«Мертві волають до живих»

«Мертві волають до живих»

Про двокнижжя Олеся Волі «Безкровна війна»

Голодомор підкріплювався різноманітними засобами, які всі разом вкарбовували у свідомість українського етносу факт його цілковитої залежності, його повної несуверенності у сенсі державному, соціальному, буттєвому. Так само несуверенною з тих часів мала почуватися і особистість: до скону мусила українська людина дякувати за те, що її просто не вбили. А найкраще – вона мала стати такою, якою і була потрібна у новій версії «єдиного радянського народу».
Віктор Ющенко.
В тому жахливому тридцять третьому Україна була засіяна голодоморськими кістками так рясно, як рідко яка держава в світі зазнавала таких жертв із самого початку виникнення роду людського.
Олесь Воля.

Книга, яку мусить почути кожен громадянин України

Вийшла у світ народна епопея у двох книгах відомого українського письменника Олеся Волі з промовистою назвою «Безкровна війна». З’ява її – небуденна подія в духовному житті України. Опубліковано неоціненний документ, який відтворює в усьому обширі одну з найтрагічніших сторінок нашої недавньої минувшини – Голодомор 1932–1933 років. Він фіксує цю наповнену болем подію по-стефаниківськи «коротко, сильно і страшно», а ще – переконливо, з опертям на неспростовні докази, які наводять ті, хто пережив лихоліття, на власні очі бачив і на своїй шкурі відчув його. Народна епопея Олеся Волі – це, з одного боку, свідоцтво, що офіційно підтверджує акт геноциду українського народу, а з іншого – заклик до того, щоб страшне вбивство мільйонів людей жахливою голодною смертю ніколи й ніде не повторилося. Це книга, яку нині мусить почути кожен громадянин України і, як би не було важко її читати, торкнутися розумом та серцем правдивих рядків глибокого дослідника страшного горя в історії нашого народу.

Закон «про п’ять колосків» і десятиліття страждань

Про «безкровну війну» в Україні на початку 30-х літ ХХ сторіччя ми знаємо далеко не все. Проблема Голодомору, на жаль, не стала предметом прискіпливої уваги тих, хто вивчає, аналізує під різним кутом зору історичне минуле нашої багатостраждальної держави. Це пояснено головно тим фактом, що донедавна про невинно убієнних людей у 1932–1933 роках говорити суворо заборонялося, власне, на тему вигублення українців було накладене табу. Сміливці, які противилися цьому, зазнавали жорстоких переслідувань. Комуністична влада ретельно замітала сліди антиукраїнської діяльності: знищувала важливі юридичні акти про організацію навмисного голоду, публічно приховувала свої злочини, уселяла страх у людські душі, який почав передаватися спадково, запускала в хід легенду про неврожай в Україні та його тяжкі наслідки. Адепти совєтського режиму не любили й навіть сьогодні не воліють згадувати лихої пам’яті «Закон про п’ять колосків», що має офіційну назву «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій за зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Він передбачав «покарання за розкрадання колгоспного і кооперативного майна у вигляді розстрілу з конфіскацією всього майна. За пом’якшувальних обставин цей вирок міг бути змінений на позбавлення свободи строком не менш ніж 10 років із конфіскацією усього майна. Амністію… було виключено» (Віктор Ющенко).
Доречно у зв’язку з цим подати таке порівняння: «… за тодішнім законодавством навіть навмисне убивство каралося ув’язненням до 10 років, а за крадіжку чужого майна присуджували три місяці примусових робіт» (Віктор Ющенко).
Утілення в життя документа, про який ідеться, уражає своєю зухвалістю й цинізмом: «На літо 1933 року було засуджено 150 тисяч осіб. Зокрема, карали дітей, які намагалися знайти хоч яку їжу» (Віктор Ющенко).
Як не прикро, але й дотепер не встановлено точної кількості заморених людей. Відомо, що впродовж «1932–1933 років 28 тисяч українців умирали від голоду щодоби; 1168 осіб – щогодини, 20 людей – щохвилини» (Степан Кубів). Ті, хто передчасно відійшли в засвіти, могли б «скласти населення цілої держави: 8-мільйонної Австрії або 5-мільйонної Данії» (Степан Кубів).
Інститут демографії та соціальних досліджень подає таку статистику: «… демографічні втрати України внаслідок Голодомору в 1932– 1933 роках становлять близько 8 млн осіб, у тому числі 3,9 млн – втрати, пов’язані з над смертністю, а ще 600 тис. – із дефіцитом народження» (Віктор Ющенко).
Не понесли заслуженої кари винуватці спланованого геноциду, яких уже немає з-поміж живих. Проте народ має знати їхні імена й засудити цих злочинців навіть мертвими. Не лише верховні вожді винищували Україну, були і свої губителі, які запопадливо виконували наповнені помстою, злобою, холодною байдужістю накази, що надходили згори. І ці домашні посіпаки мають зазнати справедливого людського осуду, хоч і запізненого. Важливим кроком на цьому шляхові справедливості стало ухвалення Верховною Радою України 28 листопада 2006 року Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», який визнав штучний голод геноцидом українського народу. Світ підтримує нашу державу, трапляються, щоправда, й ті, хто «не погоджується з класифікацією Голодомору геноцидом українського народу», оскільки він нібито «був запланований та втілений на основі політичних розрахунків, а не расових чи етнічних переконаннях». Однак навряд чи вдасться кому-небудь знайти аргументи, які б заперечували, що «Голодомор – єдина подія ХХ століття, яку можна порівняти з двома іншими – найбільш дослідженими – випадками геноциду: геноцидом вірмен та Голокостом». Українцям треба ще добре попрацювати, аби восторжествувала історична правда й об’єктивно була оцінена міжнародною спільнотою жорстока політика сталінського режиму щодо українського селянства.

«То, онучку, тридцять третій. Страшне тоді було»

Дивовижну справу зробив Олесь Воля, підготувавши двокнижжя «Безкровна війна». Сама назва точно передає сутність трагічної події. Умирали мільйони тих, хто з діда-прадіда ходив коло плуга, сіяв на споконвічно своїй землі хліб і годував людство, мріяв про добробут, ростив дітей, вірив у справедливість, чесність, порядність, мав Бога в душі й серці, любив ближнього й увесь світ у його багатогранні. Не лилася кров, не було на рідній землі вбивці-ворога – безжально виморювало людей безхліб’я. У дбайливих господарів відбирали останню пригорщу збіжжя, наражаючи їх на нестерпні муки й голодну смерть тому, що ті не сприймали сталінського міфу про посуху та неврожай, мріяли про національно-визвольні змагання, усвідомлювали, що йде винищення непокірної нації, яку ніколи не полишала ідея про самостійність.
Талановитий майстер слова Олесь Воля одним із перших виказав устами сотень свідків в усій повноті оголену правду про винищення українського народу в 1932–1933 роках. Про цю нашу незагойну рану він знав іще з дитинства. «Пам’ятаю, – наголошує письменник у вступному слові до народної епопеї “Мертві волають до живих”, – п’ятирічним хлопчиком я дивився крізь причілкове вікно і бачив біля всохлої груші-дички чотири перехняблені хрести. Запитував у моєї побожної бабусі Килини: “Бабусю, а навіщо хрести біля хати?” Бабуся довго мовчала, скрушно хитаючи головою: “То, онучку, тридцять третій. Страшне тоді було. Ой страшне…”».
Достеменно про все «страшне» Олесеві розповіла вже матуся: у могилках отих покоїлися вічним сном її сестри «Люба, Галина, Маруся, брат Гриша. Від голодної смерті на той світ відійшли». Не можна читати без сліз, як «останньою помирала найстарша Маруся. Трудилась вона в полі, і батьки їй купили на зароблені гроші червоні чобітки – не довелось походити в чобітках. Від голоду й недоїдання Маруся злягла і, передчуваючи смерть, покликала до себе маму, тихим, ніби потойбічним голосом попросила: “Мамо, покажіть мені оті червоні чобітки…”. Мати, намагаючись полегшити страждання доньки, хутчій дістала чоботи з-під полу. Висохлими, посинілими руками Маруся взяла чоботи, поцілувала неньку в чоло та стала бездиханною. Навіки закляк подарунок батьківський у її ослаблих руках…». «Наш рід, – говорить Олесь Воля, – поменшав на п’ятьох душ». Забрала лиха смерть і діда Хому, який, «не бажаючи йти в колгосп, заліз … на піч у хаті, пролежавши отак двадцять один день, поки не зняли його з печі мертвого». Те, що випало на долю Міщенків із полтавського села Винники, пережила майже кожна українська сім’я на початку 30-х років ХХ століття.

Кожна сповідь – згусток болю

Цінність народної епопеї «Безкровна війна» передусім у тому, що її автор «ходив од хати до хати і записував слово до слова розповіді людей, нічого не вигадуючи». Утворився міцний сюжет правди про, за визначенням Олеся Волі, «голодоморське чавило смерті», яке прокотилося фактично всією Україною, крім західного регіону й Криму. У книзі вміщено сонмище новел-спогадів очевидців 1932–1933 років Вінниччини, Дніпропетровщини, Донеччини, Житомирщини, Запоріжчини, Київщини, Кіровоградщини, Луганщини, Миколаївщини, Одещини, Полтавщини, Сумщини, Харківщини, Херсонщини, Хмельниччини, Черкащини та Чернігівщини. Кожна оповідь – художньо довершений згусток болю, який «читати … треба з бромом», малими дозами, аби не захлинутися в сльозах. Зібрані документальні свідчення рвуть серце, ятрять душу. Огортає єство невгамовний жах, як можна було пережити такі нелюдські знущання. Крізь розпач, нестерпну муку народну просочується в спогадах і те, що свавілля над українським народом чинив не лише Йосип Джугашвілі та його поплічники – Лазар Каганович, В’ячеслав Молотов, Влас Чубар, Григорій Петровський, а й «доморощеного ґатунку гнучкошиєнки», про яких, наголошує Марія Войтович із Вінниччини, «ніхто … доброго слова не скаже», з яких «ніхто путнім так і не став: таке поріддя гидотне».

Правда воскресне!

Треба зробити все можливе, щоб народна епопея «Безкровна війна» Олеся Волі опинилася серед знакових українських книг про перебуле нашого народу, які магнетично притягують до себе читача, формують його національну свідомість. Із певністю можна твердити, що «з плином часу вона набиратиме ще більшої ваги й цінності», бо в ній «немає жодного слова вимислу, і кожна сповідь очевидців про людомор, кожна смерть неповторні, як неповторні … лінії життя на руці, як благання до Бога, як останні зойки вмираючих у муках». Це видання вщерть наповнене терпкою реальністю про бузувірський злочин голодовбивства, а його автор живе «тим світлим, праведним передчуттям, що як би глибоко не закопали правду диявольські послушники – правда воскресне! Воскресне найперше для нас, українців, задля істини, задля прийдешнього». Він закликає співвітчизників «краплина по краплині, зернина по зернині» збирати «докупи слово правди, несмертне слово» й пересвідчує, що в такому разі «несмертні і ми, українці». Ніхто за нас цього не зробить, ми маємо знати про себе все добре й лихе, уміти цінити й боронити себе – і в цьому наша і слава, і воля.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор, академік, член Національної спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий