Микола ХВИЛЬОВИЙ: «Геть від Москви!»

До 125-річчя письменника

“Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом – ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник», – так писав сучасник письменника, літературознавець Володимир Коряк. А письменник і літературознавець нашої доби Ростислав Мельників зазначає: «Навряд чи можна назвати ще когось із українських письменників доби «червоного ренесансу», чиє ім’я за індексом згадувань у наукових студіях та публіцистичних викладках могло б дорівнятися імені Миколи Хвильового, ба більше – спричиняло таке неоднозначне сприйняття й полемічний запал уже і в наш час. Як і не віднайдемо іншого імені, що так міцно засоціювало б на собі літературний процес 1920-х років, ставши своєрідним символом періоду найвищого злету української літератури й тотального нищення її творців. Його ганили й ним захоплювались, звинувачували в усіх смертних гріхах і зараховували до лику мучеників та святих, намагались викреслити з історії літератури й визначали чільною фігурою художньо-естетичого поступу ХХ століття, і не дивно, що феномен Миколи Хвильового й досі залишається в полі актуальних студій вітчизняної гуманітаристики та культурного й громадського життя. До того ж і досі не все з’ясовано в біографії письменника, невідома доля його творчого архіву й епістолярної спадщини, та головне – залишається простір для нових відкриттів і знахідок».

Неперевершений майстер малої прозової форми Микола Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925–1928 pоків.
Народився Микола Фітільов (справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області); навчався у початковій школі, в Богодухівській гімназії. Брав участь у Першій світовій війні. І саме в окопах, серед солдатської маси усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії. З 1921 pоку він – у столичному Харкові, де дебютує як поет. Та все ж за творчим обдаруванням М. Хвильовий був прозаїком, він сам це скоро відчув. Збірки оповідань «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924) засвідчили не лише появу першорядного письменника, а й початок якісно нового етапу в розвитку української літератури. Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. Хвильовий починав як неоромантик, виражальність у його ранніх творах відчутно превалювала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій.
Подальша еволюція письменника була непростою, й романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви. На зміну захопленим гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності, а відтак і нотки осіннього суму та безнадії.
Та, попри активну й плідну творчу роботу, письменника не полишає, за висловом Івана Сенченка, «організаційна лихоманка». Ще 1922 року він починає виношувати задум нової організації, що за рік утілився в Спілці пролетарських письменників «Гарт», щоправда, вже на чолі з Василем Елланом-Блакитним та на зовсім інших засадах: ідеологічна складова – насамперед. Такий підхід до літератури був неприйнятний для Хвильового, як і «диктаторський» характер Блакитного, тож і не дивно, що поміж ними виникають розходження, а незабаром і публічний конфлікт. Створена Миколою Хвильовим студія «Урбіно» і поява альманаху «Квартали» – безпосередні призвідці конфлікту й каталізатори занепаду «Гарту» – для самого письменника стають виходом із затяжної внутрішньої кризи.
20 листопада 1925 року разом з однодумцями він створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури); започатковує літературну дискусію 1925–1927 рр., яка від питання про якість літературних творів, порушеного М. Хвильовим, швидко перейшла на ідеологічні засади й принципи розвитку української культури: «Ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап» (Микола Хвильовий).
Впродовж усього творчого шляху однією з найважливіших для Миколи Хвильового була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дуже гостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких новел, як «Синій листопад», «Арабески», «Сентиментальна історія», «Дорога й ластівка» (частково й «Повісті про санаторійну зону»), є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви й дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень.
Микола Хвильовий підтримує і впроваджує в життя політику «українізації». У своїх памфлетах він виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури: «Перед нами стоїть питання: на яку зі світових літератур взяти курс? – писав у той час. – У будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. (…) Європа – це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса». Памфлет назвав «Геть від Москви!».
За ці погляди був підданий нищівній критиці, надто ж після листа Сталіна «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року і серії розгромних статей у пресі московського та республіканського керівництва (то була боротьба з «хвильовізмом»). Через це в 1926–1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них. Змушений, і це було зрозуміло…
У тій атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, на знак протесту проти арешту Михайла Ялового – друга й однодумця, колишнього президента ВАПЛІТЕ – Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.
Твори та ім’я Миколи Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

Підготувала Лідія ВІЦЕНЯ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий