Місця сили

Місця сили

Для Віталія Григор’єва такими були села рідного Глобинського району. Звісно, й уся Україна, але мала батьківщина, отчий край – насамперед. Побачив світ у селі Землянки в 1947 році. Звідти ж родом і славетна Раїса Кириченко. У фільмах обласної державної телерадіокомпанії «Лтава» «Вогонь любові, вогонь доброти» про родину Майбород та «Раїса Кириченко: діагноз – народна» він, як співавтор і науковий консультант, стверджував, що Глобинський край має потужну творчу магію, це – саме те місце духовної сили, яке дало Україні і світу Миколу Лисенка, Михайла Старицького, Георгія, Платона, Романа Майбород, Олександра Білаша, Раїсу Кириченко… Зірки першої величини лише музично-пісенної сфери.

Я не даремно вжив термін «науковий консультант». Хоч Віталій Миколайович і не мав наукових ступенів, але його перу належить такий огром науково-біографічних нарисів, розвідок, досліджень, публікацій, аудіовізуальних матеріалів, якому б позаздрили чимало власників кандидатських і докторських дипломів.
Випускник Полтавського педагогічного інституту, учитель історії кількох сільських восьмирічок самотужки зробив блискучу кар’єру. І не тому, що у свій час займав відповідальні посади спершу в партійно-радянських установах, а потім в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування незалежної України.
Про партійне функціонування Віталій Миколайович розповідав досить показову бувальщину, очевидцем якої був сам. Якось перший секретар райкому дорікав завідуючому одного з відділів за те, що він майже місяць не може підготувати довідку. Той, як і належить за субординацією, визнав критику дуже правильною і справедливою, але й хотів виправдатися. Вишуканою російською мовою повідомив, що «он бы с радостью давно предоставил справку, но она еще не сделана». На запитання секретаря, який уже починав закипати, незворушно повідомив сакраментальне: «Так ведь некому доручить!..»
Ініціативи Віталія Миколайовича Григор’єва – чиновника у кращому значенні цього слова – ним же реалізовувалися й матеріалізовувалися в увічненні пам’яті останнього писаря Війська Запорозького Івана Глоби, встановлення пам’ятного знака до 200-річчя козацько-селянського повстання в селі Турбаї з промовистою назвою «Щоб і діти знали, внукам розказали», в організації, проведенні, створенні сценаріїв обласних історико-мистецьких свят «За долю і гідність людську», «Пісенне джерело». Працюючи керівником районного центру зайнятості, образно кажучи, опановував професію будівельника. Переважно завдяки його старанням було зведено приміщення установи, яке стало архітектурною окрасою Глобиного. Уже в Полтаві створив музей ОДТРК «Лтава». Такий широкий спектр діяльності не був на шкоду краєзнавчим дослідженням.
Можна довго перераховувати назви книг, статей, розвідок у царині краєзнавства, оприлюднених в енциклопедичних виданнях і різного масштабу періодиці. З-поміж них, думаю, варто виокремити, на моє переконання, унікальні – «О.Д. Бутовський (родовід генерала-олімпійця). Історико-біографічний нарис», «На вітрах історії» — про представників 29 козацько-старшинських родів Полтавщини, «Роде наш прекрасний» (138 біографій відомих земляків). Акцент на українському національному компоненті науки, культури, мистецтва, спорту – заперечення імперських постулатів «меншобратськості» та містечкової меншовартості.
Віталій Миколайович з болем сприймав російську агресію. І не лише мілітарну. Витоки гібридного конгломерату «адіночєства полукровок» прагнув пояснити у своїй останній книзі «Битва на Ворсклі» про передумови, трагічні події та значення битви війська Великого князівства Литовського під проводом князя Вітовта й полчищ Золотої орди у 1399 році на теренах нинішньої Полтавщини. Книгу видано за підтримки амбасади Литовської Республіки в Україні українською, литовською, англійською, російською мовами. Факти, гіпотези, коментарі, оприлюднені у книзі, – не стільки про минуле, як про сьогодення, коли черговий наступ азійської деспотії так і не знаходить рішучої відсічі країн «Великої хартії вольностей». Україна знову опиняється на лінії зіткнення імперського реваншизму і нині млявої західної демократії.
Прикро і боляче, що нинішні наші керманичі все надбане раніше перетворюють у дешевеньке квартальне шоу, такими невеселими думками ділився Віталій Миколайович в одній із останніх бесід. І водночас дивувався безрозсудності агресорів: ну з ким, ну де вони зібралися воювати, та наша земля свята їх не прийме, нехай відчепляться. І то були роздуми не безпросвітного романтика, а зрілого мужа, який мав пожиттєвий високий статус учителя, котрий разом із священиком виховує переможців.
Минає рік, як відійшов у Вічність невтомний трудівник, скромний, порядний мудрий чоловік Віталій Миколайович Григор’єв. Нехай Господь приймає його там, де праведні спочивають…

Олександр МАКАРЕНКО, «Зоря Полтавщини».

Добавить комментарий