Маріш,  рабиня в чужому  і власному домі

Маріш, рабиня в чужому і власному домі

Як не стати жертвою насилля

Вона – Маріш, але то не справжнє ім’я 52-річної жінки: так назвала свою рабиню господарка дому, де та прислуговує вже десять років. Як називають тваринку, коли беруть до себе. Та ось кудлата собачка Лола ще солодко спить у ліжку хазяйки, розкинувшись на м’яких подушках і ковдрах, а скулена Маріш прокидається на тісному старому дивані в якомусь закутку нижнього поверху. І перше, що бачить перед собою, – кінокамера. Опам’ятавшись за якусь мить, повернувшись у реальність зі сну, зізнається: “наче й не спала…” Встає і йде поратися по господарству – годує крикливих гусей, качок і курей у дворі в загородці. Картинка – ніби десь у полтавському селі, хоч насправді це – містечко в Угорщині.

Так починає документальну кінорозповідь про свою співвітчизницю, безправну рабиню, угорська незалежна режисерка Бернадетт Туза-Ріттер. Якось вона познайомилася з Етою, котра похвалилася, що має змогу не працювати, бо за неї все робить її невільниця. Бернадетт попросила дозволу знімати Маріш на камеру, і Ета погодилася – за певну плату і за умови, що сама вона у кадр не потрапить. І справді – на екрані глядачі упродовж фільму бачили тільки її руки з неохайним манікюром і чули голоси – Ети та її синів, котрі мелькали в кадрі. А Маріш, котра на диво не відмовилася від зйомок, стала головною героїнею повнометражного документального фільму “Жінка в полоні”. Певне, інтуїтивно збагнула: це єдиний її зв’язок із світом і єдина соломинка, що може її врятувати, – тож і вхопилася за неї.
Маріш виконує всю домашню роботу в сім’ї Ети – готує, прибирає, обслуговує всіх і догоджає всім зранку й допізна, терпить побої і знущання – їй навіть руку зламали, у неї немає зубів, харчується лише недоїдками, недосипає. А ще вона працює на місцевій фабриці, і весь її заробіток забирає Ета. Дорога на роботу – єдиний шанс вийти з двору, бо більше нікуди, навіть у магазин, їй не можна. І паспорт у неї забрали й заховали – спроби потайки його віднайти були марні. Маріш багато курить: цигарки й кава – то все, що їй тут з барського плеча дозволено. Їй 52, але на вигляд вона значно старша. Потрапила в цю сім’ю у 42, тоді ще був живим чоловік Ети. Після його смерті Маріш стало ще важче, її хазяйка – справжній деспот.
Бернадетт знімала життя Маріш упродовж двох літ, і жінка сповна довірилася режисерці, розповідала про все, що лишалося за кадром, дуже щиро й відверто. Та все ж перепитувала, чи та не викаже її. І врешті зізналася, що планує втекти зі свого полону, стати вільною людиною, працювати, знайти житло й жити на зароблене.
Спершу глядачеві навіть не дуже віриться в те, що Маріш справді цього хоче, – вражають її неймовірна покірність долі, її слухняність, терплячість: вона нагадує якийсь заведений механізм, що працює без збою. Та ось вона дістає зі схованки й показує режисерці свій єдиний скарб: старі сімейні світлини і книжку, яка – іронія долі! – має назву “Як знайти справжнє щастя”. Але там, де вона, ніколи немає щастя, каже Маріш – “воно завжди мене оминало”.
Старече, сухе обличчя з виразними красивими очима потроху ніби оживає – Маріш розповідає, що має дітей, старші дорослі, вони не знають, де їхня мати, а вона не хоче їх засмучувати. Молодша донька Віві також раніше жила тут із нею, доглядала онуків Ети, але ходити в школу, мати друзів, виходити з дому їй не дозволялося. Дівчина не витримала знущань і втекла. Їй 16, вона тепер живе у дитбудинку. Вони могли б бачитися у неділю, але хазяйка завантажує Маріш роботою й у вихідний. Ні директору дитбудинку, ні своїм знайомим Маріш не розказувала про своє становище – навпаки, всім казала, що у неї все добре. Вона більше нікому не довіряє. Відтак і про якусь допомогу просити не може.
Жінка неймовірно природно тримається перед камерою, ніби й не помічає зйомок. Та її розповіді щоразу емоційніші, крига її душі починає танути, стікати рясними сльозами по глибоких борозенках зморщеного обличчя. Але вона, зізнається, завжди жартує, коли хочеться плакати…
Маріш вибудовує чіткий план втечі – ділиться задумом і перепитує, чи режисер не зрадить. Довірливо пояснює: “Я дозволяю себе знімати, щоб люди побачили, як не можна поводитися з іншими, що кожна людина заслуговує на повагу, навіть якщо вона все втратила. Таких людей не можна ображати – їм допомагати треба. Я б так і чинила на місці Ети…”
Маріш зізнається, що справжнє її ім’я – Едіт.
Далі сюжет розгортається стрімко: Маріш справді втікає, а Бернадетт не просто фільмує події, вона стає їх співучасницею. Супроводжує жінку, що біжить, озираючись, темною вулицею містечка, сідає з нею в потяг, вона поряд на кожному кроці. Маріш діє рішуче і вже за два тижні знаходить роботу й житло в Будапешті. Зізнається: вона щаслива, навіть макіяж зробила – тож і плакати тепер не можна, бо туш потече. А на Різдво Едіт їде в інтернат до Віві.
Ця невигадана історія шокує, до всього, вона свідчить про те, що сучасне рабство існує, що від насилля й сьогодні страждають люди в усьому світі, що не можна миритися з цим. А паралельно вражає сама героїня – ця жінка, Маріш-Едіт, в усіх страшних випробуваннях не втратила чистоти своєї душі, благородства, людської гідності. Вона закінчила 8 класів у школі й училище торгівлі, та життя навчило більшого. Двадцять два роки жила у шлюбі, лише два з них її чоловік ходив на роботу, всі інші двадцять тільки вона працювала й утримувала сім’ю.
Ненав’язливий урок жіночої мудрості бачимо у сцені різдвяної зустрічі Едіт із донькою. Віві закохана, у неї день народження. А мати повчає:
– Не дозволяй чоловікам використовувати себе… Кидай його, бо залишишся ні з чим, якщо підеш з інтернату, тоді до 24 років не зможеш звернутися за допомогою в соцслужбу, ніхто тебе не захистить. Закінчуй школу, а я тим часом наведу лад у своєму житті, все у нас буде добре…
Донька слухає здивовано, а Едіт диктує текст есемески для її коханого: “Феліксе, моя мама на тебе сердиться за те, як ти повівся у мій день народження… Ти відвернувся від мене, навіть квіти не подарував. І не написав “З днем народження”. Я від тебе такого не чекала… Мені боляче, мені дуже боляче”.
– Ма, може, досить? Я закохана!
– У кого?!! Не тіш себе марними сподіваннями. Став знак оклику й відправляй!
Наступна сцена вже весняна: мама Віві повідомляє директору дитбудинку про те, що її донька на третьому місяці вагітності.
Завершується документальний життєпис знову Різдвяними святами: під прикрашеною ялинкою маленький синок на руках у Віві вручає свій перший подаруночок бабусі, уже вільній Едіт. Життя триває…
* * *
Фільм “Жінка в полоні” полтавцям показали у Всесвітній день протидії торгівлі людьми в кінотеатрі “Wizoria Колос” – відкритий перегляд організували управління у справах сім’ї, молоді та спорту облдержадміністрації, благодійна фундація “Світло надії” та комунальна установа “Обласний молодіжний центр”. Показ відбувся в усіх обласних центрах – тим самим Україна приєдналася до акції з ініціативи Міністерства соціальної політики у співпраці з Представництвом Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні – Агентством ООН з питань міграції, Координатором проектів ОБСЄ в Україні та представництвом громадської організації “Кампанія А21”. Того ж дня на центральному автовокзалі та на залізничному вокзалі станції “Полтава-Південна” організатори також провели акцію для полтавців, котрі якраз вирушали за кордон, хтось – працювати, хтось – відпочивати. Їх закликали бути обережними, пояснювали, куди звертатися в разі небезпеки, вручили буклети з відповідною інформацією. Більше 1,2 мільйона людей, що живуть у сучасній Європі, знаходяться в рабстві. Зокрема в Україні цьогоріч уже зафіксували понад 200 фактів торгівлі людьми, повідомляє прес-служба МВС. Серед потерпілих – 98 чоловіків, 67 жінок, троє неповнолітніх та двоє малолітніх дітей…

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий