Ми щасливі не хлібом єдиним

Ми щасливі не хлібом єдиним

З поетичної збірки «Кольоровий експрес»

Дивна ніч

Ніч таємнича вабить і кличе
У оксамитову темінь,
Місяцем повним підсвічену,
Теплу й м’яку.
Зорі по небу розсипані, ніби
Квіти по рушнику…
У тиші глибокій нічній –
Сплеск: хтось пливе на човні!

Темна вода під місяцем
Трохи хвилюється й світиться
Відблисками зірок.
Небо так дивно забарвлене!
Зіроньки бродять парами
По небосхилу крутому.
Часом якась із них падає –
А хтось бажання загадує…

Дивна, хвилююча ніч.
У світлі місяця сич
За кажанами полює,
А світлячки вздовж ріки
Сіючи світло, мандрують.
Мабуть, їм добре біля води.
Висвітлив повний місяць сліди…
Хтось тут устиг пройти.

Може, бобер то був, може, ондатра?
Ще якийсь мешканець лісу?
Онде рибалка на кладці сидить –
Буде тут, мабуть, до завтра.
Нічна риболовля – цікава пригода:
Тихо… Один просто неба…
Ліриків, мрійників і філософів
Ніч літня вабить до себе.

Прощалися двоє

Прощалися двоє з весною своїх почуттів.
Заплаканий парк, від дрібного дощу в мінорі,
Цих двох не утішив, від смутку не захистив,
Не став їм розрадою і не зігрів у горі.
А певно, що горем була їх розлука, коли
Боліли серця та чужими робили образи.
Вони стільки шляху земного пліч-о-пліч пройшли,
І раптом уже не змогли залишатися разом.
Повільно, понуро ці двоє дійшли до моста –
Там парк збіг терасою прямо на берег ріки.
Здавалося – вечір понурий опівдні настав.
А можна було б доторкнутись рукою руки…
А можна було б подивитися в очі без слів,
І волю сльозам, може, дати, а там щось та буде…
Та стримував острах. Стіну поміж ними звів.
Обходили їх, з співчуттям поглядаючи, люди.
Прощалися двоє. Дивились на воду з моста.
Сильнішим став дощ – танцював у калюжах польку.
Не витримав він – з рюкзака на плечі дістав
І тихо розкрив над коханою парасольку.
Й здалося обом: спалахнула раптово свіча,
Осяяла ніжно серця, і їм стало тепліше.
Зітхнула вона і схилилась йому до плеча.
Дощ лив як з відра. А вони не прощалися більше.

Незбагненна субстанція – ЧАС

Ще недавно так цвів бузок,
Що здавався світ дивовижним…
Зовсім інший тепер садок:
Тут уже дозрівають вишні!

Час летить, все щоденно змінює,
Надає всьому змісту нового,
Особливі події спричинює,
Коли ми не готові до того.

Що бузок! – Ми сьогодні інші,
Ніж були на початку весни.
Не про те міркуємо в тиші,
Що тоді тривожило сни.

Не тими доріжками ходимо
І не ті розмови заводимо…
Час працює на нас? А чи проти нас?
Незбагненна «субстанція» – ЧАС.

Хтось сказав: «Це поняття умовне.
Не існує насправді часу».
Але серце минулим повне,
І майбутнім відразу.

«Не буває мандрів у часі –
Все то вигадки для легковірних».
Та втікаємо ми наразі
В кращий час від тривог непомірних.

Хоч лише в уяві мандруємо
У майбутнє прекрасне, омріяне,
Ми не просто собі мудруємо –
Зерна кращого в просторі сіємо.

В мріях добре щось «проектуємо» –
Світ навколо таким і будуємо.
Якщо вірою серце окрилимо –
Все зуміємо і осилимо.

Ще недавно тут цвів бузок…
А вже в стиглих плодах садок.

Я люблю свою мову, люблю Україну

Я люблю свою мову, люблю Україну.
В інший край не поїду – свого не покину.
У далекому краї, де ще не була,
Може ждати достаток, але без тепла.

Бо немає там аури рідного дому,
Твої думи й тривоги чужим невідомі,
Незбагненні пориви твоєї душі
Тим, хто в справах буденних повз тебе спішить.

Я люблю свою мову, її чути хочу.
Я шаную народу природу співочу,
Українську гостинність і щедрість від серця.
Хіба можна хотіти покинути все це?

Ми щасливі, насправді, не хлібом єдиним.
Я люблю свою мову. Люблю Україну.

Наталія ЖОВНІР.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий