Мирослав МУХА: «Підкоривши Арарат, я зрозумів: гори – це моє»

Про гору Арарат Вікіпедія подає таку інформацію: «Арарат – згаслий вулкан на Вірменському нагір’ї. Розташований у Туреччині на березі р. Араксу, поблизу кордону з Вірменією. Має два вулканічні конуси: Великий Арарат (висота 5137 м) і Малий Арарат (3914 м). Вершина першого вкрита снігом». Докладніше про цю вершину розповідає кобелячанин Мирослав Муха, який на початку вересня побував у тих краях.

СПОРТ завжди захоплював Мирослава: він займається бігом, брав участь у напівмарафоні й марафоні (відповідно 21 і 42 км), екстремальному забігові з перешкодами «Гонка нації».
Особливе захоплення – альпінізм. У шкільні роки розпочав з Криму, потім була Грузія, минулого року – Монблан – найвища гора у Західній Європі. Були плани й на 2020 рік. Зокрема спробувати свої сили в тріатлоні (біг, плавання, їзда на велосипеді), продовжити знайомство з горами. Але плани перекреслили заходи, пов’язані з карантином через коронавірус.
А душа не бажала миритись з цим, прагнула нових вражень. Тож Мирослав шукав в Інтернеті варіанти, як здійснити свою мрію. Рішення прийшло спонтанно: агенція, яка організовує різні тури, запрошувала на Арарат.
– Раніше чув про цю гору. Цікава. Технічно не дуже складна. Проте вибору не було (лише Туреччина приймала туристів), тож відразу зареєструвався. Коли дізнались друзі по бізнесу з Полтави (ми є членами Полтавського молодіжного бізнес-клубу), зробили те саме.
– Як готувались до походу в гори?
– Взагалі не готувався. Перед тим спонтанно «покатався» на велосипеді зі своїм колегою-підприємцем, з яким навчались у «Школі бізнесу», Юрієм Строковим, який займається бойовими видами мистецтва, має спортивний розряд. Планували проїхати 40–60 кілометрів, насправді проїхали 100. Могли і далі їхати, бо відчували мінімальну втому, але було вже пізно.
– Пригадую, що сходження на Монблан було для Вас складним. Чи не зупиняла боязнь знову пережити ті самі відчуття?
– Не повірите, але згадую минулорічні події із задоволенням. Справді було важко, погано почувався. Але, аби було просто, то, мабуть, і не згадував би. Розумів, що щось схоже може бути й цього разу. І, дійсно, на висоті 3200 метрів мені стало погано, і я подумав: «Мирославе, гори – то не твоє. Вибирай щось інше». Але коли піднялись вище, мені стало краще.
– Якими були перші враження від знайомства з Туреччиною?
– Я й раніше був у Туреччині, їздив з батьками на відпочинок. Але в цій частині країни був уперше. Відразу в очі впало те, що фасад будівель непривабливий, а інтер’єри дуже гарні. У нас же навпаки: більше дбаємо про благоустрій території, естетичний вигляд будівель. Зупинились у готелі біля підніжжя Арарату. Ситуація, як і в Україні: антисептики, дехто в масках. Хоча на вулицях практично всі в масках, у Туреччині посилили штрафні санкції за порушення карантинних вимог.
– Розкажіть про групу.
– Якщо географічно, то були представлені Полтава, Харків, Київ. По фізичній підготовці: були новачки й професіонали, які об’їхали пів світу. Були в групі й жінки, але не такі, що сиділи в кав’ярні й вирішили: «Давайте підемо в гори». Ні. Одна з учасниць перепливала Босфор, інша займається тріатлоном. Жінки, варто визнати, більш витривалі, цілеспрямовані.
– Як група справилась з основним завданням?
– Якщо одним словом, – успішно. А якщо цікавлять деталі, то було так: автобусом піднялися на висоту 2060 метрів, завантажили свої рюкзаки на коней (на них було жаль дивитися: виснажені, худі) й вирушили до першої бази табору – 3250 метрів. Дихати ставало важче. Коли через чотири години досягли мети, були приємно здивовані. Турки накрили для нас стіл: свіжий суп, каша, солодощі, кавун. Поряд – палатки з матрацами. Здавалось, усе для того, щоб повечеряти й відпочити. Але не виходило. Боліла голова, сльозились очі, самопочуття було не з найкращих. Холодна вода допомагала на незначний час. Так минула ніч, і знову з’явилась думка про те, що гори, мабуть, це – не моє.
Наступного дня продовжили проходити акліматизацію: піднялись на 4300 метрів, трохи перепочили й спустились на ночівлю на 3200 метрів. Дуже боліла голова. Довелось випити спазмалгон.
Четвертого дня маршрут був довший: з 3200 піднялись до 4500 метрів. На ніч спустились на 4200 метрів. Радувало те, що проблем з диханням не було.
– І так Ви підійшли до заключного етапу?
– Підйом був у половині першої ночі. Сніданок, якщо це можна так назвати. Збір (ліхтарик, теплий одяг – пуховик, рукавиці, шапка, провізія (вода, термос з чаєм, батончики «Снікерс»…). До речі, погодні умови були сприятливі: ні спеки, ні вітру. У день сходження просто ідеальні. І це при тому, що напередодні були гроза, блискавки. На вершину Арарату піднімались дружньо, злагоджено, без зупинки. У дорозі були близько шести годин. Звісно, трохи втомились. Уся увага була сконцентрована під ноги, доводилось «петляти», обходити каміння. Але підйом був не складним. Я б сказав, другого рівня за п’ятибальною системою. У якийсь момент побачили сніг. Це вже по суті був фініш.
На згадку про цю подію зробили фото.
– Усі з Вашої групи піднялись на Арарат?
– Ні. Одному чоловіку самопочуття не дозволило це зробити. Він чекав нас на висоті 3200 метрів.
– Спустились з гори й відразу вирушили додому?
– Доїхали до міста Ван, де ознайомились із визначними місцями, скупались в озері й відправились в аеропорт.
– Які подальші плани?
– Я врешті переконався, що подружився з горами. Яка буде наступна вершина, сказати важко. Можливо, Еверест, Непал, можливо, гори в Аргентині… Усе залежить від ситуації з карантином і фінансових можливостей.
– Бажаємо Вам відкрити нові гори для себе й для наших читачів.

Розмову вела Наталя ПУЗИНА.