Микола СТРАШКО: "Фейлетон, фотозвинувачення – це мої улюблені жанри…"

Микола СТРАШКО: «Фейлетон, фотозвинувачення – це мої улюблені жанри…»

У домі Миколи Петровича Страшка, нашого колеги-журналіста, свого часу керівника корпункту Українського телебачення по Полтавській області, фотокореспондента «Комсомольця Полтавщини» і «Зорі Полтавщини», – багато світлин, касет, книг – відчувається професія. Адже трудове життя провів із фотокамерою, мікрофоном, плівкою…

Дружину знайшов завдяки захопленню фотографією

– Зараз увімкну вам на касеті голос моєї дружини, вона вірші складала і написала про мене «Дачну поему» до 70-річчя, – каже господар.
І зазвучав приємний жіночий голос: «Март пришел с теплом весенним…»
Нинішній березень 80-річний ювіляр зустрів без надійної подруги, помічниці, коханої дружини. На жаль, Римма Афанасіївна пішла за межу Вічності.
Клопоти на дачі Микола Петрович розпочне з доньками і внучками. У нього вдома взимку вирощується розсада солодкого перцю – купив у магазині великі червоні паприки, зібрав насіння, проростив… Буде власний урожай перчиків. Про спільний дачний труд великої сім’ї нагадують кольорові фото на стінах: ошатний будиночок, безліч квітів, акуратні грядки, садок, усміхнені внучки, песик…

Микола СТРАШКО: "Фейлетон, фотозвинувачення – це мої улюблені жанри…"
Римма Афанасіївна Страшко

Дачу Микола Петрович збудував самотужки неподалік батьківської хати в Петрівці Полтавського району.
Дружина – городянка з російського міста Кірова, яка ніколи в селі не жила, – пораючись на їхній ділянці, стала завзятою городницею. Багато читала літератури, радилася, експериментувала і вирощувала неабиякі врожаї.
– Шила на машинці не гірше професійних швачок, в’язала, вишивала, прекрасно готувала, захоплювалася астрологією, нетрадиційною медициною, – розповідає про дружину господар. – Ми передплачували багато газет і журналів, купували книжкові новинки, вона встигала читати, вести дім, доглядати дітей, мене зустріти-провести-зібрати на роботу – а у мене робочий день ненормований, все бігом-бігом, оперативно, у роз’їздах. І при цьому сама працювала в залізничній лікарні, з нічними змінами, добовими чергуваннями. Часто викликали її на термінові операції. Звідки брала на все час, енергію, сили?..
Познайомились Микола і Римма в Німецькій Демократичній Республіці, де працювали за наймом як цивільні службовці Радянської армії: він – завклубом і фотографом великого госпіталю, вона – операційною медичною сестрою. Поєднало захоплення фотографією: досвідченому фотографу Миколі показали дівчину, яка просила полагодити її фотоапарат…
За кордон Микола потрапив, коли відслужив строкову в армії і працював у Полтаві на турбомеханічному заводі.

