Одразу зазначу, що поїздка волонтерів у зону АТО відбулася ще до оголошення новорічно-різдвяного перемир’я. Тож читачеві варто робити певну поправку на час. Однак, на жаль, і нинішні фронтові зведення свідчать про те, що на буремному сході війна не вщухає…
***
Машина завантажена вщерть. Місце лишається тільки для волонтера ГС «Координаційний центр «Громада Полтавщини» Олексія Кабушки. На передову цього разу він їде, лежачи на нагромаджених речах, бо в салоні забракло місць. Пліч-о-пліч вмостилися вряд волонтерка «Громади Полтавщини» Наталія Костіна, лікар обласної клінічної лікарні імені М.В. Скліфосовського Таміла Литвиненко, боєць 3-го окремого полку спеціального призначення Рустам Піддубний із Семенівки. Він уже повернувся додому з війни, але долучився до команди волонтерів як другий водій. Попереду в авто – волонтери ГО «АТО – Майдан – Кременчук». За кермом, як завжди, – Олексій Дємєнтєєв, а поряд традиційно – Леонід Харченко. Виїжджають полтавці й кременчужани з обласного центру проти ночі у п’ятницю, бо за наступні два дні мають встигнути побувати у 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, 30-ї окремої механізованої бригади, 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Бійці вже телефонували, чекають…
«Та вези додому донбаської земельки! Тобі ж, як АТОвцю, належить за законом»
Ранкова Авдіївка дихає прохолодою. Авто з Полтавщини зупиняється біля тамтешніх дев’ятиповерхівок. Про цю місцевість, певно, знають усі волонтери, які їздять на фронт. Побиті шибки виблискують на вранішньому сонці. Впадають в око де-не-де «відгризені» снарядами шматки одного з багатоквартирних будинків. В іншому живуть люди… За кілька хвилин приїхали бійці 25-ї бригади, щоб показати шлях волонтерам далі, до позицій. Спочатку дісталися на опорний пункт «Зеніт». Звісно, мандрувати ним десантники гостям не дозволили, але невелику прогулянку «визначними» місцями провели. Коротку й недалеку, бо ті пам’ятки поруч – глибокі вирви від ворожих «Градів». Приблизно через десять днів після того, як 25-та бригада змінила на позиціях 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців, противник «привітав» новоприбулих обстрілом з «Градів».
– А це що за діра у стелі? – зазирнувши до складу, питає Таміла Литвиненко.
– Танком поцілили. Бачте, затулили її ковдрою, – пояснює боєць 25-ї бригади родом із Херсонщини Павло Чеканніков.
Поруч зі складом – їдальня. Сюди воїни й волонтери заходять підписати на згадку прапори. На столі стоять коробка з нарізаним білим хлібом, коробка з печивом і відкриті трилітрові банки з солоними помідорами й салом. Біля буржуйки розкошує чорний, як смола, кіт Град. Так його назвали бійці на пам’ять про обстріли. Доки воїни підписують прапори, Павло дістає з полиці кілька апельсинів і віддає волонтерам. – Лишіть собі, хлопці. Це ж вітаміни! – каже Наталія Костіна. – Ви нам лимон з імбиром привезли, а ми вас апельсинами пригостимо, – стоїть на своєму Павло. Приїзд Рустама Піддубного став сюрпризом для бійця 25-ї бригади дніпропетровця Івана «Мирона». Вони разом служили у 93-й окремій механізованій бригаді. Потім доля розвела. Тепер знову зустрілися на фронті, щоправда, ненадовго, бо на шахті «Бутівка» десантники також чекають волонтерів. Доки полтавці й кременчужани вмощуються в авто, бійці виходять попрощатися. Рустам Піддубний оббиває землю, що налипла на підошви. – Та вези додому донбаської земельки! – гукає йому Іван «Мирон». – Тобі ж, як АТОвцю, належить за законом. Усе десантне товариство заходиться сміхом.
«Тут немає нічого цілого»
Ось так характеризує територію шахти «Бутівка», яку обороняють бійці 25-ї бригади, командир гранатометного взводу опішнянин Валерій Мартосенко. Він повернувся з навчання у військовій академії міста Одеси.
– Три місяці відучився, склав іспити й тепер молодший лейтенант. Коли ще в Зайцевому бачилися, був старшим навідником гранатометного відділення, товариш «Змій» у мене був командиром, а нині я командир гранатометного взводу і товариш «Змій» у мене зам, – говорить Валерій Мартосенко. Розповідає про навчання: – Багато інформації фахової дали, якої я раніше не знав. Добре викладали. Єдиний великий мінус – погане харчування. Наприклад, м’ясо, рибу нам не давали. Звикли, що курсанти і строковики, які там навчаються, не жаліються. А ми з іншими бійцями писали заяви, щоб відмовитися від харчування, бо з нас кошти за нього знімали. У в’язниці, мабуть, так не годують. Ми почали сперечатися, говорити про норми харчування. Сперечалися дуже… Та ще й нам у їдальні кухарка сказала: «Ви не за тих воюєте». Уявляєте?! Жінка, яка працює у Збройних силах України, годує майбутніх українських офіцерів, каже: «Ви не за тих воюєте».
Валерій уклав черговий контракт на два роки. Разом з іншими бійцями 25-ї бригади боронить стратегічно важливі позиції в районі шахти «Бутівка». Пояснює, що важливі вони тому, що це головний підхід до Авдіївки.
– Сама шахта «Бутівка» знаходиться на іншому боці Донецька. Вона під контролем сепаратистів. Тут просто вентиляційний канал був. Робочі зміни сюди спускалися, але вугілля цим шляхом не вивозилося. Тут зміна заїжджала, виробіток ішов, а вугілля вивозилося з Донецька. Шахта десь за 8,5 кілометра звідси, – пояснює Валерій Мартосенко.
– Колись тут люди працювали, – оглядаючи руїни, говорить кулеметник 25-ї бригади Роман «Ромео».
Він із Лохвицького району. Його бойовий шлях почався з 1 серпня 2014 року у складі 8-ї окремої автомобільної санітарної роти. На початку вересня 2015-го Роман повернувся додому. – Попрацював два роки слюсарем в «Укртрансгазі» й знову пішов в армію. У вересні 2017-го. Адреналіну, мабуть, бракувало (усміхається. – Авт.). Після Іловайська багато на що подивився іншими очима. Після того, як побував у бойових діях, тягнуло назад, на війну. Чогось бракувало. Чого? Хтозна. Та й характер такий, що на місці не всиджу, – пояснює «Ромео». – Завжди мріяв служити в десантурі. Завжди. Під час строкової й мобілізації не вийшло, пішов за контрактом. Місяць у частині побув, отримав допуск до стрибків із парашутом, але ми не стрибали, не встигли. Контракт уклав на півроку. Можливо, користь якусь принесу.
– Як служба? – питаю.
– Я тут і в 2014-му «катався». Звідси і до Пісок, – відповідає боєць. – Нині з моєї позиції трішки аеропорт видно. Постояв позавчора, подивився. Ностальгія… По мені почали стріляти, я зрозумів, що ностальгію пора відкинути. Побіг ховатися. Тут артилерія, дякувати Богу, ще не била. Дай Боже, й не битиме. А по «Зеніту» прилітало добре. «Градами» працювали. Тут стрілкотня, РПГ, СПГ працюють, іноді мінометик якийсь…
– Не хочете пов’язати своє життя із військовою справою? – кажу.
– Ні. Хоча вищу освіту маю, на лейтенанта можна піти. Не хочу. Характер у мене не той. Я трохи про людей думаю, а не про зірочки й погони. Після Іловайська ненавиджу офіцерів, які кидали своїх солдатів, нас покинули. Поваги до них… (перериває думку. – Авт.). Є нормальні, але їх небагато. У мене тут свій пост, є група хлопців, з якими пліч-о-пліч воюємо. Тут зрозуміло, за що боремося. Додому ж приїжджаю, то це розуміння зникає. Люди там не усвідомлюють, за що хлопці гинуть… Вже й сам часом не втямиш. Ще коли Іловайськ був, розповідали: «Це ж наші захисники», тільки захисникам – жодної допомоги. Я два роки після повернення з війни пробув удома, то землю ще й досі не вдалося оформити. «Я тебе туди не посилав…», «Я не знаю, де ти був» і подібне чув. Дай Боже, щоб не повторилося те, де я був, – додає Роман.
Розповідає, що для нього нинішня служба не в новинку, хоч раніше і був у санітарній роті.
– Із 2014-го умів стріляти з усього. Стояв із хлопцями на постах, на БМП їздив, – пояснює «Ромео». Про бойову обстановку додає: – Між нами й противником відстань дуже маленька – 50–70–100 метрів. Звідси, куди ви доїхали, до сепаратистів метрів 300, тому тут спокійніше. У нас на позиціях, трішки далі, невесело. Ми з противником щоранку бачимося. Щось вони там кричать. Російські кадровики тут, до слова, не стоять. Місцеві воюють. Кадровики далі, за кілометр звідси.
– Стрілкотня тут постійна, – говорить Валерій Мартосенко.
– Щовечора. Починається десь о 18-й годині і до 4–5-ї ранку. Оце зараз, в обідній час, може початися невеликий обстріл, а з 19-ї – щільний вогонь, що не перестає. Ходиш, а постійно – бабах-бабах, бабах-бабах, без упину. Я сьогодні прокинувся о пів на п’яту, то ще бої тривали. Вчора вночі з СПГ гепали, міномети працювали. Це тут нормою вважається. Незвичайне тут – «Гради», а все інше – норма. «Бутівка», до слова, – єдина точка в Україні, де наші пости знаходяться за лінією розмежування. Ми тут, як на півострові.
За два місяці на позиціях у районі шахти «Бутівка» у 25-ї бригади, на жаль, є бойові втрати.
– Одного хлопця поранило на посту, особисто його виводив. Куля зайшла під ключицю і вийшла м’якими тканинами з іншого боку. Добре, що кістку не пошкодило, – розповідає Валерій Мартосенко. – На другій роті – два двохсотих. Одного не знав, іншого знав – Ростик, у кімнаті зі мною жив. Він поліз накривати бліндаж у повен зріст. Йому всі казали: «Не лізь». Не послухав. Снайпер… (На час виходу публікації в 25-й бригаді загинули ще три бійці. – Авт.).
Українського телебачення, розповідають десантники, на шахті «Бутівка» немає.
– Тільки сепарські канали. Розповідають усіляку єресь, мовляв, тут, у нас, у 25-й бригаді, «Аль-Каїда» й ІДІЛ воюють, що ми рабів з Авдіївки набрали й вони нам окопи риють, що наш комбриг – головний работорговець і заохочує такі справи. Я не знаю, який навіжений це вигадує, але їхні канали місцевому населенню таку інформацію розповідають, – додає Валерій. – Із комунікації з Україною – мобільний зв’язок, й то, мабуть, через сепаратистські вишки. Усі електросилові лінії обвалені, дроти порвані. Генератори працюють. Воду привозять, їжу привозять. Свого нема нічого. Якщо у Зайцевому ми могли відшукати якийсь килимок, щоб прибити на стіну, то тут такого нічого не знайдеш. Якихось придатних речей уже немає. Це великий смітник. Тут хіба знайдеш шмат заліза, щоб дірку закрити. Скрізь нерозірвані снаряди, тож ходити треба обережно, дивитися під ноги.
– Ану йдіть забирати гостинці, – гукає Наталія Костіна.
– Хлопці, вам дитячі малюнки треба? Лишати?
– Звісно, – підходить один із бійців. – Вони ж як бронежилет.
– Тоді розбирайте. Ось скільки їх діти передали. Такі гарні, – говорить волонтерка. Змінює тему: – Нещодавно десантникам кольори беретів змінили. Як ви до цього ставитеся?
– То вони там, у Києві, для себе ті берети зробили. Я свій блакитний на жоден інший не проміняю, – відказує один із десантників.
Інші бійці, які стоять поряд, ствердно кивають.
Загострення і не припинялося
«Гостювали» волонтери у 25-й бригаді недовго, бо дні короткі, а ще треба встигнути до смерку втрапити до 30-ї бригади, притому на дві точки. Дорогою розгортається уже звичний гнітючий пейзаж – необроблені поля, на яких через кожні кілька метрів видніються червоні таблички з написами «міни».
Уже смеркає, коли волонтери починають вивантажувати привезені гостинці для військових 30-ї бригади. На позиції в районі окупованого Докучаєвська бійці кременчужан і полтавців не пускають, та й подорожні не сперечаються, бо попереду ще шлях на Маріуполь, навіть за Маріуполь, до оборонців Водяного – 59-ї бригади. За дві хвилини до закриття контрольного пункту в’їзду-виїзду волонтери встигають проскочити через нього, щоб не залишитися до ранку чекати дозволу виїхати з території. Обговорюють побачене й почуте за день.
– Ось який життєвий парадокс. Три роки тому Іван «Мирон» мені говорив, чи не повернутися додому. Нині я вже вдома, а Ваня досі воює, – розмірковує Рустам Піддубний. – Що мотивує хлопців боротися на передовій і далі?..
Затемна авто з Полтавщини заїжджає у розташування 59-ї бригади. Зустрічає волонтерів заступник командира батальйону Олександр Миколайович «Афганець». Навідріз відмовляється вранці пропустити їх на передову.
– Не вийде. Обстріли. Хлопці до вас завтра самі ненадовго під’їдуть, – пояснює «Афганець». Відволікається на кілька секунд на шум обстрілу вдалині:
– О, мінометики. Перша рота «отримує».
Олександр Миколайович із волонтерами не засиджується, спілкується з ними недовго, бо, каже, треба «до своїх хлопців їхати».
Кілька хвилин на десяту вечора. Населений пункт, у якому волонтери відпочивають з дороги, лягає спати. У будинках – світло і затишно, а за вікном підступає зима і не вщухає війна. Безперестанку нічну тишу пронизує віддалений гул обстрілів – стрілецької зброї й потужнішої. Не мовчить противник і вдень.
Уранці «прилітає» автомобілем «Афганець».
– У нас один трьохсотий сьогодні. Дякувати Богу, легкий – прошило вухо осколком, – відповідає на запитання волонтерів про нічні бої заступник командира батальйону. – Через два дні вже на позиціях буде! (На час виходу матеріалу два бійці 59-ї бригади загинули. – Авт.).
Олександр Миколайович відкидає чергове прохання волонтерів проїхати до позицій на передній край. Запевняє: – Невдовзі хлопці звідти до вас приїдуть. Зачекайте. І справді, через годину полтавці й кременчужани передають привезені гостинці й необхідні речі полтавцям Сергієві «Лютому» й Олександру Божку. Інший краянин, який родом із Котельви, прапорщик Руслан Шило (про нього «Зоря Полтавщини» розповідала у номері за 26 вересня 2017 року), лишився чатувати на позиціях. Вкотре наварив борщу почастувати волонтерів, і знову не склалося. Олександр Божко у 59-й бригаді служить близько року. Мобілізованим не був, підписав контракт на три роки. До того працював на Полтавському ливарно-механічному заводі оператором машинної формовки.
– Душа лежала, ось і пішов воювати. Я був підписаний на сьому мобілізацію, а оскільки її не проводили, то уклав контракт.
– Яка ситуація на позиціях, звідки ви приїхали? – цікавлюся.
– Нормальна. Танки звечора і вночі працювали… Це ж один зі складних напрямків на фронті. То тихо, то знову починається.
– Із Русланом (Шилом. – Авт.) уживаєтеся?
– Аякже! – веселішає Олександр. – То ж брат!
– Позиції обладнали?
– Так. Сьогодні й завтра ще попрацюємо і вже до зими готові, – відповідає боєць.
– Потреба в чомусь є? – запитую.
– Прапорщику мазь необхідна, щоб спину мазати, а так більш нічого, – усміхається Олександр. – У нас усе є.
Виходить із будівлі після масажу Таміли Литвиненко Сергій «Лютий». Розповідає про ситуацію на передньому краї:
– Ми ж не бачимо, з чого по нас стріляють, але чуємо. За звуком б’є танк, працює «беха» (бойова машина піхоти. – Авт.). Це загострення вже другий тиждень. Луплять і вдень, і вночі. Противники користуються тишею, проміжком, коли немає обстрілів. Підходять ближче, роблять так звані бійнички, відпрацьовують по наших позиціях із них і відходять. Та ми тримаємося, даємо адекватну відповідь. У нас усе добре, – говорить «Лютий».
Кабель, що привезли волонтери, каже, використають, аби провести світло:
– Генератор волонтерський, на балансі не стоїть, тож бензин до нього доводиться купувати. Поки що обходимося акумуляторами. На позиції, що за нами, світло є, а у нас немає, тож хочемо окремо собі лінію зробити. Гріємося окопними пальниками, дровами топимо. Зі зміни виходиш, як сажотрус, чорний, закіптюжений… Повз дорогою у бік фронту проїжджають два авто місії ОБСЄ. – Полетіли білі лебеді, – дивиться їм услід «Афганець».
– Щодня вони тут їздять. До третьої години на позиціях відносна тиша. Потім, тільки-но представники місії виїжджають від нас, рівно о третій дня починаються обстріли. Хоча сьогодні вранці був на Водяному, то там уже стріляли. У нас постійно неспокійно. Працюють БМП-1, БМП-2. Тепер танк почав бити. Артилерія 122-го калібру…
***
На шляху додому волонтери заїхали до бійців 36-ї окремої бригади морської піхоти, де також служать краяни. Влітку 2017-го морські піхотинці повернулися до пунктів постійної дислокації, але вже чекають повернення на передній край. – Готуємося знову заходити на передову. Не час відпочивати. А то ж бачите, противник трохи знахабнів. Пора вже морпіхів заводити, щоб його втихомирити, – говорять бійці 36-ї бригади, дякують волонтерам за візит. Із відчуттям виконаної роботи кременчужани і полтавці повертаються додому. Ще не раз Наталія Костіна зідзвонюється з бійцями 25-ї, 30-ї, 59-ї бригад і розпитує, чи розібрали вони гостинці, й приймає «замовлення» на наступну поїздку. Прохолодний ранок понеділка вітає волонтерів удома…
Анна ВАСЕЦЬКА.
