Лунко стукають краплі віршів…

Лунко стукають краплі віршів…

Для літературно-мистецького об’єднання Зіньківщини «Свічадо» доброю і радісною стала звістка про те, що члена нашого об’єднання, знану місцеву поетесу Тетяну Кльокту прийнято до Національної спілки письменників України.
Тетяна Михайлівна – поетка і педагог за покликанням. Вона не тільки навчає дітей української мови та літератури, а й плекає перші паростки дитячих талантів у літературній студії «Криниця» при Малобудищанській ЗОШ. А коли сплине під завісу сутінків черговий перетруджений день і невблаганний час викроїть вільну хвилинку вечірньої тиші, пані Тетяна поспішає «сліпим дощам лишити щастя,/ а людям – вірш на вівтарі…»
Жінка, душа якої «родом з веселки», переливає в поетичні рядки свої й позичені тривоги, скупі радощі та всеосяжну любов до життя. У найновішій збірці «Між Богом і травою» поетеса щедро дарує читачам витончені сюжети, яскраві образи, то ніжно, то різко-болісно торкаючи струни душі. Поетичні рядки не тільки розгортають картину внутрішнього світу людини, а й голосять до її совісті:
Богу найтяжче дивитись,
Як матір лишають саму.
(«Мати оплакує сина»).
Лірична героїня віршів щиро й відверто дає оцінку нашому життю-існуванню:
Живемо за шкалою п’ятибальною
Мабуть, на нуль і п’ять десятих бала.
(«Згинається цей світ, як пластиліновий»).
А причиною тому – бездуховність, скупість на добро, любов і ніжність. Життя наче пронизує її своїм колючим поглядом, від чого думки і слова лягають на папір:
Та пеклом думка мій мозок сушить:
Чому і досі брудні в нас душі?
(«Чому?»).
І від суєти суєт рятує втеча до світу поезії, де чекає сповідь, вмита кришталевою сльозою любові:
Тут якийсь неспокійний спокій
І якась полохлива тиша.
Догорають зірки на попіл,
Лунко стукають краплі віршів…
(«Світ поезії»).
Часом вона покидає печаль і стає «сонячною жінкою», яка тішиться щастям, злітає казковою жар-птицею до веселки, щоб напитися цілющої роси… Творчий світ Тетяни Кльокти – окрема планета, де радощі тісно сплелися з тривогами, щастя не забуває, що поряд чорніє провалля розпачу, а любов, мов княгиня, стоїть над усіма і диктує неписані закони життя. Авторка міряє свою долю вічною працею, безкінечною турботою про тих, хто поряд, а все, що найглибше ранить або найбільше радує, вихлюпує у вірші. З тих поетичних краплин вже утворилася глибока, повновода ріка поезії, струмочками якої стали збірки, що одна за одною приходили до читачів: «Неповторність», «За порогом тиші і гомону», «Намалюй мені день», «І знову поринаю в чебреці», «Між Богом і травою».
Вітаємо Тетяну Михайлівну з осягнутою творчою вершиною, із вступом до НСПУ, і бажаємо наснаги для життя й натхнення для нових злетів!

Ганна ЛИТОВЕЦЬ-ГАЙДАШ
Голова літературно-мистецького
об’єднання «Свічадо»

“Злетіти в небо і осяять світ…”

* * *
Гачками літер за життя слова
чіпляються
І туляться в букетики думок.
А я мовчу і зрідка усміхаюся
Отим думкам, прискорюючи крок.
Їх можна, мабуть, обминути чемно.
А можна засушити і спалить,
Та літери шикуються недремно
В нові шеренги слів-думок щомить.
Не обжену… Вростаю і зростаюся…
Звучу в ажурнім плетиві думок.
Гачками літер за життя й собі
чіпляюся –
Сплітаю їх у зоряний вінок.
* * *
Зима зронила золоту сльозу,
Заплакала, завила, затужила…
Колюча ніч на зорях ворожила,
З чола змахнувши вічну сивину.

А я пливла зорею вище хмар –
Ні ночі, ні зими, ні хуртовини.
Які мізерні пристрасті людини,
Які буденні, коли маєш дар

Злетіти в небо і осяять світ,
Торкнутись клавіш райдуги гучної,
Ловити хвилі аури земної
І кинуть людям душу, як болід.

Поміж дощів

Дощить… Дощі дощів передощили.
Громи похрипли. Небо попливло.
Беру своє запилене вітрило,
Забувши, як життя його крутило,
Сідлаю дощ і… кидаю весло.

Дощі до щік долоні притулили,
Щоб зняти запал (бо ж роки не ті),
А кулачками гупали щосили
У скроні й нерви і моє вітрило
Хотіли утопити у смітті.

Пливу, лечу, збунтована дощами.
До щему в дощ чомусь душа пече.
Маленька цятка серця між словами
От-от всотається у землю й плями
Не лишить у світах…
Усе тече…
* * *
Уламок неба в дзеркалі вікна.
Відсутність рими – не ознака фальшу.
Йдучи по сходах, неба хтось дістав?
Чи є такі серед знайомих ваших?

Уламки душ зростаються, атож,
Думки нанижуть, наче намистини.
Але чи вийде з них нова людина,
Чи монстр, що викликає страх і дрож?
Не скрізь тепло, де сонце за вікном.
Де купи грошей – там не всі багаті.
А доля знов, махнувши рукавом,
Шле кожному… дарунок
чи відплату.
* * *
Невдячна справа – рахувать зірки,
А я рахую з вечора до світу,
У сніг і дощ виходжу на орбіту,
Минаючи віки. І літаки
Мені моргають: «Не проґав десяток
В сузір’ї Лева і в сузір’ї Псів!»
Космічний пил на Шлях
Чумацький сів.
Стираю пил. Так легше рахувати.
У кожного призначення своє,
Свій шлях у світі. Хтось
розкроїть зиму
Й пошиє літу суконьку незриму,
А хтось гніздо з лелекою зів’є.
Небесні їжаки зіп’ють туман
До дна. Й коли спустіє ночі чаша,
Вернусь на землю не своя й не ваша,
Вклонюся тихо Богу і зіркам.

Сонячна жінка

Сонячна жінка з очима барвінку
Посеред літа сміялася дзвінко,
Щастя плела у вінки волошкові.
Хлюпали очі світлом любові.
Сонячні бризки, сонячні зливи…
Сонячна – значить, дуже щаслива,
Трепетна, ніжна, світла, чарівна…
Кажуть – богиня, кличуть –
царівна.
Сонячна жінка – усмішка лілеї.
Світ пригортається птахом до неї,
Сонячним сяйвом стежини залито.
Сонячна жінка зіткана з літа.
Сонячна жінка – любисткові коси.
Чорною зрадою вицвіла осінь…
В теплу усмішку ховає сльозинку.
Плакать не вміє сонячна жінка.
Кришить тривоги, спалює болі.
Тугу тремку не пускає на волю.
Вабить до себе, як чиста сторінка,
Просто богиня, сонячна жінка.

Хай сняться весни

Сеньйорито акаціє, добрий
вечір…
                      М. Вінграновський
Панянко яблуне, ви, мабуть,
застудились?
Кругом стоять страшенні холоди,
І пальця їм до рота не клади –
Відкусять враз. Така вже їх
немилість.
Чи Вам наснились лебеді крізь лід?
У кригу вмерз весни солодкий
спомин.
Рубцем на серце ліг холодний
промінь…
А кучерява стежка до воріт
Побігла, щоб гойднути дно небесне
І лебедю погладити крило…
Було тепло?.. А може, й не було?
Панянко яблуне, нехай Вам сняться
весни!

Поділися:

Добавить комментарий