«Мій любий краю, всі пісні мені лише тобою дані…»

«Мій любий краю, всі пісні мені лише тобою дані…»

До 100-річчя письменника Леоніда Полтави

Більшість років, відведених йому долею, Леонід Едвардович Пархомович прожив під «справжнім» прізвищем Єнсен – прізвищем-оберегом від хижих мисливців на непокірні душі, прізвищем-легендою. Версію про свій шведський родовід він вибудував у славетному романі «1709», дія якого розгортається на Полтавщині. Наштовхнули його на це шведські могили над Сулою, на які він бігав школярем, а може, й забирався на них із дідусем. Згадував Леонід ці могили й у новелі «У вишневій країні», змальовуючи портрет своєї сестри Валентини в образі Аглаї: «Вона висока і струнка, колись, раніше була б із неї темноока дівка, що стереже вночі шведські могили біля Ромна – міста історії і ромашок…». Свої твори підписував геонімом Полтава, що натякав на його малу батьківщину. Вже після смерті Леоніда Полтави, публікуючи його листи, письменник-полтавець Дмитро Нитченко писав, що «прізвище Полтава, певно, було його псевдо. Він ніколи не розповідав про точне місце свого народження…». Не так давно знайшлися документи Леоніда (їх зберегла його двоюрідна сестра по батькові – Елеонора Гаїк): копія атестата про закінчення середньої школи, виписка з метричної книги, довідка про освіту батька, повідомлення НКВС про трагічну долю Леонідового батька – Едварда Адамовича.
Тепер ми бачимо, що обране прізвище-легенда вберегло Леоніда від фатального фіналу. Довго залишався незнаним у рідному краї, але його творчий доробок був високо оцінений за межами України.

«Крізь тунелі, що звалися ніччю»

Народився Леонід Пархомович (Єнсен, Полтава) 24 серпня 1921 року у селі Вовківцях Роменського повіту Полтавської губернії в родині Едварда і Любові Пархомовичів. Батько був лікарем-хірургом, надзвичайно інтелігентною і порядною людиною. Спогади про батька, якого Леонід тепло називав «мій вчителю», «лікарю мій», «незабутній», вилилися у поезії «Лист батькові»:
…Ми не рвались удвох ніколи
Від Дніпра свого – в далечини:
Ти – в лікарню, а я – до школи,
Ми трудом любили Вітчизну…
Мати працювала вчителькою, це була розумна і вольова жінка, мудра наставниця. Мав Леонід і сестру Валю, яка, закінчивши медучилище, працювала, на жаль, тяжко захворіла і померла. Хлопець відмінно навчався, багато читав, писав вірші. 1938 року Леонід вступив до Ніжинського учительського інституту, а десь через тиждень арештували його батька. Через три тижні його розстріляли, а реабілітували аж 1959 року. Леонідові довелося заробляти на життя, демонструючи вечорами фільми. Як же юнакові пощастило закінчити інститут? Дослідники вважають, що за нього заступився Максим Рильський. Леонід бував у Рильського вдома і на дачі, листувався з ним і все життя пам’ятав творчі уроки. Присвятив йому ряд віршів, а на смерть свого дорогого вчителя, будучи уже в еміграції, написав повну щемливого болю «Баладу про п’ятого лебедя».
Серця схилились, мов сумні знамена.
І я, твій учень, музикою болю
Пронизаний…
Мій старший друже, батьку мій Максиме,
Я лісом Голосіївським ридаю.
…Запалала над світом Друга світова війна. Орди нацистів витіснили з України більшовицьких окупантів. Черговій тоталітарній системі протистояли поборники незалежності. Патріотичну ідею принесла в Ромни одна з похідних груп ОУН із Західної України. Галичанин Остап говорить Леоніду: «Ідея власної держави – найвеличніша з ідей, з нею перемагають сотні тисяч». Коли підпілля потрапило під загрозу розгрому німецькими нацистами, Остап радить юнакові залишити місто і рятувати не лише себе, а й талант. «Талант не твій. Справжній талант – народне добро». Леонід Пархомович потрапив на поїзд, який віз молодих земляків на примусові роботи до Німеччини, й опинився у Берліні. Тим же шляхом прибули туди й інші члени оунівської «двадцятип’ятки». Згадуючи події 1941–1942 років у Ромнах, Леонід написав пізніше:
І тебе, мій Остапе, друже,
Що зі Львова прибув у Лубні,
Що приніс в незасіяні душі
Синьо-жовтої квітки вогні, –
Пригадай, як збирали зброю,
Як виводили: «Не пора»,
Як сказав: «Ми німецькі розбої
Охолодим водою Дніпра»! …
Пригадай, пригадай, Остапе:
Воронням зліталось гестапо,
Та зуміли ми їхній слід
На Сулі запустити під лід.
Ще й лишити напис на дверях,
Голосний, наче стріл: Бандера!
До Німеччини Леонід потрапив як остарбайтер. Йому було заледве двадцять:
Крізь тунелі, що звались ніччю,
Ми виїздили в середньовіччя,
Під зухвалі готичні шпилі.
У вагонах – слов’яни й коні,
І в дочепленому вагоні –
Тонни київської землі…
Він звідав гіркий смак табірного хліба – звезена з різних країн молодь жила в обплетених колючим дротом таборах. Їх охороняли, як в’язнів у тюрмах. Народжувалися болючі рядки:
Мій любий краю, ти в мені
Гориш кривавою зорею.
В незрозумілім чорнім сні
Іду без тебе я землею.
У цих рядках були емоції, але було мало майстерності. Втім за Леонідом, незважаючи на молодість, уже була біографія. Як була вона в інших поетів-полтавців, з покоління Другої світової війни (Олега Зуєвського, Леоніда Лимана, Михайла Ситника, Григорія Вишневого). За цими юнаками були бої, полон, голод, концтабори, бажання хоч чимось допомогти своїм:
Пізнавались закони бою.
І хоча я не був у двобої –
Не тинявся і між глядачів:
В мить відправки, зриваючи штампи,
Голіруч я роздавлював лампи
Засекречених приймачів.
Винуватці змін
Леонід має винятково важливі заслуги перед еміграційною організацією українських письменників поза Україною, що постала в Німеччині під назвою МУР (Мистецький Український Рух). Разом із полтавцем Леонідом Лиманом вони викрали український шрифт із радянської окупаційної зони і привезли його в один із таборів переміщених осіб. За словами ідеолога МУРу Юрія Шереха, пізніше – професора-філолога Юрія Шевельова, Леонід Полтава був людиною не просто кмітливою, в нього з’являлись найнеймовірніші плани й ідеї. Шерех назвав Леонідів (Полтаву, Лимана) «винуватцями змін», «янголами мети». Завдяки зухвалому натиску, геройству молодих полтавців Баварія перетворилася в оазис українського національного життя всієї спустошеної, вкритої попелом і руїнами Європи:
І коли закривавленим квітом
Перемога знялась над світом,
Не пішов я до рідних піль…
Не суди мене, батьку, суворо.
Я наваживсь у власне горе
України ввібрати біль.
Ген на Захід мої лежали
Еміграції чорні шпали…
1946 року вийшла перша збірка Леоніда Полтави «За мурами Берліна», до якої ввійшли поезії часів війни. Йому тоді виповнилось 25 літ. Видатний поет Юрій Клен відзначав: «Такою формою і змістом довершеного вірша ми не знайдемо ні в кого з молодих поетів». Найкраще презентує збірку поезія «Хто ми?»:
Хто ми? Живими поховані?
Написані нами симфонії
Вестимуть вперед покоління?!
Друга збірка з дванадцяти віршів «Жовті каруселі», що вийшла 1948 року в Західній Німеччині, присвячена людині, її долі й житейській марноті.
1952 року побачили світ «Українські балади», одну з яких – «Перемога» – автор з вірою у майбутнє України присвятив своєму вчителеві, поетові Євгену Маланюку:
Загрузали чужинні гармати
У наш престарий чорнозем.
І ридали полум’ям хати,
І кричали: – Ми живем!
Так багато було батиїв,
Крови й мотузів на гіллі,
Але з гір не зійшов наш Київ,
І Дніпро не пропав із землі!
За океаном
Після від’їзду з Німеччини Леонід Полтава жив кілька років у Парижі, потім – у Мадриді, очолював український відділ Іспанського радіо, далі була робота на радіо «Свобода» у Мюнхені. 1958 року переїхав до США, де працював в українській редакції радіо «Голос Америки». За океаном вийшли у нього ще чотири поетичні збірки, як погляд на Україну з різних точок земної кулі. Одна з них – «Біла трава» (1964).
Ця книга мала в творчій біографії Полтави принципово важливе значення – вона стала його книгою відкриттів, книгою власного голосу. В ній до читача заговорив зрілий, цілком сформований поет. Щоправда, далі він ще не раз зриватиме голос, втрачатиме здобуті вершини.
Тодось Осьмачка порадив молодшому колезі спробувати себе в прозі. Леонід Єнсен написав ряд оповідань і повістей. Зокрема «Над блакитним Чорним морем» – репортажна повість для молоді, твір, головною темою якого є Україна в 1917–1922 роках. Повість написано на основі документів та розповідей учасників і очевидців тогочасних подій.
Письменник зазначив, що повість про «власне безголов’я у 1917–1920 рр.», про те, що «не вміли будувати власної держави, опинились у чужих руках». Молоді українці, переймаючись долею рідного краю, вирішують іти іншим шляхом: «Ми тимчасово програли боротьбу. Берімся за навчання. Ми збудуємо Україну знаннями! Є багато доріг, як здобути намічену ціль, нашою дорогою тут буде наука».
1955 року в Мюнхені побачила світ пригодницько-фантастична повість «Чи зійде завтра сонце?». Події в ній розгортаються на початку третього тисячоліття, тобто в наш час. Яким же тоді уявлялося майбутнє життя молодому емігранту Леоніду Полтаві? Радянський Союз розпався, на його території виникли нові незалежні держави, серед них і Українська Народна Республіка. Дуже цікава деталь: до складу України входить і Крим. Великого поширення набувають новітні технології. Але у світі панує жорстока енергетична криза. Сюжет розгортається навколо винаходу українського вченого з Канади, який винайшов спосіб роботи атомних електростанцій на піску, без застосування урану. Як бачите, наш земляк, заглядаючи на п’ятдесят років вперед, зумів досить точно розгледіти деякі обставини нашого сьогодення.
Незадовго до смерті Леоніда Полтави вийшла збірка поем останніх десятиліть під назвою «Профілі». Зупинимось на одній із них, на нашу думку, найбільш значимій. Не одне століття Іван Котляревський гротескно-іронічною стихією «Енеїди» веде українців до прозріння. Щоб «започаткована ще Котляревським українська «Енеїда» ніколи не завмерла», Леонід Полтава 1955 року видрукував «Енеїду модерну», поему-епопею, оригінальну своїм задумом і змістом. У ній автор зображує лаврського ченця-іконописця, який у Києві часів Ярослава Мудрого малював ікони. Проте помер, не реалізувавши творчий задум, і через кожні триста років оживав, розшукував ікону та продовжував працю над нею.
Поет майстерно описав кожну історичну добу, в яку іконописець повертався із засвітів і мандрував Україною, шукаючи твір, і знаходив його. Останній раз він оживав у часи Другої світової війни, і поема сповнилась душевним болем, спричиненим тогочасними жорстокими обставинами. Гуманно звучить тривожний голос поета – його заповіт нащадкам:
Людино, йди, будуй під небо,
Горами й долом колиши,
Лише пильнуй, чи є ще в тебе
У грудях місце для душі?
Почуття любові до рідного краю – домінанта поеми.
Прекрасна наша Україна,
Та хочуть всі її краси!
Леонід Полтава впевнений:
Ще будуть зміни в Україні,
Ще будуть битви зуб за зуб,
Аж доки в сонячнім промінні
Над вічним Києвом тризуб
Не здійметься!
На чужині Леоніда переслідувало почуття розпачу, каяття, жалю за тим, що залишив рідні місця:
Краще все ж було б загинуть
Від сліпої кулі брата,
