Марія Капніст:  графиня з ГУЛАГу

Марія Капніст: графиня з ГУЛАГу

Цього року виповнилося 110 років від дня народження видатної актриси

Їй часто доводилося грати негативних персонажів. Принаймні вони мали бути такими за задумом режисерів. Але навіть у цих ролях вона виглядала фактурно, а в іноді перебільшено спотвореній зовнішності вгадувалася порода.
Серед її предків – видатний поет, драматург і громадсько-політичний діяч Василь Васильович Капніст з роду православних греків. Полтавцям добре відомо, що літературно-меморіальний музей Івана Котляревського розташований саме у його колишньому будинку. Василь теж був модним поетом, що, полишивши військову справу, вирішив віддатися літературі. До кінця життя він мешкав у Обухівці біля Миргорода на Полтавщині (де згодом і спочив), яка стала осередком української опозиції, а сам він був обраний маршалом дворянства Миргородського повіту. У своїх творах висміював російську колоніальну політику на українських землях, переймався відновленням козацького війська та державної автономії України. Свого часу його батько, венеціанський дворянин Василь Петрович Капніст, грек за національністю, був миргородським полковником, отримав грамоту на м. Манжелію та села Обухівку, Зуєвці, Турбайці та Попівку. На подарованих землях заснував Ламане, Піски, Бригадирівку, Пузинове та ін., а село Велика Обухівка біля Миргорода стало головним родовим маєтком Капністів. Ще один з його синів – Микола – був Кременчуцьким та Гадяцьким повітовим, проводирем дворянства, а прапрадід Марії Капніст – Петро, рідний брат Василя-молодшого, заснував у с. Турбайці Хорольського повіту «республіку» для 800 кріпаків, що сприймалося на той час як дивацтво. Священик Турбайців на вимогу Петра Васильовича виголошував свої проповіді тільки українською мовою.
Кожен з роду Капністів мав багато дітей. Сини одружувалися, дочки виходили заміж, родичалися з іншими знаменитими українськими родинами. Батько Марії Капніст – граф Ростислав Ростиславович (1875–1920) – відомий свого часу збирач української давнини. У його приватній колекції були рідкісні портрети, унікальна зброя, побутові речі, що мали неабияку художню та історичну цінність, та під час жовтневого перевороту усе розграбували.
Окупація Української Народної Республіки, більшовицький заколот у росії, комуністичний сталінський терор винищили чимало знатних родів. І Марії Капніст, як представниці одного з них, довелося сповна відчути на собі свавілля «червоних борців за народне щастя».
Для неї, що росла у багатому будинку на Англійській набережній у Санкт-Петербурзі, грала свої перші ролі в домашньому театрі, брала уроки вокалу, дитинство закінчилося у шість років. Тоді родина, де було п’ятеро дітей, змушена була виїхати до Криму, де Капністи мали свій маєток у Судаку. Батька Марії розстріляли взимку 1921 року, тітку вбили на її очах, а будинок Капністів зруйнували. Матір з дітьми врятували кримські татари, які шанували графа, і допомогли втекти із Судака, перевдягнувши у свій національний одяг. Але це був лише початок поневірянь талановитої дівчини. Вона мріяла стати актрисою і мала для цього всі дані, проте на заваді стало дворянське походження.
Марія вступила у театральну студію в тодішньому Ленінграді, навіть стала студенткою театрального інституту, проте все перекреслило вбивство партійного діяча Кірова. В місті почалася масова «чистка від ненадійних елементів», і Марія стала одним із них. Її виключили з інституту, а в 1941 арештували за «шпигунські зв’язки», антирадянську пропаганду й агітацію. Їй дали 8 років, а відбувати термін довелося усі 15!
«Я одна з тих мільйонів, яких у часи сталінського беззаконня хотіли у пекельній машині стерти на табірний пил. А ми, ті пилинки, були живі. У нас були серця і душі. В один з таборів Караганди – це місце заснували і обживали спецпереселенці і ми, табірники, – нас етапом пригнали вночі. Коси мої вже відрізали, вибили зуби. «Не будеш кусатися», – казали, а я відповідала своїм мучителям: «Буду». Я вже добре знала ціну нічним допитам, коли тебе або засліплюють і обпалюють яскравою лампою, або кидають у крижану ванну. Знала, що буває, коли тебе запримітить начальство… У жіночих таборах були свої закони, можливо, гірші, ніж в чоловічих», – згадувала Марія.
Молоді роки Марії Капніст минули на каторзі. Їй доводилось валити ліс, добувати вугілля, терпіти фізичні знущання і приниження. Проте, мабуть, недаремно на родовому гербі Капністів було вигравіювано: «Sub Igne Immotus» – «Незворушні під вогнем». У жилах Марії текла кров Івана Сірка: її матір Анастасія Байдак доводилась прапраправнучкою легендарному запорозькому кошовому отаману.
