«Мене любов  ненависті навчила…»

«Мене любов ненависті навчила…»

У Полтаві попрощалися з п’ятьма українськими воїнами, які полягли за Батьківщину

У заголовку – поетичний рядок Лесі Українки. Сьогодні він сприймається неймовірно гостро, бо мусимо поєднувати в собі ці протилежні почуття. Переживаючи спільні емоції, усвідомлюємо й зізнаємося: ми ще ніколи так палко не любили, не молилися, не ненавиділи. Саме ці почуття єднали й сотні полтавців, котрі прийшли до Свято-Успенського кафедрального собору попрощатися із п’ятьма воїнами, які загинули в боях із російськими загарбниками. Напередодні про церемонію повідомили в Полтавському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, покликавши всіх небайдужих провести в останню дорогу бійців, що віддали своє життя, захищаючи рідну землю.

На Миколаївщині 6 березня російські агресори збили ракетами два гелікоптери 18-ї бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського, яка базується у Полтаві. Там загинули штурман вертолітної ланки вертолітної ескадрильї капітан Сергій Бондаренко, командир вертолітної ланки вертолітної ескадрильї капітан Олександр Чуйко, штурман-льотчик вертолітної ланки вертолітної ескадрильї майор Костянтин Зебницький, командир вертолітної ланки вертолітної ескадрильї капітан Владислав Горбань. Їхні тіла перебували у Вознесенську і за першої ж нагоди були доставлені із зон активних бойових дій на упізнання до місця дислокації бригади.
Воїни-вертолітники Указом Президента України Володимира Зеленського нагороджені орденами Богдана Хмельницького III ступеня.
На площі біля Свято-Успенського собору того дня попрощалися також із військовим 13-го окремого десантно-штурмового батальйону, солдатом Сергієм Горожанкіним – він родом із села Рунівщина Полтавського району. Був водієм десантно-штурмового відділення десантно-штурмовго взводу. Загинув у бою під час авіаційного нальоту. В травні Сергієві виповнилося б лише 20 років.
Чин похорону звершили архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір та керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ архієпископ Афанасій у співслужінні з духовенством.
Звертаючись до полтавців, рідних, знайомих та співслужбовців полеглих воїнів-захисників, у проповіді під час прощання архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір висловив переконання, що ми проводжаємо цих воїнів «у Царство Небесне, ми молимося за їхні душі і вдячні їм за те, що маємо змогу стояти на цій площі», і з болем у серці продовжив:
– Сьогодні, я переконаний, ми маємо справу не тільки зі зграєю військових злочинців, сатанистів, але і з деградованою російською нацією, яка принесла у наші домівки горе, сльози, страждання і вбивство. Не сумнівайтесь, ми з вами побачимо кінець цієї держави-агресора, яка на нас напала, кінець цієї зграї злочинців… Сьогодні оплакуємо наших героїв і молимося за них. Наша віра християнська говорить нам, що людина не помирає із земною смертю, тіло – це тільки частина нашої природи, яка складається із розуму, почуттів, волі, це те, що ми називаємо душею. А вона безсмертна, її неможливо вбити, знищити… В чому сенс нашого життя? Навчитися любити, служити своєму ближньому. Наші воїни проходять цю науку екстерном… Якщо ти долаєш страх, сідаєш у гвинтокрил і летиш захищати своїх матерів, дружин, дітей, батьків, свою землю, ти проявляєш любов. Ці вояки, за яких молимося, пройшли цю науку, віддали своє життя за нас із вами. Вірю, що вони будуть у Царстві Божому. А ми маємо твердо йти до перемоги.
По завершенні служби рідні, побратими, вдячні полтавці поклали до трун бійців живі квіти, не стримуючи ридання, – війна усіх нас об’єднала й зріднила в наших спільних уже почуттях. Ми навчилися безмежно любити свою Україну, вірити Господу й палко молитися за Перемогу. І навчилися люто ненавидіти ворогів наших, окупантів, загарбників, убивць. Це наша свята любов навчила нас ненависті до одвічного ворога, до отих Василем Симоненком означених «байстрюків катів осатанілих, виродків». Ми віримо в Перемогу, бо правда з нами, тому й Бог із нами.
Звучить над велелюддям лемківська пісня «Пливе кача», що вже стала реквіємом за полеглими, військовослужбовці несуть труни до спеціального транспорту з позначкою «200», полтавці на колінах проводжають героїв у їхню останню подорож додому: Костянтина Зебницького поховали в Кременчуці, Сергія Бондаренка – на Вінниччині, Владислава Горбаня – в Охтирському районі на Сумщині, Олександра Чуйка – у селі неподалік Білої Церкви на Київщині. Наймолодший, 20-річний Сергій Горожанкін, лишився назавжди на рідній Полтавщині.
Вічна слава героям України!

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:

Добавить комментарий