Та загинуть в Україні,
У незгинутій Землі!
1943 року в Берліні під зливою бомб йому пригадувався мирний обід на затишному українському баштані, в Римі серед паломників ввижався Сковорода. Подорожуючи по Алясці, Леонід шукав слідів українського поселення, а знайшов ікону пензля маляра-полтавця Володимира Боровиковського, привезену з України.
Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм
найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, –
Прекрасній своїй Батьківщині –
Нескореній Україні!
Мрія повернутися в Україну «після тяжких блукань у світі» не полишала письменника. Леонід Полтава у прозі, поезіях співав «своїй землі осанну».
Цю любов до Батьківщини, бажання на крилах пісні полетіти додому відзначили і чужинці. У «Американській Антології Поезії», виданій 1988 року, серед сучасних поетів Америки подано і Леоніда Полтаву. Вміщено його портрет, коротку біографію та поезію з висловленим бажанням, щоб вона летіла в Україну (ця пісня на музику К. Кукловського записана на американській платівці).
Волею Божою народився Леонід Полтава 24 серпня, у день, про який мріяв усе життя – в день Незалежності України (до якого не дожив трохи більше року). Про це зворушливо і зримо написав він у поемі «Обжинки»:
Україно, на твої обжинки
Ще душа поета прилетить!
Він передчував, він уже бачив Україну вільною. Літературознавці відзначають дуже широкий творчий діапазон Леоніда Полтави. Наприклад, поет, есеїст Вадим Лесич характеризував його так: «Талановитий, хоч розпорошений на кілька жанрів, життєрадісно стверджений Леонід Полтава».
Письменник видав 29 книжок для дорослого читача, з них 9 – збірки поезій, 6 – окремі поеми, 9 – книжки прози. Серед них – історичний роман «1709» про добу гетьмана Івана Мазепи. До речі, цей роман 2016 року перевидано зусиллями голови Полтавського обласного осередку Товариства «Просвіта» Миколи Кульчинського за фінансового сприяння Товариства української мови в Чікаго (США), зокрема родини Віри і Богдана Боднаруків.
Вагомим внеском у драматургію стали лібрето до опер «Анна Ярославна» та «Ольга Київська». Опера «Анна Ярославна» (муз. А. Рудницького) була поставлена 1996 року і пройшла з великим успіхом у Національному академічному театрі опери та балету України імені Т. Г. Шевченка. Яскравим талантом позначені твори для дітей: численні вірші, казки, поеми, лібрето до оперет («Лис Микита», «Лісова царівна», «Мавпячий король», «Лисячий базар»). Відомі його історичні оповідання для дітей – збірка «Маленький дзвонар з Конотопа», «Абетка з історії України». Леонід Полтава видав 20 ілюстрованих дитячих книжок і цим утвердився як один із найкращих письменників для дітей і молоді. Його твори широко розійшлися й мали велику популярність. Вони легкі, зрозумілі, мелодійні, а головне – виховно-патріотичні, змістом близькі дитячій душі й по вінця наповнені любов’ю до України.
Дещо з поетових творів уже видано в Україні, чимало передруковано у газетах і дитячих журналах. Частину його віршів покладено на музику. Серед них – «Пісня про Київ» (муз. Потапенка), «Лети, наша пісня крилата» (муз. Кукловського), «Тисячоліття хрещення України» (муз. Соневицького). Леонід Полтава був автором-упорядником антології української поезії «Слово і зброя”, присвяченої УПА і визвольній боротьбі українців у 1942–1967 рр. (Торонто, 1968).
19 квітня 1990 року після піврічної важкої недуги, як написала поетеса Ганна Черінь, «відбило останній ямб страдницьке серце Л. Полтави». У вірші-присвяті «Поетові» вона висловлює тверде переконання, що створене талантом її друга «піде в віки», що «слава дожене його, і на чолі стражденного Поета Сувора Вічність лаври покладе».
Поховано письменника на православному цвинтарі-пантеоні в Бавнд-Бруці, де у 1997-му відбулося урочисте освячення пам’ятника на могилі великого сина українського народу, який, живучи в різних країнах, палав любов’ю до рідного краю. Американська земля стала вічним пристанищем для ще одного щирого українця, а Україна в третьому тисячолітті пошанувала його.
***
У вересні 2002 року у рідному селі письменника відкрито меморіальну дошку на фасаді школи, в якій він навчався, одну з центральних вулиць рідного села названо його іменем, створено меморіальний музей. У цих заходах взяли участь дружина Леоніда Полтави Галина Єнсен та донька Дарія Дика. Щороку молодь села надсилає букет волошок з рідної землі на могилу свого земляка.
У 2016 році у Полтаві з’явилася вулиця на честь Леоніда Полтави, нещодавно у Ромнах відкрили меморіальну дошку.

  • Надія ТРЕБІНА
    Провідний бібліограф-краєзнавець
    Полтавської обласної бібліотеки
    для юнацтва імені Олеся Гончара

Добавить комментарий