Марафони добра Інни Мороз

Свого часу прізвище Мороз було дуже поширене на пісенно-мистецькій ниві Кобеляччини. Хтось пригадує Валентину Іванівну, яка тривалий час працювала вчителем музики, хтось – Леоніда Федоровича, віртуозного гітариста, й вокально-інструментальний ансамбль, який дарував землякам незабутні концертні програми.
У цій творчій родині народилася донька – Інна Мороз. Звісно, музика стала частиною її життя. Навчання в школі поєднувала з музичною освітою по класу фортепіано.
– Були думки вступати в музичне училище, продовжити справу батьків, реалізувати вміння, які вони мені дали, й природні здібності. Але пізніше плани змінилися: по закінченні школи вступила на театральний факультет Харківського університету мистецтв. Але за рік студентського життя зрозуміла, що реальність не співпадає з тим, що очікувала, тому не варто даремно витрачати час.
Наступного року Інна Мороз стала студенткою факультету журналістики Дніпропетровського національного університету. Спробувала себе в Дніпрі на радіо, в газеті, на телебаченні.
– На телебаченні я вела культурно-суспільну програму «Інфоцентр», на яку запрошували цікавих людей зі сфери освіти, культури. А одного гостя програми запросила прямо в кафе, де ми з колегами зазвичай обідали. Це був відомий хореограф, народний артист України Григорій Чапкіс! Першою його побачила колега й порадила запросити на програму. Я розгубилася: мовляв, чи зручно підходити, чи погодиться? Але її слова: «Дивись, щоб потім не шкодувала», – змусили мене діяти. Програма за участю Григорія Чапкіса вийшла дуже цікавою.
Вистачає в професії журналіста й адреналіну та стресових ситуацій.
– Особливо їх було багато, коли працювала спецкором на одному з телеканалів. Це була робота «з коліс», тобто прямі включення могли бути в будь-який час. Якось сиджу в косметолога о 22-й годині і тут дзвінок з роботи: «Зараз буде включення». Уявіть мій стан: треба за секунду зняти маску, зорієнтуватись, про що говорити… Адреналін ще той!
Саме журналістика подарувала Інні особисте щастя: зустріч з майбутнім чоловіком Володимиром, який працював відеооператором.
У 2020 році він подав своє резюме на телеканал 1+1 і неочікувано звідти зателефонували, запросили на співбесіду.
– Коли сказали, що підходить, нашій радості не було меж! Київ – це нові можливості, це те, в чому я навіть боялася собі зізнатися: хочу жити в Києві! За два дні зібрали речі й поїхали назустріч своїй мрії, дорогою шукали квартиру.
І хоча 2020 – «ковідний» рік – для більшості був дуже важким, у Інни ж він залишив найкращі спогади.
– Для нашої родини це був рік неочікуваних змін, як кажуть, доля нам посміхнулася. Київ прийняв нас по-домашньому тепло й гостинно.
Буквально через два тижні Інна знайшла свою першу роботу.
– Це була позиція головної редакторки освітнього IT-проєкту «Всеосвіта». Це онлайн-платформа для вчителів, яка створює вебінари, лекції, авторські уроки, тести та олімпіади й об’єднує велику професійну спільноту освітян з усієї України.
Інна відповідала за розвиток редакції та контенту, працювала з командою з чотирьох журналістів: створювали новини, статті та інтерв’ю, брали коментарі у представників Міністерства освіти і науки, освітнього омбудсмена, директорів шкіл і викладачів, а також вели соціальні мережі платформи. Спільно з командою вдалося залучити тисячі нових відвідувачів, деякі матеріали набирали сотні тисяч переглядів.
Це була улюблена робота, чудовий колектив, дуже класний і цінний досвід. А ще в Києві у Інни Мороз з’явилося нове захоплення – біг.
– Бігати розпочинала ще в Дніпрі, але то було несерйозно і періодично. Коли переїхали в Київ, оселилися на Оболоні, поряд – набережна, парк «Наталка»… Про краще місце й мріяти не треба.
Інна до деталей пам’ятає свою першу пробіжку. Це була зима 2021 року. Поганий настрій, внутрішні переживання, сум.
– Приймаю рішення: треба піднімати настрій. Один з дієвих методів – біг. Екіпіровки немає. Доки поїду в магазин, не виключено – пропаде бажання. Тож виходжу з того, що є: в шафі знаходжу вітровку чоловіка (уявіть, у нього зріст під два метри і мої метр шістдесят!), його стару шапку і в такому «вбранні» з’являюся на набережній. Мені байдуже, в чому, яка погода, головне, що побігла в моменті.
Це була своєрідна перемога над собою, яка надихнула Інну регулярно бігати. Два роки виходила на маршрут без пульсометра, без професійного одягу й взуття. З кожною пробіжкою отримувала заряд енергії: з’являлися ідеї для текстів, для блогу, і ці зміни були важливішими, ніж те, чи правильно вона біжить, чи належно одягнена.
