Миколай Угодник  квартирує...

Рідкісний фотознімок Вознесенської церкви зберігся в хаті Гайдай Марії Феодосіївни, покійної.

Миколай Угодник квартирує…

Людуська була уже геть дорослою – аж сім рочків. І все-все запам’ятала. Тоді власті напали на церкву. Так-так, тут ніхто не помилився, саме напали. Церква у Вільшанці була знатною, старою, деревляною (так Людуська довго казала). Люди називали її Воскресенською, а бабуся дівчати розповідала, що в бумагах вона згадується з 1771року. Ого! То ж таки й справді стара. Люди так довго чомусь не живуть, а церква жила аж до 1963-го. Та ще й більше жила б, аби власті не напали…
Дівчинка тоді вже в перший клас ходила, а від церкви до їхньої школи рукою подати. Людуська чула від людей, що у Вільшанці є підземелля, і тягнеться воно від їхньої церкви аж до Мгарського монастиря. Та про те мала нічого не відала, але точно знала, що із їхньої школи до цієї ось Вознесенської церкви є потаємний хід. Їй-бо, сама бачила, як старшенькі хлопці в підвалі за купою лиж знайшли отвір і шугнули туди. Учитель фізкультури ледве Богу душу не віддав з переляку. Кричав у ту дірку не своїм голосом, а звук губився, наче його там нечиста сила ковтала.
Значиться, і їхня школа давно тут стояла. Та мова не про школу, а про церкву. Якби хто знав, скільки людей у військовому строї в село тоді привалило! Перлися, як воли на рогатину. А здоровезні танки котили вузькими вуличками аж так, що в хатах мисники, тарілки й бутлі виплигували й цокотіли. І дурні старуваті ворота, якраз на розі вулички, мабуть, із страху врізалися в одне таке залізне зеленувате гуркітливе страховидло. Але те поправимо – дядько свої такі-сякі ворота підправить, а от церкву…
Баба Параска й баба Устина під гусениці попадали і лежали, допоки їх солдатики почали тягати, як лантухи з кукурудзою на колгоспному полі. І що цікаво, лежали баби мовчки й слова не зронили, а коли дядько з погонами дав солдатам наказ прибрати їх, то дуетом заголосили – ну так, як на похороні над небіжчиком, тільки ще жалібніше. Хоча невдовзі уже попідхоплювалися і не додому почеберяли, а прямо в церкву, та так швидко, наче у них нові ноги повиростали.
Отакого нахабного рейваху, отакого бабського нашестя ніхто не чекав, і як вже там трапилося, а дівча виділо, що ті баби й тіточки із церкви вилітали з іконами… Притискаючи до грудей скарб, кидалися в натовп. Люди розступалися, огортали іконоспасительок тілами і хутко кам’яніли стіною перед солдатами.
– Я його на кватиру беру. Гаспиди повиздихають, і Бог нам нову церкву допоможе звести, – сказала баба Параска.
Людуся те почула і подумала: баба Параска хоч і криклива, а Миколая Угодника врятувала.
Тоді якраз у школі перерва була, і вся дітлашня – від малого до великого – дивилася, як церкву вбивають. Учителі своїх неслухів хотіли загнати в школу, а діти – як ті курчата – врізнобіч. А тоді знову – до церкви. Які там уроки! Не тільки Людуська бачила, як старовинну Божу обитель тросами загнуздали і танки рвонули з місця… Та вона хоч і «деревляна», але міцнюща. Тріщала, опиралася і не падала.
Людусі здавалося, що церкві дуже боляче і вмирати вона не хоче. А якщо таки помре, то вже ніколи, ніколи у Вільшанці не буде такої красуні, а врятованому Миколаю Угоднику нікуди буде повертатися… Він так і буде квартирувати у баби Параски, чи у її дітей, чи, може, вже й онуків…

Раїса ПЛОТНИКОВА
Член Національної спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий