Цікаво, хто із нас знає, яке прізвище Марії Заньковецької? Геніальну акторку, яку ми здебільшого асоціюємо зі львівським театром і майже не знаємо, в скількох важливих речах вона була першою і якою трагічною була доля цієї талановитої українки – Марії Адасовської у дівоцтві, Хлистової за першим чоловіком і Заньковецької за псевдонімом, який вона собі придумала на згадку про рідне село Заньки на Чернігівщині.
Хто знає, що вона – донька дворянина й судді, онука героя воєн Наполеона І, спадкоємиця роду, який мав власний герб і походив з малоросійської шляхти. Хто з нас усвідомлює, що саме мініатюрна (зростом 1,50 м) Заньковецька свого часу робила те, на що її сучасниці ще не наважувалися…
Майже перша Крушельницька
Заньковецька дійсно мала всі шанси стати першою Крушельницькою – і у часі, народившись на 18 років раніше, і за красою голосу. Марія мала сильне мецо-сопрано і плани підкорити оперні сцени, займалася вокалом, купалася в оваціях на аматорських виступах у родинному колі, але через дифтерит втратила голос. Щоб залишитися на сцені, зайнялася акторством і захопилася театром.
Микола Садовський
Народився 13 грудня 1856 року у селі Костувате Херсонської області. Навчався у Єлисаветградському реальному училищі. Хлопець активно брав участь у різних аматорських гуртках. Коли почалася російсько-турецька війна, покинув навчання і пішов на фронт добровольцем. Микола з військом вигравали найбільші битви: за Дунай, оборону Шипків. З війни повернувся в Єлисаветград унтер-офіцером. Не довгий час перебував у місті, пішов служити в Бендери. Там і зустрів свою кохану Марію…
Життя славетної: як і чим жила легенда української сцени Марія Заньковецька?
Справжньою окрасою національної сцени й зіркою театрального простору на зламі XIX–XX століть була Марія Заньковецька. Вона увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса, і саме їй, у створюваних сценічних образах, вдалося стати символом української жінки.
Життєвий шлях Заньковецької почався 22 травня 1860 року на Чернігівщині, у селі Заньки, поблизу Ніжина. Батьками її були дрібні дідичі (поміщики) Адасовські. Оповідання старої бабусі, її пісні та приказки глибоко запали в душу вразливої дівчинки. Увесь навколишній світ став для Мані (як ласкаво її називали рідні) однією великою сценою. Наприклад, широка алея, обсаджена стрункими тополями, вела до улюбленого ставка дівчинки. Саме там, як видавалось майбутній актрисі після оповідок бабусі, десь у місячну ніч виходять зграї русалок і грають «у ворона».
Заньковецька фактично була першою в Україні жінкою – очільницею театру – Української народної трупи, яку сама ж заснувала у 1918 році. За це гетьман Скоропадський призначив їй довічну державну пенсію – теж першу в незалежній Україні. Першою, але вже у радянській Україні, Заньковецька отримала звання народної артистки УРСР.
Заньковецька чи не перша українка, яка насмілилася подати на розлучення. У 33 роки, після 12 років життя з нелюбом – офіцером Хлистовим, через ревнощі якого втратила дитину (він штовхнув, вона впала, стався викидень) і не могла толком займатися в театрі.
Заньковецька не просто розірвала церковний шлюб, а ще й перша в історії українського жіноцтва публічно взяла всю вину за невдалий шлюб на себе – нечувана в ті часи сміливість для жінки, адже за тодішніми законами винний у розлученні не мав права ще раз одружитися. Але Заньковецькій було байдуже: вона й без шлюбу давно, ще з юності, кохала іншого – театральну зірку того часу, свого партнера по сцені й керівника театру Миколу Садовського-Тобілевича. Власне за його покликом і стала акторкою.