Вижити допомогла й віра в Бога (фамільна реліквія Капністів – чудотворна ікона Козельщинської Божої Матері, від якої зцілилася ще одна Марія Капніст у далекому 1880-му). Якось, коли Марія дала відсіч начальникові табору за його домагання, її закинули в камеру до карних злочинців. Вже будучи на волі, акторка в колі друзів розповідала про цю страшну ніч: «Стою в кутку камери, молюсь з усіх сил, а потім повернулась до юрби зухвальців і сказала, що на фронті люди гинуть, захищаючись від ворога, а ви нападаєте на беззахисну жінку. Хто підійде до мене – тому смерть. Наївно? Я захищалась як могла». Тоді знайшовся серед них чоловік, який наказав співкамерникам залишити її в спокої. Так і просиділа Марія в кутку камери до ранку…
Згодом у неї закохався інженер, Ян Волконський, із польського шляхетського роду (пізніше був розстріляний російськими більшовиками). Він врятував Марію з пожежі в Карагандинських степах, де вона була на поселенні, і там, у Степлазі, в Казахстані, народилася їхня донька Рада. З її появою життя Марії набуло сенсу. Вона вже рахувала дні до звільнення, коли побачила, як садистка-вихователька в табірному дитячому садку мучила її дитину за «ворогів народу», і накинулася на неї з кулаками. Кривдниця виявилася коханкою НКВДиста, і Марія отримала другий термін, а Рада потрапила до дитбудинку. Пізніше її взяла на виховання подруга Марії, і з названою матір’ю Рада прожила до 14 років. До справжньої ж матері вона поставилася прохолодно, на це вплинула тривала розлука, але з часом їхні стосунки таки налагодилися.
Марія Капніст була звільнена 1956 року, реабілітована, а справа закрита «через відсутність складу злочину». Вона приїхала до Києва, де на неї чекав коханий, Георгій Холодовський, котрий усі ці роки не поривав зв’язки з нею, підтримував, писав, надсилав посилки, рятуючи від голоду. Проте на залізничному пероні він пройшов повз, не впізнавши колишню красуню Марію – у свої 42 роки вона виглядала на 70. Коли ж упізнав, то не зміг приховати жаху, жалю і відчаю, а вона, побачивши це на його обличчі, побігла геть… Згодом стосунки поступово налагодились, він пропонував їй одружитися, але Марія не могла забути тієї розпачливої реакції, і навідріз відмовила.
Вона таки стала актрисою і зіграла у більш ніж 120 фільмах, зокрема: «Руслан і Людмила», «Бронзовий птах», «Віра, Надія, Любов», «Відьма», «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура», «Притча про світлицю», «Пропала грамота», «Табір іде в небо», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Циган», «Іванко і цар Поганин». Проте визнання прийшло не одразу. Омріяна воля зустріла Марію непривітно. Не було роботи і житла. Траплялося, доводилось ночувати на вокзалах, у скверах, в телефонних будках, працювати двірником… А душа рвалася на кіностудію. Вона бродила павільйонами у своєму ще зеківському вбранні, а працівники запитували, в якій картині вона знімається… Зрештою, молодий режисер Юрій Лисенко запросив її на роль ігумені в картині «Таврія». Відтоді ще майже 30 років Марія Капніст працювала в кінематографі. А ще вона не любила користуватися метро і підземними переходами – вони нагадували їй шахти Казахстану, – і це відіграло фатальну роль. У жовтні 1993 року Марія Ростиславівна в сутінках переходила проспект, коли її збила машина… 25 жовтня видатна представниця роду Капністів померла. Її відспівували у Володимирському соборі, на будівництво якого Капністи свого часу жертвували значні кошти.
Їй присвячено телестрічку В. Василенка «Марія Капніст. Три світи» (1989).
Покоїться акторка, згідно зі своїм заповітом, поряд з могилою видатного предка, у селі Велика Обухівка (нині підпорядковане Великосорочинській сільській раді Миргородського району Полтавської області).
Нині, в час великих випробувань для українського народу, дороговказом можуть слугувати слова Марії Ростиславівни: «Мені хочеться згадати одну біблейську легенду. Сильна буря нагнула до землі достиглі колоски пшениці, але через кілька днів пшениця знову випросталася. У її стеблах зачаїлась якась таємна сила. Ось так буває і в нашому житті. Якщо коріння пов’язане з джерелом життя, з Христом, божа благодать підтримує його в усіх незгодах. Нам не треба впадати у відчай, коли до нас приходить скорбота. Так, нас можуть побити грози, але ми знову встаємо ще більш загартованими і сильними. Лиш би наше коріння було джерелами життя».

Полтавський офіс УІНП.

Поділися:

Добавить комментарий