсь час працював писарем у Рашівській волості.
– У якому році вас судили і за що?
– Мене судив у 1929 році Роменський окружний суд за участь у гетьманській варті, був засуджений до 10 років в’язниці, термін покарання відбув у 1937 році.
– Кого з родичів маєте за кордоном?
– Нікого немає, ми всі пішли в СРСР, можливо, хтось із родичів і повернувся назад у Польщу, але мені невідомо, зв’язку з родичами ніякого не маю.
– Хто влаштував вас на роботу в «Заготзерно»?
– У «Заготзерно» я пішов працювати сам, ніхто мені не сприяв, приймав директор Одинцов. Спершу пройшов семінар, потім працював таксирувальником.
На цьому перший допит, що його вів якийсь Данилець, завершується, другий допит датовано 15 вересня.
– Хто був начальником варти, помічником якого ви були, і де він перебуває тепер?
– Начальником гетьманської варти був Гаєвський, ім’я і по батькові не пам’ятаю, він був не місцевий, присланий звідкись. Де він перебуває тепер, мені не відомо, знаю, що при відступі Гаєвський поїхав разом із гетьманським військом, а я залишився в с. Рашівка.
– Яке завдання давав вам Гаєвський при відступі з України?
– Ніякого завдання Гаєвський мені не давав. <…>
– Ви обманюєте, Гаєвський залишив вас на Україні для проведення конрреволюційної і шпигунської діяльності. Ви це підтверджуєте?
– Категорично заперечую, жодних завдань Гаєвський мені не давав. І мені про це нічого не відомо.
– У чому полягав ваш зв’язок із засудженими 1929 року по Рашівській справі за низку контрреволюційних дій?
– Ніякого зв’язку я з ними не мав. Але коли їх заарештували, то один із звинувачених, Горошко, показав на мене, що я був у гетьманській варті, за це мене й арештували, допитували, а потім справу на мене виокремили в окреме провадження, звинувачували мене за вбивство Лизуна, активіста з Рашівки, у чому я визнав себе винним. Мені присудили 10 років в’язниці. <…>
– Слідству відомо, що на роботу в «Заготзерно» вас взяли за допомогою Головка і Рахно [це, очевидно, перекручене прізвище, у «Заготзерні» працював рашівець Чичкань, по-вуличному того чоловіка величали Рохна, він також потрапив під каток репресій. – Т. Д.], з якими ви крали зерно на елеваторі. Ви визнаєте себе винним у цьому?
– На роботу я поступив сам, ніхто мені не сприяв, ніякого розкрадання я не вчиняв і винним себе в цьому не визнаю.
І далі – в такому ж дусі: контрреволюційної агітації ніколи й ніде не провадив, показань свідка Оніпка категорично не підтверджую, винним себе ні в чому не визнаю. Та цей чоловік – кремінь!
Очну ставку Ковбеля-Козачука зі свідками Оніпком і Карбачем начебто провів Перец Виноградський, однак ці протоколи спонукають до ще більших підозр у підтасуванні, бо показання Оніпка слово в слово повторюють сказане ним на першому допиті, а Карбач через багато років відмовився від тих свідчень, заявивши, що очної ставки взагалі-то й не було.
23 жовтня вже згаданий помічник оперуповноваженого IV відділу УДБ Гадяцького РВ НКВД Глущак, розглянувши слідчу справу за звинуваченням «колишнього гетьманця» Луки Степановича Ковбеля-Козачука, спрямував справу на розгляд судової трійки, яка не затрималася з ухваленням вироку, уже 4 грудня присудивши в’язня до розстрілу. Вирок виконано 20 грудня 1937 року.
Менше чотирьох місяців знадобилося катам-енкаведистам, щоб поставити крапку в цій кримінальній справі, позбавивши життя батька багатодітної родини, освіченого, розумного, сміливого чоловіка, який міг ще багато літ навчати своїх і чужих дітей, співати, ростити хліб і внуків. І ще понад два десятиліття мало минути, щоб радянська влада визнала, що «на момент арешту Ковбеля-Козачука, слідчі органи не мали доказів його злочинної діяльності, чим допущено грубе порушеня соціалістичної законності». Перегляд справи й ці обтічні, далекі від реальності Великого терору прокурорські фрази з’явилися не самі собою, про реабілітацію подбала родина: Марія Михайлівна Козачук та дві її доньки, Марія Луківна Мельник і Любов Луківна Світлична, підбадьорені «хрущовською відлигою», у травні 1962 року надіслали заяву про реабілітацію чоловіка й батька до Президії Верховної Ради СРСР. У ній рідні Луки Степановича писали про те, що під час домашнього обшуку не знайдено нічого, крім документів, «які виправдовували його тривалу службу в цивільному житті (учителем) та службу в Червоній армії в 1919–1920 роках», а також інших довідок – про закінчення шкіл і училищ, про соціальне становище, тобто тих, що могли посприяти виправданню. Ішлося в заяві і про безуспішні спроби встановити, де перебуває арештований, і про те, що мати з доньками тривалий час сумлінно працювали в рашівському колгоспі, що родина після арешту Луки Степановича опинилася в нестерпно тяжких умовах, «дітей відрахували з технікуму, переслідували, не допустили навіть на короткочасні курси». У час війни обидва сини брали участь у боях проти фашистів, молодший Лука кілька разів потрапляв у оточення і виходив звідти вдало, поранення дістав у боях під Берліном.
«Батько в могилі, давно зотліло його тіло, але зостається на безвинних дітях чорна пляма незгладима, і без реабілітації вона так і залишиться в силі на все життя», – ці рядки волають про страшну несправедливість, завдану радянською системою родині, але винен, на думку прохачок, «культ особи Сталіна», в заяві немає й натяку на критику кремлівського режиму, проти якого колись не боявся здійняти голос їхній чоловік і батько: уцілілим Козачукам ішлося про те, щоб вижити. Вижити навіть коштом інтеграції в ту систему, яка знищила їхню найріднішу людину (а хіба в них, як і в мільйонів інших українців, що зазнали схожої трагедії, був інший спосіб; якщо й був, то вів знову в концтабори).