Історія життя – історія любові
Історія життя Марії Заньковецької – це історія любові. Велике кохання до Миколи Садовського, яке дало їй багато щасливих і гірких хвилин, своїми драматичними колізіями перегукувалося з сюжетами п’єс, у яких вона грала. Її вчитель Марко Кропивницький розумів, що від цих страждань, яких актриса зазнала через своє кохання, вона не в силах була звільнитися ніколи в житті, навіть на сцені.
А прийшло це кохання несподівано. Заньковецька рано одружується: у 18 років вона виходить заміж за військового Олексія Хлистова. За спогадами актриси, погляди її чоловіка дуже мало відрізнялися від поглядів її батьків, які нічого й чути не хотіли щодо бажання доньки цілковито присвятити себе театральному мистецтву. Тому Марії довелося тимчасово облишити думки про велику сцену й задовольнятися аматорськими виставами. Раптові зміни відбулись, коли у фортецю Бендери (де служив її чоловік) приїхав молодий військовий, який за відвагу при битві на Шипці отримав Георгієвський хрест. Красивий, з чудовим голосом і артистичними здібностями, які вже були випробовані на аматорській сцені, він став учасником театральних вистав, до яких долучив і Марію Костянтинівну. Вони грають закоханих Наталку й Петра в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського, ставлять «живі» картини на сюжети подій російсько-турецької війни. Це був Микола Садовський.
Обоє мають великий успіх, і друзі радять їм йти на професійну сцену. Так народився їхній дует, в основі якого були любов до сцени й спільна сердечна прихильність. Із цього моменту для Марії Заньковецької кохання до Миколи Садовського і театральна сцена будуть пов’язані між собою, захоплять її повністю, стануть її життям.
Взимку 1881 pоку Марку Кропивницькому вдається дістати дозвіл та зорганізувати професійну трупу. У 1882 році Марії прийшло запрошення вступити до української акторської трупи. Садовський, незважаючи на те, що він служить, також приймає рішення піти за коханою і разом з нею виступати на сцені.
Микола складає прошення до командира, в якому просить відпустити його виступати в театрі, на що той дає згоду.
Шлях на сцену для майбутньої прими почався з довгої дороги, яка проходила з півночі на південь – зі Свеборга у Фінляндії до Києва, як було домовлено з Миколою Садовським. І от перша прикрість: її ніхто не зустрів на вокзалі і, як з’ясувалося, Миколи Садовського та Марка Кропивницького у місті не було. Марії лише передали повідомлення про те, що треба їхати до Єлисаветграда (тепер Кропивницький).
У настроях молодої жінки переважали тривога й сумніви щодо того, чи правильний вибір вона зробила. Важко було відчувати на собі і тогочасну жіночу безправність, адже в ті часи жінка не мала власних документів, паспорта, а якщо вона хотіла подорожувати сама, то їй треба було випросити письмовий дозвіл на це у батька або чоловіка. Олексій Хлистов дав дружині “вид на проживання” строком лише на три місяці, і по закінченні цього терміну він мав право повернути неслухняну дружину додому.
І все ж, незважаючи на ці обставини, Марія Констянтинівна їде до Єлисаветграда. Тут на вокзалі її вже зустрів Микола Садовський і повіз знайомити з керівником трупи Марком Кропивницьким. А наступного дня мандрівниця вже грала Наталку в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського – першій виставі трупи Марка Кропивницького, з якої, фактично, розпочинається постійне, але дуже складне через цензурні заборони життя українського театру.
Кохання усього життя
Вперше побачивши, як грає Марія, Микола закохався в неї з першого погляду. Її гра настільки була дивовижною, що він не втримався і відразу ж признався дівчині в коханні.
Чоловік навіть не здогадувався, що за своє кохання прийдеться боротися, бо на той час Марія була заміжня. У шлюбі вона не була щасливою, бо не кохала чоловіка. Коли ж зустріла Миколу, то зрозуміла, що це саме той чоловік, з яким вона хоче провести життя до кінця своїх днів. Але, на жаль, не все сталося так, як хотіла Марія. Хоча, здавалося, мрії дівчини збуваються: вона має успішну кар’єру, її кохає найкращий у світі чоловік. Після 8 років життя з Миколою Марія нарешті отримала дозвіл на розлучення з першим чоловіком Хлистовим, але, щоб повінчатися з Садовським, потрібно було відбути 7 років у жіночому монастирі.
Незважаючи на всі тогочасні закони, Марія не йде до монастиря, а наперекір усьому залишається жити в шлюбі з коханим Миколою.
Любов на сцені, сварки, зради
Микола був гарний чоловік, стрункий, красивий, умів робити жінкам компліменти. Йому подобалися практично всі жінки, які грали разом з ним та Марією в театрі. Тож одного разу Марія зайшла до гримерної кімнати й побачила в обіймах Миколи колегу по трупі Олену.
Заньковецька настільки кохала, що пробачила зраду чоловікові, але це була не єдина зрада. Чим більше пара виступала, тим більше у Миколи було жінок.
Коли вже було несила терпіти, Марія прийняла для себе рішення – розійтися з коханим і більше ніколи не виступати на одній сцені.
Микола, на зло Заньковецькій, одружився з Євгенією Базилевською, яка народила йому двох синів. Чоловік поїхав на Галичину та створив у Львові театр. Марія поїхала в турне селами Полтавщини.
Довгої розлуки один з одним пара не могла витримати. Він повернувся до рідного міста, і вони разом пізніше заснували стаціонарний театр у Києві.
Етап перемир’я тривав недовго, бо в Миколи знову з’явилася нова «кицюня» (так він ласкаво називав коханок). Нею стала актриса Валентина Чаус, молодша за чоловіка на 45 років.
Водночас Садовський часто приходив до будинку Заньковецької, стукав у двері, щоб жінка впустила, але Марія була настільки горда, що, стоячи за іншою половиною дверей, ридала гіркими сльозами, але не впускала, бо знала, що ця зрада була не останній раз.
Дивовижна жінка дивовижної долі
Серце Миколи Садовського-Тобілевича – це, напевно, єдине місце, де Заньковецька не була першою і єдиною. Роман двох зірок тривав майже 30 років! Спершу пристрасний, жагучий зв’язок надихав обох на нові творчі звершення. Потім сталося розчарування, і почалася драма. Садовський-Тобілевич «гуляв» і каявся, каявся і знову брався за старе. Заньковецька терпіла, прощала, наостанок пішла і від нього, і з його театру. Пішла на межі самогубства.
Він «на зло» одружився, народив двох синів, але так і не пристав до офіційного сімейного вогнища – метався між коханками й театрами, все шукаючи творчого натхнення без Марії. Не знайшов. І після кількох років життя без неї до неї ж повернувся. Ще й з молодшим сином…
Марія прийняла обох Садовських-Тобілевичів – коханого Миколу та його сина. Виховувала хлопчика, як рідного, опікувалася ним.
А от його велелюбний батько продовжував «опікуватися» молодими акторками. І знову одружився – знову не з Марією…
Вона важко це переживала. Поринула у творчість, ролі, свій театр. Останні роки доживала з родиною племінниці. І померла через рік після Тобілевича, у свої майже 80.
Дивовижна жінка дивовижної долі. Настільки, що давно час створити про неї серіал. Не лише п’єсу, яку знаменитій акторці у 1971 році присвятив письменник Іван Рябокляч.
Смерть розлучила їх
Коли Заньковецька дізналася, що її коханий Микола помер, вона попросила похоронну процесію пронести труну повз її будинок і зробити коло. Її прохання виконали, жінка страждала хворобою серця, туберкульозом, підійшла до вікна і плакала, прощалася і все прощала.
…Через кілька місяців Марії не стало. Вона померла в Ніжині, але поховали її на Байковому кладовищі поруч із ним. Нарешті вони об’єдналися навіки. На місці їхнього спочинку влітку ростуть дві троянди, у неї – червона, у Миколи – біла як символ їхнього гіркого кохання.
Підготовлено за матеріалами https://kropyvnychanka.com/; https://ukrainky.com.ua/
та інших інтернет-ресурсів.