Коли культура й мистецтво злиті з правдою буття, тоді вони допомагають усвідомити те, що відбувається. Роль мистецтва під час війни зростає, оскільки воно стає зброєю боротьби за утвердження моральних цінностей і самого життя.
Це стосується, насамперед, театру. У ці часи лихоліття, які переживають всі українці, театр зцілює людську душу, зболілу постійними повітряними тривогами, обстрілами населених пунктів, блекаутами, втратами і спільним для всіх горем. Нині театр є тією надпотужною терапією, що рятує людську психіку.
Колектив Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. Гоголя під час широкомасштабного вторгнення рашистів в нашу державу попри обстріли, повітряні тривоги та відсутність світла продовжує проводити вистави, концертні програми. Війна спонукає шукати нові форми роботи, які були б зрозумілими глядачам і допомагали переосмиленню реального часу.
Так, у Полтавському театрі відбулося театралізоване читання п’єси Павла Юрова «День стійкості». Захід проведено у межах «Марафону сучасної драми», що був започаткований Національною спілкою театральних діячів України. Прикметно, що попри складнощі сьогодення у марафоні взяли участь майже 30 українських театрів. Учасники марафону отримували п’єси шляхом жеребкування.
До вирішення нового творчого завдання колектив гоголівців підійшов, як завжди, креативно. У бомбосховищі театру було створено новий артпростір, що додало особливої атмосфери заходу. Режисер – заслужений діяч мистецтв України, головний режисер полтавського театру Владислав Шевченко.
Декілька слів про сам твір та його автора. Павло Юров – сучасний український режисер, актор, драматург, для творчої манери якого характерними є досить різноманітні й сміливі засоби. Він розробляє формат документального, постдраматичного та імерсійного театру, тобто прогресивного виду театрального дійства з елементами квесту, традиційної вистави, живої бесіди та імпровізації, залучення глядачів.
Сюжет п’єси «День стійкості», на перший погляд, простий. Дія відбувається на Донбасі. У центрі уваги глядача Олексій – звичайний шахтар-гірник, який втрачає близького друга Руслана під час аварії у забої. Молодого чоловіка мучать докори сумління, він відчуває провину й прагне якось її згладити.
Автор використовує прийом подорожі у часі, до якого вдавалися ще у міфологічних епосах, релігійних текстах, казках. У п’єсі він допомагає показати історію країни. Спалах фотоапарата ніби допомагає Олексію переміщатися у часі й втручатися у події, маючи намір змінити хід історії.
На екрані старенького телевізора постійно миготять різні роки: 1986, 1989, 1949, 1930, 1969, 1938, 1990. Кожна з цих дат по-своєму знаменна для людей колишнього Радянського Союзу, і кожна з них обпалена болем і стражданнями, оскільки перед глядачем проходить становлення тоталітарної системи.
Поступово утверджується думка про те, що за свої права, свободу люди боролися завжди. Згадується вислів німецького публіциста і письменника ХІХ століття К. Л. Берне: «Немає людини, яка б не любила свободу, але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива — лише для себе». Головний герой п’єси вимагає свободи для всіх і заради цього ладен навіть на самопожертву (він сам себе спалює у фіналі вистави).
Слід зазначити, що в основу твору покладено справжні події: у 2018 році 155 днів тривав страйк шахтарів у Луганську. Шахтар Олександр Михалевич здійснив акт самоспалення на центральній площі міста.
Твір є надзвичайно актуальним для сьогодення, для розуміння причин того, що відбувається зараз, оскільки, за словами О. Довженка, «сучасне – завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Упродовж дійства перед глядачем проходить наша історія, яку, на превеликий жаль, неможливо змінити. Але текст п’єси змушує замислитися над причинами обману, у якому жили люди, а деякі – ще й досі живуть. Тож одне з головних завдань – це звільнитися від нього, врешті-решт усвідомити, до чого він призводить. Українці зараз борються за свою свободу, чітко усвідомлюючи мету. І це вже жорстока реальність, а не театральне дійство. Україна, як та неопалима купина, є незламною, а народ живе з вірою і надією на Перемогу.
Під час вистави вдало використано відеопроекцію, записи телевізійної хроніки реальних подій, радіостанції ВВС, музика «Beatles», що занурюють глядача у далекі вже 1960 – 1990 роки.
У театралізованому читанні були задіяні актори театру: народний артист України Олег Шеремет, заслужена артистка України Тетяна Любченко, заслужений артист України Богдан Чернявський, Володимир Філатов, Віталій Крапіва, Сергій Озерянко, Олександр Князь, Анна Денисенко, Геннадій Продайко, Ольга Чернявська, Юліана Романова, Мар’яна Мощар, Максим Дашевський, Олександр Збаразький, Володимир Архангельський, Антон Рокита, Тарас Король, Дар’я Шах, Семен Білокінь, Сергій Козубенко, Наталія Бухарова, Сергій Жмурко, Артем Батрак.
Загалом, театральний експеримент гоголівцям вдався і є красномовним свідченням, що мистецтво бореться разом з усім народом за свободу й утвердження національної ідентичності.
Людмила ЧЕРЕДНИК
Кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства, культури та документознавства Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»