Дві іпостасі репресованого: яка з них правдивіша?

Кажучи про інтеграцію (іншими словами – пристосування, видиме змирення), не маю жодного наміру когось звинувачувати, навпаки: хвала тим, хто вижив у страшному пеклі, влаштованому кремлівськими псами, приховавши від колонізаторів свої шрами і справжні думки. Хвала Козачукам та іже з ними! Моя бабуся, втративши в час моровиці чотирьох дітей, повторювала двом синам, що зосталися в живих: «Ніколи й нікому не згадуйте про голод, бо і вас заберуть у мене». Хтось відважиться її звинувачувати?..
У справі немає фото Луки Ковбеля-Козачука, і ми не знаємо, яку зовнішність він мав, одначе з кримінальної справи вимальовується, нехай і приблизний, психологічний портрет. Дружина й дочки до заяви про реабілітацію додали його біографію, у якій мовиться, що батько репресованого Степан Козачук – селянин-бідняк, працював наймитом у поміщиків і куркулів, через непостльну працю помер у 40-річному віці, покинувши чотирирічного сина і дружину. Досягнувши шкільного віку, малий Лука пішов навчатися в сільську початкову школу і успішно її закінчив. Через брак коштів на існування мати змушена була віддати хлопця в найми до сільського вчителя Ковбеля. Учитель бачив здібності й добру поведінку Луки, тож узяв його під свій захист, віддавши навчатися в другокласну вчительську школу. А що селянських дітей туди не приймали, то дав хлопчикові своє прізвище й таки оформив його на навчання.
Діставши звання вчителя, Лука Степанович починає успішну вчительську кар’єру (від церковно-парафіяльної школи до двокласного училища), яку нагло перервала Перша світова війна. У 1914–1917 роках він пробув на фронті, а тоді повернувся до евакуйованої родини в Рашівку. 1919 року добровільно вступив до лав Червоної армії, брав участь у боях проти денікінців і білополяків. 1920 року після демобілізації працював діловодом Гадяцького райвійськкомату, секретарем комітету незаможних селян, учителем у Мелітопольському районі та Асканії-Новій. 1927 року вступив до компартії. «За брехливими і надуманими наклепами 1929 року в селі Рашівці почалося переслідування з боку органів НКВД. <…> плітки й безглуздість полягали в тому, що сім’я і сам Козачук раніше не були жителями Рашівки, що вони біженці, які колись проживали в Берестейському повіті, який належав Польщі. <…> Ось що писав Ковбель-Козачук своїй сім’ї. Я чесний і чистий перед радянською владою і партією, я відданий владі, партії і народу, тобто робочому класові.<…> Ніяких провин за мною не було і не буде».
Наївна Марія Михайлівна! Нещасна баба Мар’я! Свого часу, 1929 року, їй вдалося домогтися, щоб Президія Верховної Ради УРСР і сам «всеукраїнський староста» Григорій Петровський відмінили вирок Гадяцького ревтрибуналу про розстріл Луки Ковбеля-Козачука, замінивши його десятьма роками ув’язнення у віддалених таборах Сибіру. Неписьменна (заяву й біографію підписали замість неї дочки), але незмінно бойовита, вона безстрашно й самовіддано захищала чоловіка й дітей від пазурів кремлівського режиму, дехто стверджує, що навіть їздила задля цього в Київ чи то в Москву. І водночас їй здається, що причина її лиха криється в тому, що Козачуки не корінні рашівці, а не в тому, як було насправді, що вони українці (хоча ми знаємо, що корінних репресували з не меншим завзяттям). Її коханого чоловіка вбила геноцидна політика Москви, а вона змальовує його прихильником ворожої Україні страшної влади, сподіваючись, що, толеруючи ту владу, збереже дітей. Тому, схиляючи голову перед материнським подвигом Марії Козачук, я все-таки більше вірю тому психологічному портрету Луки Ковбеля-Козачука, який подає у своєму доносі Никифор Оніпко: Лука Степанович, світла йому пам’ять, був мудрим чоловіком і добре розумів, що несе Україні більшовицький режим. Ба більше, він із ризиком для власного життя намагався пояснити це й односельцям.
І ще одна деталь на підтвердження цієї думки. Спецслужби, готуючи реабілітацію, перевіряли архівно-кримінальну справу Луки Ковбеля-Козачука сумлінно: розшукували свідків, зверталися в адресне бюро Полтави, Рашівську сільраду, ЗАГС Гадяцького райвиконкому тощо. Одне з цих звертань і відповідь на нього викликають особливий інтерес. Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР у червні 1962 року повідомляє на запит слідвідділу УКДБ по Полтавській області: «за нашими обліковими даними проходить Казачук (без ініціалів) – хорунжий І-ої кулеметної бригади діючої Петлюрівської армії / наказ від 14 жовтня 1920 р., ф. 836, д. 49, л. 42». То наш Козачук чи якийсь інший? Хочеться вірити, що наш. Подібні трагічні історії мають незліченну кількість загадок, і найбільша з них – загадка людського життя і смерті.

Тетяна ДЕНИСКО.

Лука КОЗАЧУК: «Сталінську конституцію створили для ще більшої експлуатації українців з боку великоросів»
Рашівська кустарно-промислова артіль «Праця», в селі її називали панчішною фабрикою. 30-ті роки ХХ ст. У першому ряду сидять: друга справа у білій блузці – Оксана Вовк, третій справа – Іван Пилипович Лиходід, секретар парторганізації, який став директором школи після репресованого Митрофана Гарбуза, біля нього – його дружина Думниха, крайня ліворуч – активістка Віра Казанська. Другий ряд: друга справа – Олександра Степанівна Бибик, яка дружила з Марусею Козачук; у верхньому ряду друга справа – Уляна Степанівна Бибик (у шлюбі Фещенко).
Поділися:

Добавить комментарий