"Ми не знали, що буде завтра і чи взагалі воно буде…"

«Ми не знали, що буде завтра і чи взагалі воно буде…»

Думаю, читачі погодяться зі мною, що поряд зі звичною фразою: «Я не знаю, що буде завтра», після 24 лютого все частіше стала з’являтися думка про те, а чи взагалі буде завтра? Підтвердження тому й історія моєї співрозмовниці.

Міра Гасанова виросла в селищі Борівське Шевченківського району Харківської області.
– Взагалі за професією я – комерсант, а за покликом – музична людина: сама співаю і завжди мала бажання допомагати іншим розкривати їхні таланти. Тому й працювала директором сільського будинку культури, раділа успіхам своїх вихованок, виховувала сина-першокласника…
А 24 лютого прокинулися не від дзвінка будильника, а від обстрілів.
– Через Тополі Куп’янського району зайшла російська воєнна техніка. У селі (на той час родина мешкала в Грушівці) з’явилися солдати. Відразу не стало світла, води. Хотілося думати, що це поганий сон, але це була реальність. Я розуміла, що наш населений пункт в окупації і треба дістатися сусіднього села, де живе мама. Утрьох якось спокійніше, а по-друге, в Борівському є бомбосховище. Але з села вже нікого не випускали. На щастя, нам вдалося пробратися польовими дорогами.
Що буде завтра, й чи воно буде? На це запитання відповіді не було.
– За кілька днів вимели всі продукти з магазинів. Ті, що завозили, продавали за російські рублі. Щоб зняти гроші з картки, доводилося досить дорого винаймати машину, за готівку платити високі відсотки. А поїздка – то ще той квест! Треба було проїхати 6 чи 7 блокпостів, де перевіряли документи, випитували, куди їдемо й чому. Забирали телефони, які їм подобались, автомобілі. Ось такі «асвабадітєлі» прийшли на нашу землю. Ми їх не кликали, не чекали, а вони прийшли і звільнили від продуктів у магазинах, від зароблених грошей, від спокою і мирного життя. Залишатися вдома було небезпечно, родичів, до яких можна було б поїхати, не було. В інтернеті знайшли адресу, де можна зупинитися, і вирушили в дорогу.
Родина витратила практично всі свої заощадження: спочатку дісталися до Печеніг, далі був Чугуїв, звідки волонтери допомогли доїхати до Харкова. Коли потяг рушив у західному напрямку, сподівалися, що негаразди залишилися позаду.
Та, як виявилося, все тільки розпочиналося. На жаль, в одній із західних областей не вдалося знайти прихистку.
– Що роблять в таких випадках? Беруть телефон і хаотично набирають номера. Рятівним для нас став дзвінок до Наталії Зеленської. Її молодша донька відвідувала танцювальний гурток, який я вела, а син працював у дорожній організації, база якої розміщувалася в Бутенках, що поблизу Кобеляк. Він і прихистив свою родину, яка й нас запросила до себе. Дійсно, не знаєш, хто тебе кине, а хто протягне руку допомоги.
– Я зрозуміла, що навіть, якщо тобі потрібна допомога, ти повинен допомагати й іншим, бо ми – українці, і нас нічим не зламати.
– Вагончик, в який нас поселили, був такий гостинний. Ми вперше за кілька тижнів лягли спати зі спокійним серцем: нарешті в безпеці. Єдине, чого боявся син, – це сирени. У нас їх не було, бо ми з першого дня були в окупації, а тут кожного разу запитував: «Це руські?»
А материнське серце боліло через відсутність ліків для сина, який має проблеми із нирками. На перших порах діставали за завищеними цінами, а далі – ні ліків, ні грошей…
– Я звернулася за допомогою через соціальні мережі. Відгукнулася волонтер Марина Сідаш з Кобеляк. Ми їй щиро вдячні, бо передала не тільки ліки, а й дитячі книжечки і солодощі.
Але проблема вирішувалась тільки на певний період.
– Мені порадили звернутися у Полтаву, в благодійний фонд. Я скористалася порадою. До того ж в інтернеті побачила пост, що БФ Каратіс запрошує на роботу. Я запропонувала свою кандидатуру. Після перегляду моїх робіт отримала запрошення на роботу аніматором. Готова була о п’ятій ранку іти на електричку й повертатися пізно ввечері, аби займатися улюбленою роботою і мати заробіток. Але коли на третій день пройшов ливень і довелося брести по багнюці, виникли сумніви в тому, що зможу далі працювати. Поділилася ними з колегами, з якими встигла подружитися, і вони запропонували переїхати в Полтаву, допомогли знайти житло.
Зараз син Міри навчається онлайн і відвідує студію Наталії Май, бабуся доглядає внука, а Міра працює в БФ Каратіс.
– Ми їздимо по різних населених пунктах, працюємо з внутрішньо переміщеними особами, розважаємо діток. Були й у Кобеляках. Згадала про Марину Сідаш, зателефонувала, і ми змогли зустрітися, познайомитися. На знак вдячності передала дітям солодощі і побажала, щоб її добро завжди поверталося до неї сторицею.
Мірі дуже сподобалася Полтава і полтавчани, хоч і дошкуляють матеріальні труднощі.
– Великою радістю стало для нас повідомлення про звільнення тимчасово окупованих територій Харківщини. Немає русні й у нашому селищі, але гради час від часу обстрілюють, тому плануємо ще трохи затриматися в Полтаві. Хоча син, коли повертаюся з роботи, дуже часто запитує: «А ти квитки додому купила?»
Тож хай швидше прийде той день, коли родина Гасанових, усі, хто був змушений через клятих московських орків покинути обжиті місця, повернеться до рідної домівки, заживе спокійним і щасливим життям.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Добавить комментарий