Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ:  «На наших очах народжувалась  Українська соборна  самостійна держава»

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ: «На наших очах народжувалась Українська соборна самостійна держава»

День 1 грудня 1991 року навіки увійшов у історію нашого народу і нашої держави. Тоді в усіх 27 регіонах колишньої УРСР виборці підтримали Акт проголошення незалежності. Відновлення державності тисячолітньої України відбулося на найвищому рівні. Майже 95 відсотків учасників референдуму на Полтавщині сказали «так» суверенній країні, яка знову з’явилася на політичній карті світу.
Як проходив референдум у нашому краї, які події і пристрасті вирували? Про це ділиться спогадами відомий на Полтавщині й в Україні громадський і політичний діяч, політв’язень радянського режиму, народний депутат України кількох попередніх скликань, багаторічний очільник обласного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка Микола Георгійович КУЛЬЧИНСЬКИЙ.

Напередодні референдуму

Центральним Проводом Руху за поданням Миколи Яковини у вересні 1991 року я був призначений керівником обласного штабу Руху по виборах Президента та проведенню Всеукраїнського референдуму 1 грудня за Незалежність України.
Десь із другої декади листопада усім уже було зрозуміло, що перелом у настроях людей таки відбувся й ідея самостійної держави запанувала в умах громадян. Послідовно й масово перестала протидіяти нам брутальними та беззаконними методами й комуністична номенклатура – відключенням електроенергії під час виступів, терміновим закриттям клубів, будинків культури, у яких мали відбутися агітаційні виступи з концертами, затриманням міліцією по надуманих причинах наших агітаторів тощо. Правда, подекуди такі випадки ще не раз траплялися, як правило, там, де правили дуже вже переконані у збереженні імперії комуністи. Більшості ж з них було начхати на все, окрім своїх власних інтересів. Вона вже зрозуміла, що Леонід Кравчук перемагає і своє панування в українській державі вони збережуть. У тих комуністів, які протистояли нам аж до своєї заборони у 2015 році, тісно переплились і проросійські переконання, і власні інтереси, бо вони постійно отримували фінансову підтримку з Росії. Треба сказати й те, що певна частина комуністів – керівників різних рівнів влади, установ, підприємств таки чесно виконували свої обов’язки перед державою і людьми. Їхньої корисної участі у державотворенні не відкидав і В’ячеслав Чорновіл. Його антикомунізм був на рівні ідеї і не поширювався на людей, хоч вони були і сто раз комуністами, але у нових умовах працювали на Україну. Він ставився до них як до рівноправних громадян України.
Десь у середині жовтня у нас з’явилися кошти. Це українська еміграція в Америці та Канаді назбирала нам на допомогу гроші для ведення агітаційної праці за Незалежність України. Скільки десятиліть наша уенерівська та повоєнна еміграція жила очікуванням здобуття української держави. Зберігали всі досягнення нашого вільного духу в культурі, науці, політичній думці, релігії, військовій справі. У вкрай складних умовах вони неймовірними зусиллями не просто зберегли нашу вільну духовну й культурну спадщину, а й розвинули її до здобутків світового рівня. Скільки лицарів України померло на чужині, скільки погинуло у російських катівнях, й ось тут знову рідкісна нагода здобути українську державу.
Звичайно, українці з усіх кінців світу не жаліли своїх, тяжкою працею зароблених, грошей для звільнення України від московських катів. Та й ми, усвідомлюючи важливість історичної миті, працювали на повну потужність. На початку листопада приїхали до нас на допомогу наші побратими з Тернополя. Поселили їх у готелях, видали кошти на харчування, і кожного ранку вони роз’їжджалися по селах та районах області з агітаційною продукцією. Я найняв три десятки чи й більше машин, що на восьму годину ранку вже стояли біля приміщення Руху та Просвіти, готові працювати до пізнього часу по всій області.
Чутка про наймання Рухом машин поширилася по Полтаві, тож зранку все нові і нові водії пропонували свої послуги. Робота знаходилася всім, та й оплата була гідною. Не було села, де б не побували наші агітатори.
На початку жовтня приїхала до нас пані Божена Ольшанівська з Нью-Йорка “агітувати за Україну», як вона казала. Жила у мене з місяць. Була це жінка доволі огрядненька. Любила добре попоїсти, особливо борщ, картоплю – “п’юре”, вареники, а надто сало. Не цуралася й випити з нашими рухівцями, навіть самогонки градусів під 50–60. Казала, що таких пресмачнющих борщів та такої картоплі зроду не пробувала, як і “горівки”. Ми були до неї привітні й доброзичливі. Її мова часто викликала у мене добру усмішку. Наприклад, розмовляючи по телефону з кимось із Харкова, вона обурено апелює до нас із дружиною, мовляв, який тупий чоловік з нею розмовляє, нічого не може зрозуміти. Вона йому каже, що злі дроти, а він питає: “Хто-хто злий?” Вона знову кричить у слухавку, що злі дроти, а він знов перепитує: “Що-що?” Ну, не тупий?! Я розумію, що йдеться про поганий зв’язок, й обережно їй пояснюю, що слова “зле”, “злі” у нас не вживаються у значенні “поганий” до неживих предметів. Можуть бути злі люди, звірі, але не злі дроти, столи, дерева. Можна сказати, що я зле себе почуваю, але “злі дроти” ніхто не зрозуміє. Пані Божена виявилася доброю ученицею, і через пару тижнів її мова стає і чистішою, і сучаснішою. Її поява у сільських клубах та районних будинках культури завжди призводила до аншлагу. Селяни сунули хмарами, щоб почути і побачити живу американку. Говорила вона досить переконливо, але тільки за Незалежність. У виборчий процес вона свідомо не втручалась.

«Будинок культури зустрічає нас переповненою залою»

Якось ми їхали у Котельву. Світлана Пиркало з гітарою – мала співати під гітару, пані Божена і я. Світлані було тоді, либонь, чи не 16 років, співала вона дуже чуттєво, у тім числі і пісні української революції 1917–1921 років. Невисока на зріст, тендітна, достоту горобчик. Звичайно, не Едіт Піаф, але голос мала чистий і доволі сильний. Людям подобався її спів. Вона представляла, так би мовити, музичну частину нашої агітаційної трійки. Я мав вести зустріч та агітувати за Чорновола, пані Божена – головний промовець й агітатор за Незалежність України.
Десь кілометрів за 10 наша машина глохне і зупиняється. Закінчилось пальне. Накидаюсь на водія, мовляв, чого не перевірив і не заправив. Водія звали Павлом, ми казали на нього Паша. Щирий наш прихильник. Порекомендував нам його також хтось із рухівців, коли б не тренер по футболу нашої рухівської дитячої команди Олег Кісельов. Не один раз доводилось мені штовхати цю машину, часто повз тролейбусну чи автобусну зупинку під здивовані погляди полтавців, що стояли на ній і вже впізнавали мене. Паша був безсрібником, працював у нас у Русі з того часу, тільки но я створив виборчий штаб, і працював за копійки, тож і відповідає мені: “Та у вас же ніколи грошей немає, то я і вирішив, що на трасі хтось таки і заллє нам декілька літрів та й доїдемо”. На той час ми ще не мали більш– менш задовільного фінансування, і я економив кожну рухівську копійку, яку вдавалося тим чи іншим способом віднайти. Та все ж на заправку машини кошти таки були. Що тут скажеш і як гніватися на такого ощадливого чоловіка?..
Я пропоную пані Божені залишатися у машині, а ми із Світланою вирішуємо йти пішки. Якщо заправляться, то підберуть нас, а ні, то ми, хоч і запізнимось, а таки прийдемо. Я ж бо знав, що на зустріч із пані Боженою прийде-таки немало людей. Зустріч у районному Будинку культури призначено на 19.00. Зараз 18-та, і попереду 10 кілометрів. Якщо й запізнимося, то не набагато. Пояснимо людям причину запізнення, то хтось ще й знайдеться, щоб і привезти їх. Пані Божена вийшла з машини і не могла надихатися свіжим повітрям, бо у Пашиному старенькому “Москвичі” вихлипні гази потрапляли в салон, і вона час від часу не витримувала і скаржилася: “Хлопці, що се так газоліном смердить?” Паша сидів незворушно за кермом, а я, як міг, просив її ще трішечки потерпіти. Вона обняла нас із Світланою, і ми рушили вперед. Не пройшли і кілометра, як Паша наздогнав нас. “Я ж казав вам, що якась добра душа знайдеться”, – були його перші слова, звернені до мене.
О, Пашина незворушність, така характерна для багатьох земляків. “Якось то воно буде” – цей вислів став для багатьох із нас безсмертною формулою. Але тільки не для мене. “Не дай, Боже, гнилою колодою по світу валятись”, – молитимусь я услід за Пророком до кінця своїх днів.
Котелевський Будинок культури зустрічає нас переповненою залою і гучними оплесками. Світлана починає свій концерт, і люди гучно аплодують кожній її пісні, мене слухають уважно, але відчуваю, що більшість із них вже вирішили голосувати за Кравчука. Подвоюю завзяття, говорю до людей зовсім щиро, розказую про концтабори, про наших мучеників за Україну, про незламну чесність, мужність і любов до України В’ячеслава Чорновола, намагаюсь достукатись до їхніх сердець і душ.
Хтось дивиться на мене співчутливо і розуміюче, але далеко не всі. А проте і я заслуговую на оплески, хоч і не такі гучні, як Світлані чи пані Божені, яку я представляю після свого виступу. Як і скрізь, її сприймають, як якусь дивовижу. Авжеж, із самої Америки, яку день і ніч товкли імперські та колоніальні ЗМІ як найбільшу загрозу людству.
Пані Божена говорить про життя в Америці українських громад по різних містах, про свої заробітки медсестри, про рівень своєї пенсії, на яку вона два рази на рік мандрує світом, про те, що не могла всидіти у Нью-Йорку, коли почула про референдум, і таки ось приїхала в Україну, щоб сказати дорогим своїм братам і сестрам голосувати за Незалежність, яка тільки й зможе забезпечити українцям гідний рівень життя та вберегти їх від голодоморів та репресій, про які говорив пан Микола.
Люди зачаровано слухають її і засипають шквалом оплесків та питань. На завершення Світлана співає “Ще не вмерла Україна”, я підтягую як можу і прошу людей встати, бо це гімн нашої української держави, яку загарбали російські комуністи. І люди встають. Закінчується все загальним розчуленням, почуттям незборимої єдності. Я “заїкаюсь», що у нас закінчився бензин, і тут же хтось готовий дати нам каністру пального. Їдемо додому щасливі й схвильовані. Нам віриться без тіні найменших сумнівів, що як тільки здобудемо державу, все відразу зміниться. Усі заговорять українською мовою, розцвіте наша культура, зросте наша економічна потуга.
Гай-гай, які ж ми були наївні. Ми навіть не підозрювали, якої каторжної праці для цього треба, з якими високими моральними якостями мають бути люди на чолі держави, як тяжко буде людям звільнити свій поневолений окупантами розум і свої поневолені ними ж душі від колоніальних цінностей й усвідомити цінності вільних українських людей. Цей процес відбувається у тяжких суспільних муках і по сьогодні…

З журбою радість обнялась

За Незалежність на Полтавщині проголосувало 94,93%, і це був гідний результат. Було і радісно, і сумно, бо за нашого Провідника проголосувало тільки майже 14%. У Полтаві результат був кращий, близько 25 відсотків. Результат я знав вже на другу добу, бо ми вели паралельний підрахунок голосів.
Не забути мені того душевного піднесення, коли ми отримали перший результат з однієї виборчої дільниці, що розташовувалася у військовій частині. На ній переміг В’ячеслав Чорновіл. Це був такий піднесений тріумф, і наші надії виростали до небес. Далі було гірше. Гоїли душевний біль результати по референдуму. Скрізь переможні.
На наших очах народжувалась Українська соборна самостійна держава. Мрія мільйонів борців. Поневолена і розіп’ята українська нація вистраждала власну державність. Ніхто з нас і близько не підозрював, який страдницький шлях нашої нації лежить попереду. Та попри всі підлі старання наших ворогів нам призначено дійти до вистражданого ідеалу, і вже нові покоління так само святкуватимуть своє здобуте на полі бою свято, як ми тоді, в ніч з 1-го на 2-ге грудня 1991 року, святкували своє.
Вранці 3 грудня телефонує В’ячеслав Максимович. Питає про результати. Я доповідаю, і він вітає мене із здобуттям відновленої української державності. У його голосі не чути розчарування, а проте питає про результат Левка Лук’яненка та інших кандидатів від національно-демократичних сил.
У Лук’яненка трохи більше шести відсотків, в інших від півтора до двох з половиною. Все це мали б бути голоси Чорновола, а ефект єдиного кандидата подвоїв би результат. Ми обоє все розуміємо, але про це не говоримо, тож В’ячеслав Максимович дякує за працю, а мене пече такий біль душі, що й подих спирає, і я ледве стримую сльози. Чорновіл, мабуть, щось відчув, бо раптом чую: “Пане Миколо, тільки не треба розкисати, ми здобули державу, і попереду ще праці і праці. Вітайте хлопців і дякуйте полтавцям”.

Велике щастя – мати однодумців

І сьогодні, після 30 років, що минули з того дня 1 грудня, у моїй душі живуть найсвітліші почуття поваги та вдячності до членства районних організацій Руху та Просвіти, що разом самовіддано працювали на здобуття Незалежності України. На виборчих нарадах завжди любив і слухати, і дивитися на одухотворені обличчя керівників районних виборчих штабів Руху. Це таке велике щастя – мати гурт переконаних однодумців. Одними очима дивилися ми на різні суспільні процеси, на певні постаті. Постать Чорновола й окрилювала нас, й об’єднувала, й утверджувала нас на шляху служіння Вітчизні. І сьогодні мій низький уклін Сашку Куземському, Анатолію Москаленку, Володі Павличенку, Володі Гриню з Лубен, Сашку Середіну з Лохвиці, Василю Дробиняку з Нових Санжар, Віктору Киричку з Кобеляк, славним пирятинцям на чолі з Григорієм Сапсаєм, славним миргородським козачкам Людмилі Розсосі та Любі Желізняк і козакам Валерію Казакову, Андрію Фесенку, Миколі Лисенку, Миколі Булді, Феліксу В’язовському та Михайлу Саганю з Чорнух, Тамарі Просяник, Миколі Левченку, Олександру Харченку, Павлу Кобі, Віталію Заїченку, Володимиру Багру, Вусику, Валерію Загребельному з Кременчука, Олександру Медведєву та Петру Линовицькому з Оржиці, Віталію Міщанину з Великих Будищ Зіньківського району, незабутньому Іванові Костюку з Хорола, всій родині Юревичів із Гадяча та ще Анатолію Скрильнику, Сергію Солдатову, Олегу Пустовгару, а ще рашівчанам Олексію Басарабу, Ользі Стасовській, В’ячеславу Клименку, Сергію Коренівському з Харківців, давнього села, у якому у 1917 році з’явилася перша на Полтавщині Просвіта, і ще, і ще сотням рухівців і просвітян по всій Полтавщині та у нашій славній полковницькій Полтаві. А тут склалося особливе гроно незламних українських патріотів. Й у Полтаві ми досягли таки непоганого результату, бо всі полтавські члени Товариства української мови (зараз Просвіта) та Руху працювали на цей результат ще з 1987 року, з часу заснування Клубу “Рідне слово”.
Це була виснажлива, але й надихаюча культурно-просвітницька праця, що формувала у полтавців українську та громадянську самосвідомість.
Саме вона, українська самосвідомість, і спонукала майже 25 відсотків полтавців проголосувати за В’ячеслава Чорновола. І це був правильний, історично виправданий вибір свідомих себе і своєї української нації полтавців. Це був вибір громадян, що вже звільнилися від рабської скверни майже трьохсотлітнього російського полону. Кого зможу, згадаю їх сьогодні, бо варті вони поваги й вдячності наступних поколінь із роду в рід. Це – Євген Черкаський, Анастасія Кобікова, Володимир та Надія Огризьки, Орися та Оксана Ковалевичі, Євген Мурейко, родина Гречановських, родина Храпачів, Євген Чорноморченко, Анатолій Черевичний, Зоя Коваленко, Світлана Пиркало, Роман Кульчинський, Тарас Шамайда, Ганна Дениско, Тетяна Дениско, Петро Колотій, Раїса Кульчинська, Аня Киященко, Олександр Келим, Людмила Золотайко, Сергій Пасічний, Микола Поштаренко, Олексій Токаренко, Петро Библів, Володя Годзенко, Станіслав Міщук, Валентин Біліченко, Михайло Дяченко, Надія Кочерга, Віктор Ревегук, Віталій Покась, Олександр Ротманський, та ще десятки і сотні тумівців, рухівців та наших прихильників стоять мені перед очима, а прізвищ вже не пригадаю.
В умовах постійного цькування, злоби, ненависті скомунізованих і денаціоналізованих земляків та комуністичної номенклатури і її прихвоснів по містах, містечках і селах Полтавщини вони несли свою чисту, як джерельна вода, любов до України і передавали її тисячам поневолених душ і сердець і творили диво воскресіння української нації. Багатьох із них вже немає з нами, та у моїй пам’яті вони завжди зі мною й у тяжку годину зневіри та розпачу кажуть мені: “Не зраджуй нас. Піднімайся і йди нашим шляхом до останнього подиху”. І я йду, хоч з кожним днем меншає сил та мати наша козацькая вже давно не бездітная вдовиця. Рух посіяв добре зерно у добрий грунт. Її діти – сини і дочки – взяли до рук зброю і, не жаліючи свого життя, захищають матір нашу Вкраїну від лютого ворога. Мільйони підтримують їх і вже не зрадять!..

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ.

Поділися:

Добавить комментарий