Мій троюрідний дід Індус

Цей знімок зробила його улюблена внука Тетяна за кілька років до дідового відходу в кращий світ.

Мій троюрідний дід Індус

У 1931 році внаслідок суцільної примусової колективізації, що її радвлада провадила з нечуваною жорстокістю (одних вигнали з власних хат і вивезли в Сибір, у інших забрали не тільки худобу, а й одяг та хатні меблі, а ще було немало тих, хто потрапив під репресивний каток кровожерного режиму чи втік на Донбас), у рашівському колгоспі «Нове життя» опинилася більшість селян. Того ж року колгосп розділили на два господарства: «Нове життя», де головою став Федір Михайлович Ковтун, та імені Сталіна, де головував Іван Юхимович Портяник.
Одначе серед тієї з горем пополам упокореної спільноти знайшлося кілька впертюхів, які трималися до останнього. 1931-го одноосібниками числилися: Олещенко Федір Іванович (двоюрідний брат моєї бабусі Софії Олещенко, в заміжжі Кириченко), Сапсай Никифор Якович, Міняйло Іван, Кратенко Федір Андрійович, Кожушко Дем’ян Ф., Кириченко Федір Андрійович. Влада зневажливо називала їх індусами (що означало «індівідуальниє собствєннікі»).
Олещенко Федір Іванович (1890–1973) мав дружину Мотрю. Родину прозивали Цьоцюри. Федорова внучка Тетяна Дмитерко (1950 р. н.) каже, що Цьоцюркою була бабуся, через неї й пристало до Олещенків це вуличне прізвисько. Федір із Мотрею мали п’ятьох дітей: Оксана (1909 р. н., виїхала на Донбас, жила в селищі Червоний Партизан, побралася з шахтарем на прізвище Добридень, мала двох дочок); Грицько (1912 р. н., одружений із Марією Кириченко з Солдатового хутора, у них діти: Тетяна, 1950 р. н., Дмитро, 25.08.1952–26.12.2020); Ганна (1915 р. н., була в шлюбі з Дмитром Омелайченком, жили на Донбасі, мали двох синів, які нині живуть у Росії); Іван (приблизно 1923 р.н., одружений із Марусею з роду Сафроненків); Дмитро (1925 чи 26 р. н., працював у Лютеньці на коноплезаводі, йшов додому лісами з братом Грицьком, води було в пояс, простудився, помер від тифу).
Федір уперто не хотів іти до колгоспу, заробляв тим, що возив односельців кіньми: когось – на залізничну станцію в Гадяч чи Миргород, когось – на ярмарок у Комишню чи в міську більш оснащену лікарню. Із Федором сусідив Никифор Сапсай – бізнесовий конкурент, так би мовити, який теж возив людей, тому й ворогував із Цьоцюром. Пізніше рашівські індуси під тиском змушені були покинути індивідуальне господарювання. До кінця життя так і не зрадили своїх переконань тільки Олещенко й Сапсай, двоє заклятих недругів.
Якось, не відомо, за яких обставин, Федір побив голову сільради, йому присудили вісім років заслання, а що був уже літнього віку, то замість нього відбувати покарання пішов син Грицько, який щойно одружився.
Пригадує Грицькова донька Тетяна Дмитерко, що народилася вже після батькового повернення із заслання: «На Соловках батько працював біля коней, возив хліб з точки на точку, завдяки тому й вижив. Голод дошкуляв постійно. Дівчата, які пекли хліб, збирали крихти в рукавицю й віддавали візникові. Одну рукавицю крихот чоловіки-кучери ділили на трьох… Уже коли батько повернувся, один із тих товаришів у нещасті написав йому листа і навіть приїжджав до нас. Строки минають, а батька не відпускають. Скарги допомагав нам писати Данило Матвійович Кобіль, батько вчительки Олександри Данилівни Грищук, грамотний чоловік був, теж колишній учитель.
Дід мене любив. Було, все розкаже, пояснить. Дуже цікавився політикою. Слухає радіо і коментує: «Так не буде, буде отак». Роботящий до безкраю! Ми ціле літо їздили в ліс по шпильки [так у Рашівці здавен називають опалу хвою. – Т.Д.]. На мосту завжди стояв перевіряльник, штрикав вилами в гарбу, чи немає раптом під шпильками дерева вкраденого…
У 1931-му чи 1932-му дідову сім’ю вигнали з хати, забили вікна й двері, вся родина сиділа дві доби на клунках під хатою, а тоді дід Федір сказав: «Що буде, те й буде!» – відбив дошки і зайшов у хату. Їх більше не чіпали».
Таким він був, мій троюрідний дід, прозваний Індусом, – упертим і нескореним працелюбом, який відкрито не любив совєтів, нав’язаних українцям підступною москвою, і невідступно тримався свого принципу: не визнавати зверхності загребущих москалів-чужинців та годувати себе й родину працею власних рук.

Тетяна ДЕНИСКО
Журналістка

Поділися:

Добавить комментарий