Міст через прірву  української історії

Міст через прірву української історії

Лауреат Національної Шевченківської премії Юрій Володимирович Шевельов-Шерех (прізвище при народженні Шнайдер, англ. George Y. Shevelov; 17 грудня 1908, Харків, – 12 квітня 2002, Нью-Йорк, США) – знаний у світі українсько-американський славіст-мовознавець німецького походженння; історик української літератури, доктор філософії, літературний і театральний критик, активний учасник наукового та культурного життя української еміграції.

Він був професором Гарвардського, Колумбійського університетів, іноземним членом НАН України, почесним президентом Української Вільної Академії Наук у США.
У 2011 році вийшла книга «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992– 2002». Це – історія багатолітньої дружби одного з найвидатніших мовознавців ХХ століття та відомої української письменниці, це двоголосся п’ятдесяти сімох листів, дванадцяти років знайомства, взаємин і культурного діалогу.
Листування, писане рік за роком двома співрозмовцями, один із яких ріс, а інший старів, яких від початку розділяла відстань не просто у п’ятдесят два роки, а кілька історичних епох і культурних материків, які з двох кінців прокладали міст через вириту ХХ століттям прірву української історії. Окрім самого листування, до книги увійшли окремі тексти Ю. Шевельова та О. Забужко, які допомагають краще зрозуміти епістолярний діалог та добу, в яку відбувалося листування.
Листи Ю. Шевельова відзначаються лаконічністю та дуже часто іронічністю, натомість листи О. Забужко і кількісно, і за обсягом більші. В них ми відшукуємо чимало згадок про важливі культурні, літературні, суспільні, політичні події українського десятиліття.
На читача чекає не лише ближче знайомство з двома визначними культурними постатями, а й захоплююча інтелектуальна пригода в бурхливому історичному пейзажі рубежу віків, побаченому їхніми очима. Обидвоє, як наголошує літературознавець Олег Коцарев, часом начинюють свої листи часткою снобізму та месіанства, натякають, що їм нема з ким поговорити на рівних. Оксана Забужко, завдяки своїй особистій популярності, цим виданням зайвий раз привернула увагу українців, по-перше, до такого важливого жанру, як епістолярій, а по-друге, до дуже знакової постаті Юрія Шевельова. Адже про цю надзвичайну людину, котра відіграла в історії української культури непересічну роль, сьогодні не так часто згадують, як варто було б. Але передусім це нагадування про історію, зокрема історію культури, котру українці весь час катастрофічно забувають.
Пропонуємо нашим читачам уривок із книги.
З листа Оксани Забужко від 9 серпня 1995 року:
Нормальне українське покоління в Харькові
(…) Але! «Жизнь продолжается». Андрухович написав щось, дія чого відбувається на венеціанському карнавалі, Ірванець устругнув дві нові п’єси й днями заявиться до мене їх читати (одну його моноп’єску переклали й поставили в Штутгарті, в жовтні він їде туди на прем’єру, мовби й не український письменник, а «порядошний»), Соля Павличко закінчує здоровенну «томіну» про український модернізм, а головне – діти, котрим по двадцять і коло того, розмножуються, як комарі на болоті, і серед них є «з явними ознаками геніальності». Боюсь, під час нашої зустрічі я не встигла вилити на Вас усі припасені «неумеренные восторги» з приводу своєї весняної поїздки до Харкова – тобто сама поїздка була жахлива, ціла імпреза, так званий «Слобожанський Великдень» – тоска несусвітенна, але тамтешній Музей літератури, довкола якого гуртується завдяки невсипущому ентузіазмові директриси весь харківський молодняк – «юноши бледные со взором горящим», поетенята, малярі, безпритульний студентський театр, проваджений суворою дівчинкою-режисером, яку просто розцілувати хотілося, таке воно чисте й натхненне, аж світиться, – то справді несамовито!
Я припускаю, що Ви мусили з деким із них зустрічатися на минулому «Березолі» – фантастичні діти, і де вони такі в тому нещасливому Харкові понаростали – просто містика якась! Не маючи ні копійки, натурально й непідробно непритомніючи з голоду, підготували нову виставу, яку грають на сходах, – власну композицію за Сковородою й Тичиною, і це було, слово честі, прекрасно – ку-уди там нашим «дорослим» театрам!
Між іншим, лідер «Червоної Фіри», лапочка Сергійко Жадан щойно випустив нову книжку (коштом «Смолоскипа»), і якщо цей хлопчик і далі ростиме й розвиватиметься в такому темпі – тьху-тьху, не наврочити б – дай Господи…
Таке воно все живе, таке безпосереднє й, на відміну від нас, непотолочене – перше, аж написати рука страшиться, нормальне українське покоління, якраз та літературна молодість, на яку нас – обікрадено, так що з Харкова я виїздила вся в сльозах розчулення, благословляючи їх на прощання, як така собі «літературна мама» (…)
З того всього закрадаються мені в голову печальні мислі, що заноситься в нас, відай, на ще одне втрачене покоління, – раз починаємо з надією дивитися на молодших, як ото в Саші Чорного: «Худо, братцы… Видно, дети / Будут жить вольготней нас», – і так впродовж усенької історії…
З листа Юрія Шевельова від 28 листопада 1995 року:
Сленг наше перше джерело
(…) Жарти жартами, а от уже тепер одне певне. І в дослідженнях, і в листі за 28 серпня розкішно квітне наш сленґ. Я вірю в сленґ. Французи, італійці, еспанці – усі вони знайшли себе не з клясиків міднокутих, а таки з сленґів – апеннінського, ґалльського, піренейського. Мовчіть, Горації й Верґілії, вам усім дорога до клясних кімнат. «Читал охотно Апулея, а Цицерона не читал».
Ірляндизація не страшна, коли є живий сленґ. Я вболівав, що його в нас нема. А він, так виглядає, є. Мовчатимуть Росії і Америки, як це там говориться в наших анти-рильських, які всі були суцільним Перекладом. Хоч і за нього спасибі, але безсмертя не в ньому.
Ірляндизація спиниться, коли припиниться роля посередника. Ось, приміром, як я був у Києві, присобачили мені книжку Макарова про бароККо (так!). Не дискутую тепер самої книжки, тільки примітки. Є посилання на західні джерела (хай мало і часто не головні), але всі на російські переклади. Куди ж ми поткнемося без них? Тільки до неньки Кащенкової. Я б видав закон про те, що кожний інтеліґент повинен навчитися хоч читати однією західною мовою. Поза монополією родини Микитенків. За рік не вивчиш – геть, на шахти, у дніпрогеси.
У цьому контексті я сприймаю й Вашу деклярацію про доленосну ролю «Досліджень». Воно на око трохи наївно, в контексті «малинки». А в суті справи тут діло не в сексі, а в новому слові. І старе гасло «до джерел» обертається від Горація до свого й чужого сленґу.
Там тепер наше перше джерело. Інакше кажучи, я б перелицював джерельність від зеровської (хоч шана їй і навчання) до – коли вже епатувати, то епатувати – до Семенка, але модернізованого і сленґового і культурного, і так далі й тощо…

Підготувала Марія ВІТРИЧ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий