Меланія Сімінько, ланкова, героїня соцпраці: зачаяна рана пам’яті

Радянська дійсність свого часу породила таке зініційоване згори явище, як передовики виробництва. У промисловості їх називали стахановцями, у сільському господарстві – маяками або передовиками. Серед українських маяків найвідомішими були Олександр Гіталов, Паша Ангеліна, Василь Ремесло. Звісно, список цими іменами аж ніяк не вичерпується, бо у всіх куточках «європейської житниці» завзято трудилися інші працелюбні українські хлібороби, і далеко не всі з них були славолюбними, просто так розпорядилося начальство, що вибір упав саме на цих, а міг – з такими ж або й вагомішими підставами – зупинитися на інших людях, тих, що працювали поряд із ними не менш сумлінно. Ця розповідь – про одну з таких передовичок, мешканку села Рашівка колишнього Гадяцького району Меланію Никифорівну СІМІНЬКО (13.01.1921– 27.02.2000).

Передісторія. «Роде мій красний, роде мій прекрасний»…

13 січня 1921 року, на Меланію і напередодні Василя, у рашівській родині Никифора Бурбели і його дружини Олександри прийшла у світ дівчинка, яку згідно з церковною і народною традицією нарекли Мелашкою.
Чи не найбільше про цей рід Бурбелів сьогодні в селі знають три жінки – знавчиня сільських родоводів Ніна Володимирівна Сердюк (1947 р. н., до заміжжя Цілуйко), Ольга Василівна Ореховська (1949 р. н., до заміжжя Возниця) і Наталія Іванівна Верещака (1953 р. н., у дівоцтві Хлопко).
Нінині знання сягають аж до середини ХІХ століття – до Степана Бурбели, в якого було п’ятеро доньок і два сини – Галактіон і Павло (серед Павлових дітей був і Никифор, який колись стане Мелащиним батьком), та до Тимофія Кобізького, що мав сина і чотирьох дочок (серед них підростала і майбутня Мелащина мати Олександра).
Однією з Никифорових сестер була Тетяна, бабуся Ольги Ореховської. Розповідає родичка Бурбелів по батьковій лінії Ольга Ореховська: «У Павла Бурбели було восьмеро чи дев’ятеро дітей. Він шив полушубки, жив не бідно. У нас удома завжди, скільки себе пам’ятаю, висіла на стіні одна давня фотографія, вже й вицвіла від часу, але ніхто її не чіпав. На знімку – родина Павла Бурбели. Ліворуч сидить бабуся – це мати моєї бабусі, тобто моя прабаба. Біля неї – Павло Бурбела, прабабусин чоловік. Правою рукою він обіймає наймолодшу свою дочку Палажку (у майбутньому – бабуся Василя Кобіля). Коло Павла Степановича, мого прадіда, сидить Возниця Савка, мій дідусь, який був щетинником. Біля нього в білій хустці – моя бабуся Тетяна Павлівна, його дружина, найстарша Павлова дочка, сестра Палажчина. Між двома сестрами пролягла десятирічна різниця в народженні. (1973 року бабуся вже не вставала – лежала на печі паралізована, пам’ятаю, Палажка приходила її провідати.) Праворуч від Тетяни стоїть Маруся, якась родичка, що жила біля дитсадка на Верхньому Подолі. Біля ніг Тетяни Павлівни сидить хлопчик, склавши руки перед собою, – це Данило, брат бабусин. Ліворуч, за плечима прадідуся і прабабусі, стоїть їхній син Никифор (у майбутньому – батько Мелашки Сімінько). Про двох хлопців – один лежить, а другий стоїть за Савкою – нічого не можу сказати. Крім Тетяни, у Павла була ще дочка Поліна, Миколи Дорошенка бабуся, яка мала двох дочок – Олександру й Марусю. Родове гніздо наших Бурбелів містилося на стовповій, там, де нині Рая Городко живе».
У Наталки Верещаки, теж родички Бурбелів, тільки по материній лінії, – свої спогади про цю родину: «Мелащина мати (в сім’ї на неї казали Ликсандра) і моя баба Одарка – рідні сестри (з роду Кобізьких). Виходить, що я з Мелащиною дочкою Лідою – троюрідні. Ще в Меланії Никифорівни були брат і сестра: Олексій жив у Запоріжжі, а Галя – в Южно-Сахалінську. Перед смертю Меланія Никифорівна просила, щоб поховали її біля Хлопків. Батько наш завжди їй допомагав, і до Одарки, баби нашої, яка доводилася їй рідною тіткою, вона часто навідувалася. Коли в дитинстві Мелашка втратила обох батьків, Одарка, яка вийшла заміж за Петра Пошивайла (походив він із заможної сім’ї), підгодовувала племінницю й одну зі своїх доньок, мою маму, назвала на честь рідної сестри».

Сирітське дитинство

У 1933 році всі троє дітей Никифора Бурбели, який помер голодною смертю, опинилися в патронаті. Їх у селі на той час було чотири – по одному в кожному колгоспі. Рашівчанка з діда-прадіда Ганна Данилівна Кратенко (1935 р. н., у дівоцтві Бублій, її мати Василина з роду Уляничів, а бабуся – Домаха Онисимівна – із заможного роду Цілуйків) розповідала, що її рідня рятувала маленьку Мелашку, випоюючи опухлу від голоду дитину молоком.
До початку голоду в 32-му році Никифорові діти вже були напівсиротами: їхня мати Ликсандра позбавила себе життя через державні облігації: совєти силоміць змушували селян підписувати позику, яка нерідко була непосильною для родини, спричиняючи трагедію. Про це допитливій сусідці Ніні Сердюк розказала свого часу вже літня Одарка Тимофіївна, рідна сестра Ликсандри. «Така дурка, встромила голову в петлю через ті кляті облігації!» – пригадує Ніна розмову із сусідкою. Хто знає, скільки таких випадків трапилося тоді в селі. Адже про них тривалий час воліли мовчати.
Моя рідна вулиця пам’ятає одну схожу історію. У родині Кутових (по-вуличному – Блоїв, він – Фалимон, вона – Степанида, з роду Безносків) на виданні було три роботящі дочки – Уляна, Олександра і Ольга. Уляна працювала у вишивальні. Це сталося в розпалі однієї з кампаній страшного тиску на селян, щоб вони підписувалися на облігації внутрішніх державних позик. У такий спосіб, доводячи хазяйновитих українців до остаточного зубожіння, тоталітарний більшовицький режим рятував державний бюджет. Бідолашну дівчину так пресували, що вона, очевидно, боячись втратити роботу, погодилася підписати чималу позику. Вдома, як дізналися, обсипали її гіркими докорами (мабуть, потім не раз про це пошкодували). І в сердешної ніби потьмарилося в голові. Хтось згадував: «Вишиває скатертину, бачу, щось воно не теє»… А потім уночі вона відчинила вікно, вилізла і повісилася в клуні. У церкві тоді правив отець Аркадій (мешкав на квартирі в Левадних, навпроти школи). Він її ховав. Спогад Катерини Данилівни Залізняк (1938 р. н., з роду Бендів): «З Марією Леваднихою дружила Наталка, моя бабуся. Панотець на якихось поминках каже: “Сідай, Наталко, біля мене”. А вона: “Не сяду, ви згрішили” – “Де я згрішив?” – “Поховали самогубцю”. А він: “Не твоє діло”». Судячи з усього, священик був дуже розумним чоловіком: знав, на кому лежить провина за загублене життя – на брехливій, антигуманній більшовицькій владі, що прийшла в Україну з московії на муравйовських багнетах.
У майбутньому на Меласю-підлітка, яка стала круглою сиротою через голод, що його організувала сталінська зграя, очікувало нелегке життя на Донбасі або на безкраїх просторах чужої Росії, як це відбувалося з більшістю патронатівських дітей. Але цьому, на щастя, завадила одна притичина. Мені не вдалося з’ясувати всіх обставин цього життєвого повороту, однак пунктирно лінія прописується так. Жила собі в Рашівці, колишньому козацькому містечку на березі повноводого Псла, бездітна родина Мотузних. Подейкують, що господар якийсь час навіть очолював один із рашівських колгоспів. Оселя Мотузних згоріла. Історія замовчує, що сталося з господарем. А Палажка Мотузниха погодилася взяти Мелашку за прийманку з умовою, що перейде жити в хату її батька. Так у дівчинки-сироти з’явилася названа мати. Забігаючи наперед, скажу, що жили вони мирно, що Меланія Никифорівна доглянула стареньку до самого її скону. Що в їхню привітну оселю щоліта приїздив на відпочинок Мелащин брат Олексій із дружиною й дітьми Миколкою і Льонею, яких жартівливо звали Кока й Льока. Коли ті хлоп’ята вирушали на розкішні пляжі Псла, Мотузниха завжди готувала для них велику миску вареників, яку вони брали з собою, пригадує Ольга Оріховська.

Дорослішання

Тож коли Мелашка виходила заміж за рашівського парубка з багатодітної родини Тараса Сімінька, то знала вона не тільки почім ківш лиха, а й що таке родинне тепло. У молодого подружжя невдовзі знайшлася донька Ліда, тільки б жити і радіти. Та грянула Друга світова війна, Тарас загинув на фронті, і Ліді, як і її матері, довелося рости без батька. Дівчинка вдалася бойовитою. Їй дуже хотілося мати собаку, а баба Мотузниха не дозволяла. Якось до сусідів Городків внадилася вовчиця по козенят, а з нею приблудилося мале вовченя. Ліда забрала його, принесла додому й прив’язала біля порога. Прийшла баба: «Це нечиста сила!». Пропала надія на собаку-друга… Старенька ховала цукор у шапці в зазубрині на сволоку. Ліда знайшла схованку. Не обійшлося без нагінки… З таких-от ниточок, сумних і веселих, ткалося життєве полотно продовжувачів роду Никифора Бурбели, дочасно загнаного в могилу репресивною машиною СРСР.
Офіційна біографія героїні, в якій немає жодної згадки про її дитинство, повідомляє, що працювати вона почала рано – в тринадцятирічному віці, а ланковою була з 16-ти років, спершу – в колгоспі «Друга п’ятирічка», пізніше – у колгоспі «Нове життя». Однак хтось із літніх рашівчанок розповідав мені, що в трудовій біографії Меланії Никифорівни була й робота на пошті: «Наче тепер її бачу: “Коротко підстрижена дівчинка з чубчиком…”».
Після звільнення села від німецьких окупантів молода вдова очолила рільничу ланку, де гнули спину такі ж невтомні й витривалі, як вона, сільські жінки й дівчата, загартовані нелегкою працею в полі і непростим побутом удома. Вони боролися з бур’янами і проривали буряки та пасинкували кукурудзу під спекотливим сонцем на кількох гектарах кожна (норми були страшні, просто-таки рабські), а потім восени і часто навіть у грудні, на морозі й під дошкульними вітрами, чистили той цукровий буряк і возили його на бурякопункт, мочили коноплі в льодяній воді – працювали з рання до сутінок, а нерідко й до ночі. Українські мадонни з порепаними руками і обвітреними обличчями – вони всі – всі! – були героїнями.

Як обирали кандидатуру на героїню

…І ось настав для Меланії Никифорівни той, без перебільшення, доленосний час, коли вибір кандидатури на звання Героя соцпраці від рашівського колгоспу «Нове життя» ні думано ні гадано впав саме на неї. Господарство тоді очолював Василь Юрович Андрусенко, який, може, й не був таким доскіпливо-хазяйновитим, як його попередник Панас Михайлович Маслюк, однак заслужену повагу серед селян мав, бо не крав, не збагачувався завдяки посаді, уболівав за спільну справу як умів. Отже, партія, як водилося, спустила рознарядку згори: району потрібен ще один герой праці! Зібралося правління колгоспу, учасники засідання судили-рядили десь так приблизно: шукати слід у рільничих ланках (тут, мовляв, у нас найвагоміші здобутки), працьовитих ланкових не бракує, ось тільки в тієї ревнивий чоловік і малі діти, та не надто смачно готує, а ще одна не надто контактна і слухняна. За всіма параметрами підійшла одна – Меланія Сімінько: і чоловіка ревнивого вона не має, і донька підросла, і готує смачно, і ланка в неї дружна та бойова.
Одне слово, не засуджуймо з плеча сільське начальство, бо ж керувалися члени правління добрими намірами, сподіваючись, що колгосп матиме завдяки появі героїні праці відчутні переваги. Та я сьогодні у цьому факті бачу яскраве втілення найвитонченішого цинізму совєтів: спершу забрали в дитини батьків, украли дитинство, а тоді через кілька десятиліть «ощасливили» нагородою. Утішили дорогою іграшкою. Компенсували втрати. Авжеж. Не знаю, чи посміла колись небіжчиця розповісти про свою травму найближчій подрузі або родичці, чи так і ховала її все життя, забравши з собою на той світ? Механізм витіснення у кожного свій. Про те, щоб згадати своє сирітське голодне дитинство з трибуни, звісно ж, не могло бути й мови.
А на трибуні після присвоєння почесного звання вона бувала досить часто: депутут обласної, районної і сільської рад кількох скликань підряд, учасниця всесоюзного з’їзду колгоспників, багатьох нарад передовиків праці, гостя школярів, учасниця художньої самодіяльності – колишня патронатівська вихованка несподівано для багатьох односельців стала публічною особою. Точніше, такою її зробила система. І не за один день. Подію старанно готували. 1962 року ланка, очолювана Меланією Никифорівною, одна з перших у Гадяцькому районі зібрала урожай по 101,4 центнера сухого зерна кукурудзи з одного гектара на площі десять гектарів, а на площі 30 га – по 69,4 ц. Відзнака прийшла значно пізніше: у червні 1966 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Меланії Сімінько присвоєно почесне звання «Герой Соціалістичної Праці» із врученням золотої медалі «Серп і молот» та ордена Леніна (ще два ордени героїні вручили 1971 та 1973 року).

І прийшла слава

А слава, мовить українська приказка, як кожух: можна носити так, а можна й навиворіт. Стверджувати, що село зустріло появу героїні в штики, не можна, радше – з розумінням, з гумором і легеньким скепсисом. Іноді – з невеликим обуренням. Моя однокласниця Надія Василівна Чорба (1951–2022, у дівоцтві Макарова) не раз згадувала, як проливала сльози її старша сестра Катерина, яка очолювала шкільну виробничу бригаду, дізнавшись, що весь урожай кукурудзи, вирощений школярами, записали на ланку Меланії Никифорівни. Мої батьки мали звичку вечорами перед сном обговорювати все зроблене й почуте протягом дня, діти в цей час начебто вже спали, насправді часто-густо ми все чули. І в моїй пам’яті добре закарбувалася балачка про те, що ось уже обкошено всі кукурудзяні поля, і все зібране піде, як завжди, на рахунок передової ланки. Це, так би мовити, зворотний бік медалі, чи то пак орденів. Був і лицьовий.
У спогадах колишньої учасниці передової ланки Тетяни Іванівни Улянич (1931 р. н., у дівоцтві Кирієнко) минуле постає в оптимістичному світлі. Хоча більшість її товаришок з передової ланки вже відійшли у засвіти, та в її споминах вони оживають: «У сільському музеї колись було фото, на ньому ми всі: Меланія Никифорівна, Ніна Яценко, Варя Бенда, Ліда Галич, Марія Пархоменко, Ярошенко Ганна, Возниця Марія, Ковальчук Настя, Дмитерко Ганна, Чернишова Ганна і я. Героя Мелашці саме при нашій ланці дали. А до цього з нею працювали Ганна Кущиха, Марія Тютюнник, Параска Хоменко та інші, коли вони постаріли, ланкова набрала нас, а коли старість наздогнала й нас, прийшли на заміну нові. У живих зосталися з того пам’ятного складу тільки я і Дмитерчиха (її діти забрали в Сорочинці). Дружно і ловко ми трудилися. Ще й на сцені виступали: хор-ланка Героя соцпраці! Співали народні пісні, серед них була і рідкісна «Розвивайся, сухий дубе, ще й біла березо» – перейняли її в сарян через полільниць із західної України. Парторгом тоді був Яків Порфирович Гончаренко. Нам пошили сценічні костюми, такі гарні темно-сині шовкові блузки…».
У 1983–1990 роках Рашівську сільську раду очолювала Ніна Григорівна Данильченко (1946–2022, до заміжжя Кураченко, родом із Сулимів Зіньківського району). Вона добре пам’ятала такий епізод, пов’язаний із Меланією Никифорівною: «Йшов 1988-й рік, у районі тільки починали проводити газ, надумали й ми. Головою Ради міністрів УРСР був тоді Віталій Масол. Вирішили їхати до нього – просити, щоб виготовили для нас документацію. Вирушили в дорогу Меланія Никифорівна і я, віз на машині «швидкої допомоги» Микола Шестопалько. Приїхали в столицю, а до Масола не пускають. Якийсь добрий чоловік провів нас до міністра, голови Украгробуду Валерія Івановича Черепа. У того голова біла, наче молоко, очі такі уважні: хто ви будете, чого приїхали? Сказав: звертайтеся в Полтаву, там знатимуть, я зателефоную. У Полтаву ми вже добиралися з Олександром Рудичем… Меланія Никифорівна була для мене як мати. Коли мій син женився, готувала на стіл. Голубці знамениті в неї виходили. Хороша людина була. Шкодую, що не могла провести її в останню путь, саме в лікарні тоді лежала».
Інші односельці також пригадують, що, заживши слави, Меланія Сімінько не гнула кирпи, не гналася за багатством і розкішшю (пільгову автівку віддала племінникові), не відмовляла односельцям у проханнях. На схилку віку жила сама (єдина донька з родиною мешкала в Криму).
З 1991 року звання «Герой Соціалістичної Праці» скасували, одначе нагородна система СРСР повністю не відмерла, залишивши нам свої рудименти у вигляді різноманітних «заслужених». Усього в Україні налічувалося близько трьох із половиною тисяч Героїв Соціалістичної Праці.

Тетяна ДЕНИСКО.