Машина щастя

Машина щастя

Мініатюри

За течією в небо

Лежати із заплющеними очима й ні про що не думати… Повз мене пропливають хмари і століття. Дерева проростають корінням, випускають нові гілки, шумлять кроною десь високо в небі, а я в цьому напівсвідомому стані – між сном і явою бачу всі ці хмарки, коріння і відчуваю себе далеко від цього, на крихітних острівцях спогадів, снів, мрій… Не хочеться ворушитися, ніби пливу по річці за течією на вічному очеретяному плоті. Мені здається, що неба можна торкнутися вустами, якщо посміхнутися з надією. А може, то не річка, а небо, і я пливу за течією, крони дерев – то коріння, на якому тримається Всесвіт. Наш Всесвіт добра і зла, жорсткий і лагідний водночас, бере мої руки в свої, і я відчуваю, що не все втрачено, що старість наступає тоді, коли перестаєш мріяти, сподіватися, що життя вічне, і ми проростаємо в своїх дітях, онуках, правнуках – і життя переходить у життя… А ми такі крихітні в цьому безмежжі доль і надій, ніби краплини одного великого океану. Якби кожен усвідомлював себе частинкою єдиного Всесвіту, ніхто б не робив боляче іншому. А може, через біль і відбувається наше очищення, відновлення, відродження? Ми стаємо сильнішими через оцей біль, бачимо більше й гостріше. Зерну, щоб прорости, спочатку треба вмерти, перетліти в своїй печалі, щоб дати нове життя. Умерти, щоб народитися…
Прокинутися чистою, спокійною, впевненою в собі, скласти уламки розбитого буття, як дитячу мозаїку, у єдиний Всесвіт, одну Любов. Це дерево життя, яке не зламається, вистоїть навіть у шалену бурю, бо проростає корінням у Небо…

Машина щастя

Сьогодні вночі ти плакав, хоча нікому в цьому нізащо б не зізнався. Тобі снилася бабусина піч, яка стояла посеред спорожнілого незатишного двору, як жебрачка з простягнутою рукою, і жовте вологе листя падало на лежанку, на якій ти з сестрами і братами колись бачив стільки кольорових снів. Сьогодні в тебе вже посивіла голова і є власний онук, та печі немає… А там, у бабусі, піч була не просто піччю: вона гріла, співала колисанки, варила, пекла, смажила, а у вільний час носила тебе, як Омелька з відомої казки, куди заманеться. А ще ви ховалися на печі від вовків, яких у лісі вже давно виловили, та вони все одно приходили вночі за неслухами. Кожне дитинство має свої страшні казки… Колись у Рея Бредбері ти прочитав про Машину щастя, яку будував хтось із персонажів повісті “Кульбабове вино”. Такою машиною щастя була для тебе і бабусина піч… Машиною щастя ти міг би назвати і стару батьківську духовку, зі шнуром, перемотаним ізоляційною стрічкою, якій було років і років. Духовка дорослішала разом із тобою, старіла з батьками. Стільки різної смачної чудасії там вироблялося-чарувалося! Й досі смокче під ложечкою, коли згадаєш оті пиріжки, коржики, товченики, що там випікала мати. Духовка постійно ламалася, батько вперто ії ремонтував, та не хотів купувати нову. Синя, з ребристими боками, замурзана, як твоє обличчя після хлоп’ячих розваг, просмалена за довгі роки використання, вона була для тебе символом домашнього затишку, того часу, коли батьки були ще молодими, а ти – маленьким, коли у дворі за тиночком зріли полуниці, а пізніше абрикоси падали прямо у великі жерстяні ночви, виставлені на лавку для просушки, бо використовувалися і як ванна, і як пральна машина.
А ще був двір, куди на свята сусіди виносили столи й якусь їжу: варену, смажену чи копчену, що в кого було, і розмовляли, і сміялися, і співали пісні під баян. Діти лазили під столами і лоскотали дорослим п’яти, якщо хтось раптом забував взутися… Пам’ять – це машина часу, яка переносить нас у минуле. Навіщо, для чого? Мабуть, для того, щоб ми не зачерствіли душею, щоб передали ці спогади своїм дітям та онукам, а ці передадуть наступним поколінням свої. Так буде. Так буде…

