Полтавцям пощастило поспілкуватися з відомим українським режисером, сценаристом, академіком Національної академії мистецтв України, лауреатом Державної премії України імені Олександра Довженка Михайлом ІЛЛЄНКОМ. У фокусі уваги – фільм митця «Толока», що рік тому вийшов у широкий прокат.
Перед демонстрацією стрічки у кінотеатрі «Візорія» режисер завітав до Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. На зустріч запросили полтавську юнь. І це по-справжньому цікава для кінометра аудиторія, адже з 1994 року він викладає в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, з 1997-го – засновник кінофестивалю для пошуку молодих талантів «Відкрита ніч».
Полтавських юнаків і дівчат із видатним режисером ближче познайомила провідний бібліотекар книгозбірні Вікторія Піскова. Участь у творчому спілкуванні взяв також голова обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка Микола Кульчинський, завдяки якому ця зустріч і відбулась.
Як не парадоксально, але фільм «Толока» – перше за останні пів століття втілення на кіноекрані героїв Тараса Шевченка, в основі кінострічки – Кобзарева балада «У тієї Катерини хата на помості…» (1848). Дорога фільму до глядача була і тривалою, і вкрай складною. Причому йдеться не тільки про п’ятирічний простій у зйомках через брак фінансування, складну ситуацію в країні після нападу Росії на Крим та Донбас. Ідея фільму, як розповів автор, народилася задовго до відновлення Україною Незалежності.
Катерину в «Толоці» зіграла українська актриса і балерина Іванна Іллєнко, донька Михайла Герасимовича. У фільмі задіяні народні артисти України Богдан Бенюк та світлої пам’яті Сергій Романюк, актори театру та кіно Дмитро Лінартович, Василь Кухарський та інші. У роботі над саундтреком (відео музичного супроводу стрічки) взяли участь багато відомих в Україні митців, які підтримують українське військо як волонтери, – Ахтем Сеітаблаєв, Олег Скрипка, Іван Леньо, дует «Сестри Тельнюк», Тарас Компаніченко, Роман Коляда…
За задумом режисера і сценариста Михайла Іллєнка, українська хата постає у центрі подій нашої історії від часів навали татар до нинішньої російсько-української війни. Її нищать, але вона незнищенна.
То в чому ж її сила? Відповідь на це зовсім не риторичне питання Михайло Іллєнко запропонував юним полтавцям шукати разом…
«Тепер наша черга перемагати»
– Фільми, які вдалося зняти після 1991 року, – «Фучжоу», «Сьомий маршрут», «Той, хто пройшов крізь вогонь», «Толока» – і які так чи інакше пов’язані з образом хати, задумувалися ще в Радянському Союзі. Але тоді цензура дуже агресивно регулювала, що нам читати, які фільми знімати й дивитися, яку музику слухати. Згадаймо трагічну долю Володимира Івасюка. Коли Радянський Союз раптом весь заспівав українською мовою, владі стало ясно, що з цим треба щось робити. І Івасюка не стало…
До 91-го року я і мріяти не міг про ті чотири фільми, які згадав. Але десь вони в мене були – як заготовки до сценарію, як якісь безнадійні заявки. Досвідчені редактори (не всі ж вони були цензорами) казали: «Михайле, ну не буде цього фільму. Ну давай щось інше придумай. Бо хіба через 350 років, коли закінчиться Радянський Союз, щось буде й можливо. Тому терпи…» Але Радянський Союз закінчився набагато раніше. Натепер, як бачимо, знову намагається захопити свої колишні території. Але мушу сказати, що кожне покоління (так уже природа розпорядилася) вважає свої нещастя найстрашнішими. Бо ж ці випробування падають на наші плечі.
Я багато разів бував із фільмом «Толока» там, де воюють, безпосередньо в підрозділах. Ми возили з собою апаратуру, екран, показували фільм, спілкувалися, слухали. І там я почув таку вражаючу історію. Є на фронті медична команда, яку називають «Янголи Тайри». Керівник підрозділу – Юлія Паєвська з позивним «Тайра», професійний медик, волонтер і дуже хороший командир. Специфіка команди така, що вона перевозить безнадійно поранених із польових госпіталів до стаціонарних. І бійці на фронті знають: не дай Боже, станеться біда і їх візьмуть «Янголи Тайри», то вони обов’язково довезуть. Довезуть живими.
У «Янголів Тайри» є своє гасло: перед тим, як братися за цю ризиковану операцію, вони один одному кажуть: «Не в нашу зміну!». І доправляють тяжкопоранених живими. Отак і всі покоління українців, усі покоління, які жили перед нами, кожного разу в свій час казали: «Не в нашу зміну!» І перемагали. Тепер наша черга. Саме про це фільм «Толока».
«Імпульс спільної роботи, спільного подолання біди»
– У титрах поряд з іменем Тараса Шевченка згадується і Юрій Іллєнко (видатний режисер, старший брат Михайла Іллєнка. – Ред.), і Іван Миколайчук, бо вони вплинули на формування сценарію.
Із братом це давня історія. Сиділи ми в селі перед хатою – традиційна така глиняна хата, під соломою, яка будується толокою. І Юра каже: дивись, це ж не просто хата. Це втілення стратегії виживання України і перемоги над будь-якою бідою. Стільки віків цій хаті, ще відколи була вона трипільською, а технологія – та сама.
Спалила хату блискавка. Чи прискакали якісь «сильно збуджені» люди й сказали: тут будемо жити ми, а вас усіх спалимо, повбиваємо. Таке ж траплялося в Україні дуже часто. Палили, грабували, вбивали. Фортець, щоб заховатися, не було. Бо з чого їх будувати в степовому краї? Тим же, хто вижив, не залишалось нічого іншого, як знову братися за глину. А неподалік Дніпро – тобто вода й очерет. Ну ще згодяться для хати й кілька кривих деревець. Це все, що треба.
А головне, що місити глину в хазяїна збиралася толока. Усі знали, як це робиться. Не доводилось і керувати. Гуртом місили глину, заплітали стіни з лози – і хата виглядала, як великий-великий кошик. А потім її замазували глиною, вкривали очеретом. І хата знову могла врятувати родину, зігріти дітей.
Толока як імпульс спільної роботи, спільного подолання біди – він у нас залишився. Він проявився і коли зібралися на Майдані й вигнали зека, який нами керував. Потім почалася толока, коли на нас насунула Росія. І ворога зупинили. Власне, ми – нащадки цього генетичного коду, навіть якщо його не відчуваємо. Про це теж фільм.
Поезія Шевченка «У тієї Катерини хата на помості…» належить до тих багатьох його творів, які є адаптацією народних пісень. Це був кобзарський спів. Він би, може, й забувся, якби не Шевченко. А тепер можна взяти книгу, почитати, подумати. Для фільму ця драматична романтична історія дала поштовх, щоб скласти сюжет із різних історичних фрагментів. У кінострічці розповідається, як кожного разу приходить біда і кожного разу її перемагає чергова толока. Вже думали – все, цього разу спалили Україну дощенту. Але знову толока. І знову Україна живе.
Частиною фільму несподівано стала також історія, колись розказана мені Іваном Миколайчуком. Вона як окремий сюжет у фільмі, з незвичайною головною дійовою особою – Вінні-Пух Ламанчеський. Його зіграв Богдан Бенюк.
«Допомагає те, що ми називаємо «поетичне кіно»
– Кожен епізод у фільмі має свою прив’язку до конкретної історичної події. Зокрема, це Полтавська битва.
Але фільм не спирається на офіційну історію, яку кожна нова генерація політиків чи істориків часто редагує так, що її і впізнати не можна. Фільм звертається до іншої історії. Свідомо. До історії, яка передається в кожній родині з покоління в покоління. І вона для мене найдостовірніша. Бо це переказ не «з третіх рук», це прадід розповідає правнуку, що з ним трапилося. Це старий альбом із фотографіями, де найстарішій світлині понад сто років. Це листи-трикутники з війни. Це документи про розстріляних, які залишаються в архівах. На цю історію спирається фільм.
Усі ми розуміємо: щоб розповісти про Полтавську битву й десятьох фільмів не вистачить. І тут якраз допомагає те, що ми називаємо «поетичне кіно». У фільмі Полтавська битва починається і закінчується за три з половиною хвилини. Це можливо тільки при такому образному викладенні ідеї, думки. За секунду в глядацькій залі відбувається просто осяяння, і не треба звертатися до підручників чи до документів, до свідків. Спільне й раптове осяяння. Я вважаю, що без нього не можлива й сама толока.
«Вони воюють. Це люди іншого статусу»
– У глядачів на Донбасі особливий погляд. Наші бійці мене вразили ще коли почав їздити туди з фільмом «Той, хто пройшов крізь вогонь». Поговориш із людиною – «ну історик», поговориш з іншою – «ну культуролог»! На початку ж на біду відгукнулися саме люди свідомі. І зараз таких людей там багато. Коли вони почали обговорювати «Той, хто пройшов крізь вогонь», звучали думки, які не на кожній специфічній кінознавчій конференції почуєш.
Якось підійшов до мене боєць – упізнав мене, – йому було цікаво поговорити про українське кіно. Почав перелічувати назви – а цей фільм, а цей… І я бачу, що не всі фільми знаю, не всі імена. А він за цим слідкує.
Тому кожного разу це дуже цікава розмова. І не тільки з кінознавської позиції. Вони воюють. Це люди іншого статусу. Вони часом бачать більше, гостріше, ніж можна взагалі уявити собі. І для мене це була школа. Так само з «Толокою».
Я возив на Донбас також короткометражні фільми своїх студентів. Одна з дівчат зняла кіно про дуже гостру ситуацію на фронті (щось за переказами родича, щось сама додумала). І от триває перегляд, на екрані – бойове зіткнення, а глядачі-бійці сидять з автоматами (вони ж з ними практично не розлучаються). У якийсь момент я навіть подумав, що ще трішки – і я поверну цей екран у дірках… Бо вони збираються воювати.
Загалом українським солдатам на Донбасі подобаються фільми не тільки, умовно кажучи, про ці події. Усі актуальні фільми, а також, як не дивно це може здатися, комедії. Я завжди після таких зустрічей розумію, що час від часу глядачу треба давати можливість посміхатися. Навіть якщо це драматичний матеріал.
Вразили мене й місцеві мешканці. Там різні люди. Якось веземо фільм для показів і помічаємо, що йде бабуся, престарезна. Зупиняємося підвезти, а бусик у нас ветхий, іржавий, двері важкі. Я вийшов, щоб відсунути їх. Приїхали – допоміг спуститися. Вона подякувала та й каже: «Какіє ви люді харошиє. Навєрноє, із Расіі прієхалі?» Це я про те, що коли показуєш там фільм, не знаєш, чого чекати.
Бувало, дивляться жінки й плачуть, потім підходять сказати зворушливі слова. Нічого не треба було пояснювати глядачам в одній із шкіл, в яку кожного дня семеро дітей ідуть через лінію фронту – щоб довчитися в українській школі! Там фільм зрозуміли. А в іншій школі фільм іще й не закінчився, а в залі вже нікого немає. Кожного разу все це несподіванка.
«Шевченко створив книгу на зразок священних книг у різних народів»
– Улюблених народних пісень багато, і в кожному фільмі є пісня. У «Фучжоу» звучить «Чия то долина, чиї то покоси», у «Той, хто пройшов крізь вогонь» – «Била мене мати березовим прутом», у «Толоці» – «Чорні очка» (в інтерпретації Михайла Іллєнка пісня отримала дещо провокативну назву – «Українська народна Камасутра». – Ред.). Достеменно ж ніхто не знає, скільки в Україні народних пісень. А вони були на всі випадки життя – весілля, народження, врожай… І все почалося ще до поширення писемності чи взагалі до її виникнення. Це був ніби кодекс, який передавався у формі, яка легко відтворювалася, – вірші, пісні. І кожна пісня розповідала про певний аспект суспільного життя.
Це була усна творчість. А один із найпотужніших феноменів Шевченка в тому, що він цей кодекс записав. Ідеї, які в цих піснях звучали, так чи інакше трансформувалися в творчості Шевченка, і він створив книгу на зразок священних книг у різних народів. Як, наприклад, Талмуд у євреїв, Коран у мусульман. У «Кобзарі» зібрана значна частина мудрості нашого народу. Ми її не завжди можемо розшифрувати. Як і в будь-якій священній книзі щось трактують так і так. Але завдяки Шевченку те, що раніше можна було тільки почути, стало матеріально зафіксованою мудрістю. І це одна із відповідей «чому Шевченко» у моєму фільмі.
Записала Вікторія КОРНЄВА.