Від шкільної стіннівки до професійних видань

…Середню школу Микола Страшко закінчив у Кротенках. Зростав у Петрівці в родині, де було троє синів, Микола – найменший. Батьки – звичайні колгоспники. Тато, Петро Кузьмович, пройшов усю війну, дійшов до Праги, на диво, не отримавши й подряпини. Мав 12 бойових нагород. Мама, Феодосія Митрофанівна, працювала в польовій ланці, була відомою в селі кравчинею – жінки називали її «модисткою». Коля ж захопився фотографією. Велике враження справили на нього знімки братового друга. А до того ж ще й у редколегію стінгазети класу вибрали!
У шостому класі він зібрав свій перший фотоапарат. Не чекаючи, поки батьки стягнуться і подарують омріяну річ на день народження, роздобув фанеру, виміняв потрібну лінзу… Зробив дерев’яну коробку, пофарбував у чорний колір. І побіг на двір випробовувати.
Проявляв плівку, завісивши стіл ковдрами і залізши в імпровізовану «темну кімнату». На скляній пластинці справді проступило якесь зображення… То було диво.
Старшокласником Микола Страшко ілюстрував і редагував шкільну стінгазету. Азам фотосправи навчався за журналом «Советское фото». Батьки слова дотримали – купили своєму непосиді простеньку камеру «Любитель», на той час це був розкішний подарунок. А коли старший брат Іван приїхав з армії, привіз апарат «Зоркий» і не пожалів віддати малому фотолюбителю, радості не було меж…
Збирався вступати до МДУ на факультет кінематографії, але так і не зібрався. Влітку після школи попрацював у піонерському таборі. Миколині стенди з фотомиттєвостями про життя дітвори побачив кореспондент районної газети. Похвалив юного аматора, порадив показати деякі знімки. За кілька днів схвильований юнак побачив свої роботи в газеті! То був дебют – уже не стіннівка, не стенд, справжнє видання.
Вступив до льотного училища, кілька місяців провчився й зрозумів, що офіцерська кар’єра – не для нього. Далі дорога привела у військкомат – треба було служити строкову. Коли був солдатом, друкував знімки в армійській пресі.
Повернувшись додому після служби в Естонії, хлопець прийшов працювати на Полтавський турбомеханічний завод. Точніше кажучи, приїхав – з Петрівки за 15 кілометрів добирався на роботу мотоциклом. Влаштувався учнем токаря, згодом – верстатником, ілюстрував заводську багатотиражку «Машинобудівник», готував фоторепортажі з дитячого оздоровчого табору. Виникла нова ідея – запропонував комсомольській організації підприємства створити самодіяльну кіностудію. Сказано – зроблено. Перші два фільми аматорської студії – чорно-білий і кольоровий – були відзначені на республіканському рівні.
Заводські справи цікаві, та доля вже готувала нові пропозиції.

Фотографував космонавтів, артистів, політиків

Микола СТРАШКО: "Фейлетон, фотозвинувачення – це мої улюблені жанри…"
Справа наліво: Микола Страшко, Дмитро Стариков, Костянтин Худолій.

– Обідали заводчани в місті, й часто біля мене в їдальні сідав підполковник з міського військкомату, – розповідає Микола Петрович про початок своєї «німецької одіссеї». – Повідомив, що набирають цивільну молодь на роботу в НДР. Запропонував і мені документи подати. Подав, а подзвонили тільки через рік, уже й забув… Знайомий по службі в армії працював у Франкфурті-на-Одері у великій військовій частині – госпіталі, де було понад 700 людей персоналу, – комендантом. Мене забрали туди начальником клубу. Згодом перевели фотокінорепортером у гарнізонний Будинок офіцерів. Військовий гарнізон був зразковим, часто приїздили знаменитості, я їх фотографував, вів літопис. Фотографував першого секретаря ЦК КПРС Хрущова, маршала Баграмяна, перших космонавтів Гагаріна, Леонова, Терешкову, артистів Зикіну, П’єху, Толкунову, Крючкова… До речі, одного спекотного дня мене попросили поїхати машиною і привезти свіжого пива для Миколи Крючкова. Той поїхав зі мною. У воєнторзі пиво саме розвантажували, то й ми з актором взялися допомагати – ящики подавали…
Після закінчення контракту (а приїхав вже не один – з молодою дружиною і маленькою донькою) Микола влаштувався фотокором в обласну молодіжну газету «Комсомолець Полтавщини». Це видання після тимчасового припинення виходу знову набирало штат.
Звісно, місце запропонували Миколі Страшку, чиї фотографії ставали відомими й професійними. На той час він вчився заочно на журфаці Воронезького університету. На відмінно захистив диплом на тему «Фотоетюд у газеті». Перейшов у «Зорю Полтавщини», де був дуже високий ритм роботи. Вдома майже не бував. І саме тоді захворіли дружина й донька, тож звільнився за сімейними обставинами. Довелося Миколі Петровичу працювати і майстром виробничого навчання у профтехучилищі, де готували фотографів для фотоательє. Чимало його тодішніх учнів стали фотокорами в районках. А самого вчителя знову «зманила» «молодіжка». Коли запропонували працювати на телебаченні, прийняв пропозицію.
Телебачення – нова сторінка журналістської долі
– Посада тоді називалася «власний кореспондент УТ-1 Держтелерадіо України по Полтавській області», – згадує ветеран журналістики. – Корпункт містився в Будинку радіо, на вулиці Рози Люксембург, 1 (нині – Раїси Кириченко). Готував сюжети для республіканського і центрального телебачення. Бригада у нас була з трьох чоловік – я, власкор і редактор корпункту, оператор Дмитро Стариков і водій-освітлювач Костянтин Худолій. Дружний екіпаж, ми, наче пожежники, були готові в будь-яку мить виїхати на подію, у дощ, сніг, спеку…
Чим привабило телебачення? Багато причин. Справа тоді (початок сімдесятих років) була порівняно новою для області, цікавою. А ще – оперативність, можливість вчасно зреагувати, допомогти. Мене в області знали, люди зверталися, а деякі чиновники й боялися, щоб їх не показали по телебаченню в негативному світлі. Й зараз такі є, – розмірковує співрозмовник. – Звернень, статистику ж вели, було більше, ніж до інших власкорів у областях. Мав багато друзів серед директорів заводів, голів колгоспів. Хотілося показати, яку, приміром, нову продукцію випустили полтавські підприємства, я першим про це дізнавався. Бувало, зрушував з місця такі проблеми, які не кожний нардеп зараз розв’яже.

Факти, зафіксовані на плівці

– Моїм кредо і в газетній фотографії, і на телебаченні залишалися відзнятий факт та лаконічна насичена інформація. Якщо неподобство зафіксоване на плівці, жоден посадовець вже не заперечить, – говорить Микола Страшко. – У Бречківці побачив яму, в яку провалилася корова. Фото нещасної тварини, що стоїть ледь не по шию у в’язкій сніговій каші і з осудом дивиться на людей, «прикрасило» сторінку обласної газети. Що зчинилося! Худобину витягли, копанку засипали. А бувало, викликали у високі кабінети і «не радили» давати сюжет в ефір. Наприклад, про велику пожежу на нафтопереробному заводі в Кременчуці обласний штаб цивільного захисту дуже просив не повідомляти. Але я не міг піти проти своєї совісті.
Був і такий випадок. У програмі «Время» – головній інформаційній програмі країни – прозвучав критичний репортаж Миколи Страшка про безгосподарність на комбікормовому заводі в Полтаві. Завантажували вагони так, що на даху залишалося до 30 кілограмів корму. Це ж скільки вітром здувало! Залізничних ворон годували. В обкомі партії розсердилися, вимагали спростування. А що ж спростовувати…
– Девізом у моїй творчій роботі були слова з відомої на той час пісні: «Прежде думай о Родине, а потом – о себе». Під ними можуть підписатися більшість представників мого покоління, – каже Микола Петрович. – Пропонував би нашим «дорогим» народним депутатам таке гасло повісити на трибуні Верховної Ради. І не біда, що російською мовою. 26 років чубляться політики за владу, а страждають пересічні громадяни України. В роки пресловутої перебудови на наших очах розвалювалися потужні підприємства. Спритні ділки-чиновники прихватизовували цехи заводів і фабрик з дорогим устаткуванням. Так зароджувалась олігархія. Прості люди тоді отримали тільки папірці-ваучери, які нічого не коштували. Хто вболівав за країну, її промисловий потенціал, дбав про працюючих, той протистояв безладу в країні. Серед тих керівників, що зуміли зберегти свої трудові колективи, – Олексій Ландар («Полтаватрансбуд»), Володимир Приходько («Крюківський вагонобудівний завод»), в аграрному секторі – Семен Атонець, Олександр Коросташов, світлої пам’яті Андрій Фисун. Горджуся тим, що брав у цих справжніх героїв праці інтерв’ю, розповідав про їхній досвід усій Україні.
– Фейлетон, фотозвинувачення – це мої улюблені жанри, і писав, і фотографував сам – високо «котирувалися» в пресі, а зараз майже зникли. Бо немає належної реакції з боку посадовців. А я свого часу з фотоапаратом не розлучався – клацав і клацав «пам’ятки» безгосподарності. Й винні ворушилися, аж гай гудів…
Загалом журналіст Микола Страшко віддав телебаченню 27 років життя. Уся країна дізнавалася про події на Полтавщині – хороші й не дуже – з його репортажів.
У Миколи Петровича – дві доньки, Людмила і Юлія, внучки, маленька правнучка. Хрещеним молодшої доньки був відомий «зорянин», світлої пам’яті, Андрій Нанкевич.
Зичимо колезі Миколі Петровичу Страшку, який 28 березня відзначає 80-річний ювілей, міцного здоров’я, натхнення, родинного тепла, здійснення планів і задумів.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий