Мандри століттями  у книзі Наталії Жовнір

Мандри століттями у книзі Наталії Жовнір

У час тривожних новин та емоційної напруги, а особливо під час зимових свят, які завше асоціювалися в нас із затишком, торжеством добра і позитивними сюжетами, так хочеться почитати щось обнадійливе, узяти до рук книжку, яка змусить і переживати, і замислитися, і водночас не відбере емоційних та душевних сил…

Мабуть, саме тут стане в пригоді перша прозова книжка полтавської поетеси та журналістки Наталії Жовнір «Мандри століттями». Написана вона була ще до повномасштабного вторгнення, хоча у повісті згадується і про події Майдану, і про початок російсько-української війни. Проте запит на оптимістичну, з життєствердним посилом літературу зараз є ще актуальнішим, аніж у «довоєнні» часи. Про це свідчать успішні презентації книжки і схвальні відгуки читачів.
Сюжет однойменної повісті, на перший погляд, не надто «закручений»: життя типового офісу успішної фірми з його інтригами й інтрижками, життя невеликого міста з його привабливими і непривабливими сторонами… Головна героїня, секретарка керівника Інна, – це той випадок, коли красива зовнішність не суперечить душевній красі. А, як відомо, люди з тонкою душевною організацією сприймають усе гостріше.
Звісно, усі ми хочемо жити якщо не в ідеальному, то у максимально комфортному середовищі. Загалом уся повість пронизана прагненням авторки до ідеального – у стосунках, суспільстві, професійній реалізації. Усі ми, якоюсь мірою, як Інна, йдемо на сумнівний компроміс зі своїм «я» заради умовностей: вона носить незручний одяг на вимогу шефа, увесь свій час присвячує роботі, позбавляючи себе особистого життя, і добровільно підкоряється суворій виробничій дисципліні, коли за хвилинне запізнення можна позбутися праці. І тільки фантастичний випадок, що переносить Інну на століття вперед, дозволяє їй побачити, що все це не є неодмінним атрибутом нормального життя. Виявляється, лавки-трансформери в парку ніхто не ламає, дорожнє покриття може бути без тріщин, можна не носити синтетичні колготи в спеку, а взуття на височенних підборах зняли з виробництва як шкідливе… А головне – стосунки з людьми теж мають бути комфортними. Тобто йдеться про звичні речі, на які ми подумки ремствуємо, але водночас і «закриваємо на них очі». Зрештою, тут Інна зустрічає своє кохання, але тепер постає нова проблема – як не розминутися в часі? І чи вдасться порозумітися закоханим, якщо між ними – століття не лише у часовому вимірі, але й ментальному?
Хоча у повісті не звучать географічні назви, але в образі незнайомого обласного центру досить легко вгадується Полтава. Тож цікаво, як письменниця «виправляє» проблеми, характерні для нашого міста, як воно виглядає у майбутньому в її уяві.
Іноді письменники випереджають свій час, ніби вгадуючи, «ретранслюючи» майбутнє. Сподіваємося, авторка стане саме таким позитивним «ретранслятором». Наталія Жовнір назвала свій твір «реалістичною повістю з елементами фантастики». Справді, якщо замислитися – чогось аж надто фантастичного у повісті немає. Те, що виглядало неймовірним і фантастичним для людини сто років тому – ті ж гаджети, інтернет, навіть, певною мірою, суспільний чи моральний устрій, – цілком звичне і буденне для нас. Тож цілком імовірно, що з часом якщо не мандрівки століттями, то описане авторкою комфортне середовище стане дійсністю. Головне – бути готовим до позитивних змін, прагнути їх і хоч потроху долучатися до їхнього творення…

Галина ПУСТОВГАР
Член Національної спілки письменників України

Поділися:

Добавить комментарий