Листи до редакції

Мені не однаково

Я – дитина війни, здавалося б, «сиди собі та мовчи». Але ми, люди старшого покоління, не можемо бути байдужими до всього, що відбувається нині. Зокрема і в питанні значного здорожчання вартості блакитного палива, і в інших питаннях життя, точніше, виживання українців.
Свого часу депутат Терешківської сільської ради Полтавського району К.Я.Гарькавий (вічна йому пам’ять) взяв на себе клопоти із підведення природного газу до наших осель. Зібрали кошти з кожного двору й провели людям природний газ, у результаті усі в селі отримали газове опалення. Як ми всі раділи! Нарешті не дрова, не кізяки. Цивілізація! Із надією на краще обирали демократичних поводирів. І що ж?! Просто скажені ціна на газ, на продукти харчування, ліки… А ще відбувається руйнація усього того, що було збудовано попередніми поколіннями: фабрики, заводи, пароходи… Але мало, мало, мало! Ще й треба було в глибинці відімкнути дротове радіо. Хай люди живуть в інформаційному вакуумі.
І ось проблема відсутності радіо дала про себе знати. На Різдво за західним обрядом, у грудні, на півтори доби не стало електропостачання в частині сіл Полтавського району. Населення про це відключення не попередили. Тож усі сиділи, як на пороховій бочці. Я не обмовилась, бо в ці дні в селі Копили загинуло двоє молодих чоловіків – згорів вагон. Очільники села повідомили щодо оповіщення населення: необхідно дивитись інформацію у Фейсбуці. Але як дивитись, коли відключено електропостачання, яке необхідне для зарядки телефонів мобільного зв’язку та перегляду Інтернету? У нашій громаді маємо 22 села. Тож чи можливе, шановне керівництво ОТГ, своєчасне оповіщення населення без дротового радіо? Пам’ятаю, як у післявоєнний час гучномовці встановлювалися на вулицях. Моє дитинство проходило в Гадячі, гучномовець був встановлений на Підварку (таку назву має одна з окраїн цього чудового міста). Хай би нині гучномовці були хоча б лише на вулицях, бо збідніле населення не може провести радіо в домівки за власний кошт. Ця послуга все ж може бути дешевшою, ніж облаштування відеонаглядом вулиць сіл, про що обіцяли кандидати в депутати, коли йшли на місцеві вибори. Об’єднаним громадам також варто було б мати постійний черговий транспорт для комунікації з сільською радою, лікарнею, школою, Будинком культури, поштою, банкоматами, спортзалами…
Населення нині менше передплачує газет, журналів. Поштові відділення працюють із перебоями, а поштарі отримують мізерну зарплату, носячи на своїх плечах нелегкі сумки з промтоварами, пресою до домівок пенсіонерів. За сучасної криміногенної ситуації робота в поштарів просто-таки небезпечна. Водночас «високе» керівництво пошти, так звані топ-чиновники, отримують мільйонні зарплати.
Ось так і живемо. Одні розкошують, паразитуючи, мов ті кровопивці, на фактичному гноблені своїх працівників, свого народу, інші злидарюють, не маючи можливості забезпечити своєю нелегкою працею власне гідне життя і належний рівень життя своїх сімей. Тож і «розбігаються» українці по всіх світах у пошуках кращої долі. І, на жаль, більшість із них, надто молодого віку, далеко не завжди мають бажання повернутися додому. Тож мені не однаково, що за таких умов, які створені нині в моїй рідній країні, у недалекому майбутньому може постати й питання існування держави, яку свого часу розбудовувало наше покоління і покоління наших батьків.

Олеся Іванівна КАЛІНІЧУК,
депутат сільської та Полтавської районної рад кількох скликань.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий