«Ми переважали ворога, бо захищали свою землю»

Із Миколою Смолієм зустрічаємося, як домовилися, неподалік редакції. Запрошую його в гості. Небагатослівний, відвертий, врівноважений, спокійний. На Донбас поїхав добровольцем. Служив у полку «Азов» старшим солдатом, кулеметником. Воював із жовтня 2014 року по липень 2016-го.

Волонтери «витягнули» перший рік війни

– Коли росіяни віроломно захопили Крим, не міг сиднем сидіти. Раніше в армії не служив, але завжди був лідером, міг приструнити і хулігана, і нахабу-чиновника. Тож невже не навчуся воювати? Покажуть, як – стрілятиму, – розмірковував Микола. – Пішов до військкомату, записався до війська добровольцем. Але спочатку брати не поспішали. Я вже й змирився з цим: певно, не судилося. Втім таки поїхав на схід. Спочатку нас тренували у лісах. Хлопці зібралися сильні духом. І вже тоді ми переважали ворога, бо захищали свою землю. У противника ж головною мотивацією були гроші.
– Яким було забезпечення?
– На найвищому рівні. Але тільки завдяки волонтерам. Саме вони «витягнули» перший рік війни. Держава дала зброю і боєприпаси. Переважно старого зразка. Приміром, мій кулемет був 1974 року випуску. Але не жаліюся на нього – безвідмовний після багатьох місяців безперервних боїв.
– Пам’ятаєте бойове хрещення?
– Просив у Бога: якщо залишуся живим, щоб дав розуміння самого бою, як стратегічно діяти під час нього. Втім досить швидко зрозумів для себе: довго розмірковуватимеш – тебе просто вб’ють. Відтак прийняв рішення – максимально застосовувати на практиці ті знання, які дали в учбовому таборі інструктори. Вони, як з’ясувалося на практиці, були дійсно неоціненними і допомогли вижити. А щодо першого бою, то в ньому ми потрапили у повне оточення. Командир швидко зорієнтувався і прийняв мудре рішення виходити малими групами. Я йшов останній, бо, як кулеметник, прикривав загальний відхід. На щастя, обійшлося без втрат. Але ворог «наздогнав» залпом із «Градів», було шість поранених.

П’яниць карали за козацьким звичаєм

– Кажуть, дисципліна у полку панувала жорстка…
– Боронь Боже, хтось вип’є чи спробує наркотик – карали за козацьким звичаєм – тридцять палок по спині пластиковою трубою, до крові. Інакше не можна. Адже і спали зі зброєю, окремої кімнати для її зберігання не було. А хіба можна в таких умовах проявляти неадекватність! Потім почалися бої. Під час них взагалі й мови не могло бути про спиртне. Бо ж у людини гальмується реакція, змінюється мислення. Чітко не чуєш і не усвідомлюєш наказів, порад, команд. Не можеш ні в якому разі перебувати на своїй хвилі. Війна – це командне дійство. Повинна бути злагодженість, а самоуправство обов’язково призводить до плачевних наслідків. Один із найяскравіших епізодів – штурм Широкиного у лютому 2015 року. Ішов п’ятий день наступальної операції полку «Азов». Виснажені фізично і морально, ми зупинилися на ночівлю в покинутому господарями будинку. Опалення було відключене, морозець же дошкуляв. Я приліг на дивані, обнявши свого кулемета. Раптом голос: «Хлопці, у підвалі є вино. Спускайтеся, хто бажає». Але до підвалу направилися лише троє бійців. Прийнявши добряче на груди, їх потягло на подвиги. Чомусь вирішили зробити те, чого не зуміла досягти уся рота. Одного хлопця ми встигли в останній момент затримати. Двоє ж інших полізли на ворога і зав’язали перестрілку. Зранку знайшли їхні тіла. Ворог познущався вже над трупами…
– Що на війні найбільше допомагало?
– Віра в Бога. На війні невіруючих немає. Я іще до того, як направився до війська добровольцем, часто ходив на церковні служби, брав участь у таїнствах. На війні подумки постійно молився Богу. Це додавало сил і снаги. Навіть здивувався, що після напружених п’ятиденних боїв у Широкиному загинуло тільки тринадцять наших бійців. Думав же, що їх не менше півсотні.

Стали сильними і віримо у перемогу

– Коли повернулися додому, що було найважчим?
– Очікував більшого порозуміння від людей, які не брали участі у бойових діях. Шоком було те, що дехто налаштований навіть проти власної держави. Але із часом навчився розмовляти і з такими. Пробую їх переконати. І радує те, що деякі опоненти все ж змінили свою думку.
– Війна на Донбасі за часом триває майже як Друга світова. На Вашу думку, коли можна чекати закінчення цього жахіття?
– Вважаю, в української армії достатньо сил, щоб звільнити не тільки Донецьку і Луганську області, а й Крим. Росія час від часу допомагає сепаратистам людськими ресурсами та озброєнням. Але ситуація вже складається не на їхню користь. Україна має значно вигідніші позиції. Втім, тотальний наступ принесе дуже багато жертв, у тому числі й серед мирного населення. Звичайно, це стримує. Найбільше ж обурює, що знаходяться типи, які прагнуть заробити на цій ситуації. Тобто дійсно справедливий вислів: «Кому війна, а кому – мать родна».
– Українська армія змінилася?
– Суттєво. Передусім зміцнів патріотичний дух. Але те, що нам забороняли йти вперед і визволяти окуповані території, викликало обурення, розчарування. А коли ще й стикаєшся із несправедливими діями влади – це дуже негативно впливає на воїнів. Утім, незважаючи на весь цей негатив, ми стали сильними і віримо у перемогу.
– Із земляками, котрі пройшли пекельними дорогами Донбасу, часто спілкуєтеся?
– У мене чимало друзів. Зустрічаємося, підтримуємо один одного. Інакше не можна. Війна поєднала наші долі. Навчила розуміти ближнього, по-справжньому радіти життю, любити Батьківщину, вірити в Бога…

Анатолій ВАСЕВИЧ
«Зоря Полтавщини»