Два неба

Два неба живуть у мені – земне та небесне.
До земного, здається, я можу торкнутися рукою або вустами.
Це трапляється тоді, коли на землю опускається туман або йде дощ.
Тоді земне небо хоче бути ближчим до мене, я відчуваю його любов.
Відчуваю вологу й тепло, бо воно рідне, як мама, як Батьківщина.
Коли я лечу в літаку, земне небо охоплює мене з усіх боків, гойдає, наче в колисці, а сонячні зайчики віддзеркалюються в його очах.
М’яке, тепле й ніжне, воно настільки гарне, що дух захоплює, і тоді я відчуваю, що таке щастя.
У радості я наближаюся до іншого неба, того, про яке мріяла все життя…
З дитинства я знала, що десь є інше Небо.
Його неможливо побачити, а тільки відчути, звичайно, якщо пощастить.
Дорогу знає лише серце, і коли воно болить або печалиться, це означає, що я сумую за своїм небесним Небом.
На земній мові це почуття схоже на недосяжну любов, коли не можеш побачити свого коханого, торкнутися його руки…
Небо Небесне іноді приходить уві сні або під час молитви.
Воно пов’язане з відчуттям Бога, Божого…
Чистота, краса, гармонія, доброта, милосердя і любов неосяжна – головні його ознаки. За цими якостями можна Його пізнати.
Небо вчить нас любити і прощати, а ще – світитися, коли нам особливо радісно і хочеться літати… Світитися – це віддавати.
Ти світишся, якщо відчуваєш Небо в собі. Воно ніколи тебе не полишає, просто ти не завжди готовий прийняти Його. Якщо це нарешті відбувається, ти починаєш променіти в темряві, мов ліхтар, і люди, ніби метелики, летять на світло, яке не обпалює, а тільки робить їх сильнішими, кращими.
Кожна людина здатна виявити найкраще в собі, піднятися над собою, над марнотою, яка ковтає час, знищує життя.
Людина-ліхтар наповнює світлом усіх, хто знаходиться поруч, і навіть на великій відстані підказує дорогу.
Це подарунок Неба відкритим і щирим душам, які вчаться жити серцем, а значить, заповітами добра та любові.

Мятліки

Бабуся розповідала мені, що блакитні метелики – це райські птахи, які втратили батьківщину.
Вона називала їх «мятліки», а я уявляла запах м’яти і світлі лики в кутку на іконах.
Хата була велика та затишна.
Як зайдеш – зразу побачиш піч-охоронницю.
Вона пам’ятала всі історії нашої родини, всі легенди, перекази.
З печі проростали мої дитячі сни і мрії.
На стіні висів годинник, в якому жив добрий казкар Бай, той Бай з нескінченного віршика-замовляння на легкий дитячий сон, який «ішов по стіні, ніс семеро личаків».
Чи доніс Бай ці личаки до своєї «дружини та дітей»?
Чи дочекалися його рідні?
Ці питання хвилювали мою дитячу уяву, тому я знову і знову просила бабусю розповісти безкінечний віршик спочатку.
Біля вікна стояв стіл, накритий білою накрохмаленою скатертиною.
Коли бабуня пекла млинці, я, ще напівсонна, вловлювала цей неймовірний аромат.
Підхоплювалася з ліжка, бігла до столу, на якому вже чекали мене запашні млинці-острівці.
Ніколи не куштувала нічого смачнішого…
З тих пір пролетіло років сорок. І сьогодні я приїхала сюди, до свого дитинства. Довгою та нелегкою була моя дорога.
Але як відчути батьківщину, якщо не побувати в рідній хаті з-під серця?
Як боляче бачити її осліплу, в дикій траві, врослою в землю.
Обійшла з усіх боків, заглянула у вікна.
Чи пам’ятають ці вікна обійми моїх близьких, їхні посмішки?
Де вони, рідні? Не гояться хрести на могилах, не затягуються рани в серці…
Це неправда, що час лікує. Він просто дає короткий спокій, приглушує біль. Але треба жити далі.
Дерево роду повинно рости, цвісти, множити добро на землі…
Заглянула в колодязь, а там – чиста вода і нове відро притулилося…
І враз легше стало на серці: люди п’ють воду з нашої криниці, а значить, вона жива. Нехай п’ють, нехай триває життя…

Час

Є кілька видів часу. Перший – лінійний, по ньому, як по тунелю, людина рухається від колиски до того переходу, який прийнято називати смертю. А може, це просто зміна декорацій, відчуттів, сприйняття дійсності? І якщо все у світі є потоком енергії з певним ритмом, то кожна подія мусить мати свій дзеркальний відбиток, такого собі антипода. Вдих – видих, день – ніч, вхід – вихід, народження – відхід…
Другий вид часу настає, коли ми спимо. Це він рухає нашу підсвідомість своїми химерними стежками, коли свідомість відпочиває. Тут його царство, його закони. І якщо в лінійному часі проходить усього година, у часі сну ми проживаємо дні, чи, навіть, десятиліття. Тут можна зустрітися зі своїми померлими рідними, побачити себе в дитинстві, молодості, і це не дивує, не здається чимось казковим чи фантастичним.
А ще є час творчості. Це ніби час над часом, ріка над рікою, небо над небом… Скільки разів я помічала: починаєш писати, захоплюєшся, і ніби пірнаєш з головою в річку, перестаєш існувати в реальному часі. Тебе хвилюють тільки ті події, почуття, відчуття, образи, люди, про кого пишеш. І не має значення, холодно тобі чи спекотно, хочеться їсти чи ні, головне – встигнути висловити думку, дописати до кінця те, чим хочеш поділитися. Час творчості має свої виміри, свої закони, він теж не лінійний і рухається з різною швидкістю… Тихо падає час, ніби сніг, в темну кімнату нашої свідомості… Поет запалює свічку від Світла, яке знаходиться над усім цим часом й поза ним. Тільки б рухатися, тільки б світити…

Інна СНАРСЬКА,
член Національної спілки письменників України, Спілки білоруських письменників.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий