Конкурс «Коронація слова» заснувала родина Логушів для утвердження й поширення українського літературного слова та підтримки молодих талантів. Десятки тисяч авторів брали участь у конкурсі, який набув статусу Міжнародного. І вперше за всю його історію фіналісткою в номінації «Романи-2023» стала наша землячка Марина Сідаш.
Це й стало приводом для чергового спілкування з Мариною – письменницею, волонтеркою, багатодітною матір’ю, підприємницею… А для початку вияснимо, який із цих статусів для неї на першому місці.
– На першому місці? Це материнство. Все-таки зараз мій час, моє життя крутиться лише навколо дітей, адже багатодітна мама трьох різновікових дітей – це ще той квест!
Друге місце – волонтерство. Працюю на перемогу з усіх сил: коли діти сплять, я замість відпочинку займаюся волонтерством. Далі – домашній притулок для тварин (зараз їх 18, але діти кажуть, що це мало, бо буває в нас і набагато більше). І тоді вже творчість. Але так буде не завжди: сподіваюсь, що ще багато писатиму!
– Сьогодні головною темою розмови буде саме творчість. Точніше – конкурс «Коронація слова». Як дізналася про те, що стала фіналісткою?
– Із соціальних мереж! Цього моменту я чекала більше 10 років! І врешті побачила свій роман у списку фіналістів Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Спочатку навіть не повірила, ще раз прочитала: «Або Кармен», Марина Сідаш, м. Кобеляки. Не могла стримати сліз. Звісно, сліз радості. Така реакція була й у мами – вона знала про мою мрію: отримати відзнаку саме цього конкурсу. Поділилася радістю з чоловіком та зателефонувала колишньому колезі Віктору Мусі, який упродовж 10 років, вітаючи мене з днем народження, бажав перемоги на літературній ниві. Більше ні з ким не ділилася новиною, оскільки диплома не було (нагородження буде у вересні), але приємною несподіванкою стали вітання на мою адресу в соціальних мережах. Щиро вдячна всім, хто вірив у мене, хто порадів за мою перемогу. «Коронація слова» – це найкрутіша відзнака моєї творчості і реально найкращий конкурс для письменників.
– Десять років чекала на перемогу… Невже було відчуття, що твій зоряний час неодмінно прийде?
– Так. Якщо чесно, то сподівалася отримати нагороду в 2013 році. (13 – моє улюблене число). І хоча цього не сталося, але мене, точніше, мій роман, помітили.
Українська письменниця Вікторія Гранецька, яка була в складі журі, в одному з інтерв’ю на запитання, чи є твори, які не стали переможцями, але запам’яталися, відповіла: «Привернув увагу рукопис під назвою «Або Кармен» (стовідсотково любовний роман, хоч автор називає його міським молодіжним). Цей твір володіє унікальним магнетизмом, якого часом бракує й книгам відомих досвідчених письменників. Якщо автор ще попрацює над стилістикою, він цілком може претендувати на перемогу (це не лише моя думка)».
Думка письменниці, яка, до речі, була переможницею конкурсу «Коронація слова», змусила Марину працювати над твором, аби його помітили.
– Робити це було непросто: на руках двоє маленьких дітей. Але дякуючи потужній підтримці з боку мами (вона була моїм консультантом і першим читачем) та чоловіку, який вважає мене наполегливою і створював умови для творчості, в мене все вийшло.
Працюючи над романом, ще раз переконалася: щоб добре писати, треба постійно поповнювати свій словниковий запас. Для цього треба багато читати. У шкільні роки не вилазила з нашої місцевої бібліотеки і читального залу. В студентські роки сиділа у вузівських та інших полтавських бібліотеках. Вдома маю чималу бібліотеку сучасних авторів і класиків. Ділюся книгами і з нашими бібліотеками – дитячою і дорослою. І навіть зараз, коли модно і по-сучасному знаходити всю потрібну інформацію в інтернеті, я за старою доброю традицією звертаюся до книги. У Кобеляцькій бібліотеці завжди знаходять потрібну літературу. До речі, при написанні мого «коронованого» роману, я теж ходила до нашої книгозбірні за довідковою літературою. Бібліотекарі знайшли все, що мене цікавило!
– Хотілося б почути кілька слів про роман-фіналіст «Або Кармен», оскільки за умовами конкурсу це має бути твір, який раніше не друкувався, має відповідну кількість сторінок, відповідає своєму жанру.
– Це розповідь про дівчину зі складною долею. Це роман-сповідь. Наразі невідомо, яка подальша доля мого роману, але я впевнена, що його чекає чудове майбутнє!
Спочатку я написала оповідання, яке стало одним із улюблених. З часом подумала: а чому б його не розширити? Працювати доводилося ночами: донька Єва була зовсім маленькою. Особливість роману в тому, що перша частина подається від імені чоловіка: побачив Кармен і…збожеволів. Друга частина – від Кармен, а в кінці розповіді об’єднуються.
Уперше подала роман на конкурс у 2012 році. Підсумки підводили в 2013-му. Коли їх оголошували, я була в пологовому відділенні, народжувала сина Сергійка. З того часу доопрацьовувала роман і знову подавала. Перемога прийшла, коли в мене на руках була маленька донечка Аміна. Помиляються ті, хто вважає, що перемогу можна купити. Хоча, дійсно, перемогу можна купити, для цього досить написати яскравий, живий, динамічний роман, який легко захоплюватиме увагу читача і не відпускатиме до останньої сторінки. Ось така «валюта» на цьому конкурсі.
– А з чого розпочалася любов до книги, з’явилося бажання писати?
– Моя мама з дитинства прищепила мені любов до читання. Щодня ми багато читали. До речі, навіть Альберт Ейнштейн говорив: «Якщо ви хочете, щоб ваші діти були розумні, читайте їм казки. Якщо ви хочете, щоб вони були ще розумнішими, читайте їм ще більше казок». Мама передплачувала 7 найменувань періодичних видань, серед яких улюбленими були: «Малятко», «Барвінок», «Веселі картинки». Яскравим спогадом з дитячих років лишився щомісячний похід до книжкового магазину. Я з мамою залюбки йшла до книгарні, де обирала книгу, яка подобалась. Протягом усього шкільного віку так і повелось. Мама щомісяця купувала мені мінімум одну книгу. Традиція збереглась і дотепер. З кожної заробітної платні я купую книги для власної домашньої бібліотеки.
Творити розпочала в три роки: написала свій перший віршик, а далі були поезії, оповідання, новели… А далі відбулося моє знайомство із сучасною українською літературою.
– Захоплення визначило подальшу долю, вибір майбутньої професії…
– Після закінчення школи вступила до Полтавського педагогічного університету. Навчання на філологічному факультеті захопило, мені справді подобалося сидіти в бібліотеках, читати, писати. Але справжнім відкриттям для мене стали сучасні українські письменники.
Як сьогодні пам’ятаю книгу, яка познайомила мене із сучасною прозою. Це «Солодка Даруся» Марії Матіос. Саме ця книга мене вразила і вплинула на моє подальше життя. Спочатку я подумала, що там можна дізнатися нового, все вже написано до нас, адже в школі нас учили на творах класиків. Але в тому романі я, студентка, знайшла купу цікавих історичних фактів про нашу країну, відчула смак нових слів, поринула у цікавий світ сюжету.
Далі було знайомство із модними українськими авторами: Люко Дашвар, Ірен Роздобудько, Мілою Іванцовою. Я смакувала кожне слово, кожну літеру у кожній наступній книзі. Я зрозуміла, що читати – це корисно і навіть модно. Кожен роман, повість, оповідання я пропускала крізь себе. Завдяки насиченим сюжетам, гарній мові у цих сучасних романах я почала і сама активно писати, брати участь у різних літературних конкурсах. Тому сучасна проза, без перебільшення, справила на мене великий вплив.
– Яку долю хотіли б для свого романа «Або Кармен»?
– Вірю, що на роман чекає хороша доля, що він потрапить до масового читача, і ті, хто його читатиме, не розчаруються…
– Чи є зараз час для творчості?
– На жаль, не працюю ні над оповіданнями, ні над романами. Нині моя творчість – це волонтерство: дописи-подяки, дописи-прохання, дописи-звіти у соціальних мережах. Пишу для ЗСУ і про ЗСУ. Наразі це найголовніше, адже буде перемога, буде мир, тоді напишуться нові твори.
Миру, стабільності й перемоги щиро всім бажаю!
Наталія ПУЗИНА
Журналіст