– Пробігала увесь 2021 рік і зрозуміла, що нецікаво стояти на місці, душа вже просить досягнень. Але вони самі не прийдуть: треба краще тренуватися, мати професійну екіпіровку.
Звісно, просто бігати багато хто може. Добре бігати – не всім дано.
– Сподівалася, що власним прикладом мотивую чоловіка. Не вийшло: пару раз пробіг і сказав: це не моє.
У 2022 році Інна Мороз вирішила бігти напівмарафон – 21 кілометр.
– Це був початок війни. Ми жили одним днем, не знали, що буде завтра й чи взагалі воно у нас буде…Тому треба було поспішати реалізовувати свій задум.
Інна познайомилася з тренером клубу «RUN-21» Марією Голотою. Своїми порадами, настановами вона й привела жінку до результату.
У 2022 році Інна пробігла свій перший напівмарафон. Це був благодійний забіг на підтримку військових. Потім – другий, третій, четвертий… Івано-Франківськ, Київ, Варшава.
– Півмарафон у Варшаві бігла минулої весни. Найважчий з усіх, які бігла. Не відпочила після поїзда. Дуже стресувала. Ще й траса була надскладна. Сонце пекло, ані тінька. Постійні підйоми… Але на злості та адреналіні пробігла його зі своїм найкращим часом. І дуже почесно було підняти на фініші український прапор.
Інна також брала участь у благодійних забігах, метою яких був збір коштів для підтримки захисників України, допомоги родинам загиблих воїнів, а також для програм допомоги й реабілітації людей, які борються з раком молочної залози.
– Прийшов час, коли зрозуміла: треба бігти марафон. (Марафон – це легендарна бігова дисципліна на 42,195 км (26,2 милі), що символізує неймовірну витривалість. – Авт.). Це аналогічно тому, як ідеш на Говерлу, залишається зовсім трішки – і ти забуваєш про все, думка лиш одна: треба підкорити вершину.
Готуватися до марафону доводилося в складних умовах: завантаженість на роботі, неймовірна спека.
– О 6-й ранку розпочинала тренування, пробігала 20–30 кілометрів і – на роботу, яка була далеко від дому.
За два тижні до марафону Інна все частіше ловила себе на думці, що не має більше сил. Тренерка не давала розслабитися: «Бігти марафон не складно, складно до нього підготуватися. Ти не можеш зупинитися, коли вже стільки моральних і фізичних сил витрачено на підготовку…» Морально підтримував чоловік Володимир, який добровольцем став на захист України. Мама теж постійно нагадувала: наша ціль – марафон. Інні часом було дивно: невже не хвилюється, бігаю по такій спеці й усе може трапитися. А тренерка запевняла: «Пробіжиш – і будеш щасливою!».
– Мені не вірилося, але саме так і було. Як бігла, болю не пам’ятаю. Перебувала в ейфорії – це стан бігуна, коли під час довготривалої пробіжки відчуваєш незрозумілий підйом настрою, радість, приплив сил. Останні кілометри не пам’ятаю, бігла ніби в іншій реальності. Коли пробігла фінішну лінію, схопилася за перила, і сміялася, й плакала, була в неадекватному стані в хорошому значенні цього слова.
Емоції переповнювали Інну, вона відчувала вдячність собі, що не здалася, витримала, й тепер щаслива, що пробігла омріяні 42 кілометри. Вдячність тренерці, яка змусила повірити в себе. Вдячність родині. На жаль, чоловік був на завданні й не зміг бути особисто присутнім на марафоні, але вона на відстані відчувала його підтримку. Вдячність ЗСУ, які не дали зіпсувати бігове свято, її день. Вдячність «ранчикам» – бігунам клубу, які підтримали її на старті.
І хоча мрія здійснилася, пробіжки залишилися в житті Інни Мороз.
– Біг мене заряджає, з’являються сила, енергія, все вдається.
Але ніколи й нікого не агітувала до занять бігом.
– Це дуже індивідуально й не всім підходить. Хтось не любить самотності (дві години бігаєш сам на сам), комусь нудно. Мені ж комфортно. Буває, начитаюсь новин і місця не знаходжу. А біг – це втеча від реальності, від шуму, можливість відпустити негатив, викинути з голови погані думки. Більше того, це перевірка власної витривалості. Внутрішня загартованість дозволяє здолати труднощі сьогодення, пов’язані з постійними обстрілами, складними побутовими умовами.
Журналістику Інна поставила на паузу. Після того, як працювала на телебаченні й довелося виїжджати на місця прильотів, спілкуватися з тими, хто втратив рідних, залишився без даху над головою, відчула виснаження, творче вигорання.
На даний час переключилася з інформаційного простору на творчий, зацікавилася SMM – це маркетинг у соціальних мережах, спрямований на просування українських брендів. Зацікавилася зйомками й монтажем відеороликів. Має перший досвід.
– Це бренд «Різдвяні історії». Працювала SMM-менеджеркою та контент-крієйтором. Писала сценарії для реклам. І підпрацьовувала «моделлю». Трохи знімалась у рекламних роликах.
Якщо коротко, то порятунок Інни Мороз сьогодні – це біг і творчість.