Творчі ужинки відомого українського мистецтвознавця, літератора, заслуженого діяча мистецтв України Георгія Шибанова (1949–2012) включають журналістські й публіцистичні, мистецтвознавчі й музикознавчі праці. Він належить до постатей неординарних і своєрідних на ниві культури Полтавщини кінця ХХ – початку ХХІ століття. 24 вересня Георгію Миколайовичу Шибанову виповнилося б 70 років.
Ще з дитинства юного Георгія приваблювала минувшина. Допитливий хлопчина любив розпитувати старших людей про історію Лохвиці, старосвітські будинки й пам’ятники, талановитих людей. Згодом це вилилося у краєзнавчі й журналістські матеріали, пов’язані з мистецтвом, уславленими пам’ятками, їх охороною й значенням для суспільства. Оперті на міцну основу наукових пошуків, вони захоплюють читачів доступним викладом, ясною мовою. Дослідницький дух у його численних працях, так би мовити, підкріплений просвітницьким струменем. Власне, любов до слова, музики й образотворчого мистецтва, закладені в дитинстві, дали позитивні наслідки у зрілі роки.
Біографічна канва життя Георгія Шибанова така: 70 років тому народився у Золотоноші, дитинство та подальше життя пов’язані з Лохвицею, Машівкою і Чорнухами. Закінчив Київський художній інститут, працював на музейній ниві у Лохвиці й Тернополі, а на журналістській – на Полтавщині. Очолював редакційні колективи районних газет у Машівці й Чорнухах, був власним кореспондентом обласних газет “Зоря Полтавщини”, “Полтавщина”, “Село полтавське”. Останні роки пов’язані з державною службою у Чорнухинській райдержадміністрації.
З-поміж публіцистичних праць вирізняються: “До світла вічної істини. Бесіди з митрополитом Феодосієм” (Чорнухи. 2006), статті “Він цитував Сковороду і Шевченка” (пам’яті папи Івана Павла ІІ), “Життя, освячене жертовною любов’ю” (про українського письменника Івана Багряного), “Інтелектуально-мистецьке оточення Григорія Сковороди на Слобожанщині у 60-х роках ХVІІІ ст.”, “Церква та її служителі в умовах ринку. Чи ведуть вони сьогодні людей до спасіння?”.
Георгія Шибанова цікавили постаті всеукраїнського масштабу – мислитель Г. Сковорода, скульптори І. Кавалерідзе й І. Пивоваров, хоровий диригент Н. Городовенко, малярі й графіки О. Сластьон, О. Кульчицька, М. Дмитренко, К. Кричевська-Росандич, артистка Н. Ужвій, історія зведення пам’ятників Г. Сковороді, театрально-мистецьке життя Лохвиці кінця ХІХ – початку ХХ ст., історія будівництва у місті Народного дому за проектом знаменитого архітектора В. Кричевського, козацька архітектура та ікономалярство ХVІІІ ст., популярні земські школи Лохвиччини.
Образне дослідницько-просвітницьке слово Георгія Шибанова чули в Україні та за її межами. Він мав широке коло кореспондентів: і в Полтаві, і в Києві, і в Парижі, і в Монреалі, і в Сан-Франциско, і в Мюнхені. Зустрічався з відомими вченими, громадськими і культурними діячами, мистцями, священнослужителями. Про ці незабутні зустрічі він також цікаво розповідав у своїх розвідках. Ділився мистецькими новинами і роздумами про пережите у листах із відомою мисткинею К. Кричевською-Росандич, котра мешкає у США, з письменником, літературознавцем і перекладачем І. Качуровським із Німеччини.
З Лохвицьким краєм, овіяним козацькою славою й наповненим театрально-мистецькою атмосферою кінця ХІХ – першою половиною ХХ ст., пов’язане життя славетних і вельми популярних діячів. До них належить хоровий диригент Нестор Городовенко, композитор Ісак Дунаєвський, маляр і монументаліст Михайло Дмитренко, скульптори Іван Кавалерідзе й Григорій Пивоваров. Усім їм Георгій Шибанов віддав синівську шану й докладно висвітлив їх усіх у низці своїх праць впродовж багатьох років.
Особливою увагою в автора користується уславлена українська постать ХVІІІ сторіччя Григорій Сковорода. І не лише тому, що він уродженець Чорнух, а тому, що передусім він мислив над сенсом буття людини, її місцем у космосі. Можна уявити, що мандрівний мислитель дотримувався основоположних принципів, висловлених лаконічно і перекладених із латини: “Людина народжена для мислення і діяльності” і “Філософія – вчителька життя”. Г. Шибанов пов’язує ”філософією серця” мислителя із інтелектуально-мистецьким оточенням свого часу, його богословсько-літературну творчість та богословсько-етичні погляди в українському суспільстві доби Гетьманщини та їх актуальність сьогодні, про створення унікального пам’ятника Г. Сковороді у Лохвиці, про Сковородинівське свято у Чорнухах. Журналістське перо Г. Шибанова зафіксувало немало інших дотичних тем. Сковородіана займає достатньо вагоме місце в його творчому доробку.
Архітектурні пам’ятки Лохвицького повіту із старосвітськими Лохвицею й Чорнухами давно “полонили” Г. Шибанова-мистецтвознавця. У цьому краї, крім храмової архітектури козацької доби, ще збереглися унікальні земські школи побудови 1910-х років. Починаючи з 1911 року, села, міста і навіть хутори на Лохвиччині прикрасилися шкільними будинками як символами поступу і знання – поряд із храмами як символами духовності й віри. Тож недарма школи, зведені за проектами О. Сластьона, мали надзвичайний розголос і славу в Україні. Це було новим словом для архітектури села, вони справляли і справляють незабутнє естетичне враження. Г. Шибанов у своїх статтях неодноразово закликав громадськість до пошанування й збереження національних архітектурних перлин села.
Мене як мистецтвознавця і біографа пана Георгія приваблюють також його музикознавчі статті. Талант Георгія Шибанова найповніше розкрився у 90-х роках минулого століття. Вірогідно, він відчув потребу створити щось у “великій формі”. Інтуїція вивела його на таку велику й оригінальну постать, як хоровий диригент Нестор Городовенко, якого в Україні практично не знали. Г. Шибанова ця постать приваблювала передусім своїм визначним внеском у рідну культуру. Тут мистецтвознавець ступив на нову стежку музикознавчих пошуків. І це дало плідні наслідки. За 1994–2001 роки була здійснена величезна робота, увінчана виданням солідної монографії про Н. Городовенка. “Інтенсивні пошуки джерельних матеріалів для книги розпочалися з середини 90-х років. – писав автор у передмові. – Городовенко дітей не мав, а тому його особистий архів (музична бібліотека, листи, світлини тощо), на жаль, розпорошився по світу. Щось зберігалося у друзів диригента, співаків його хору, а дещо втрачено назавжди, бо іноді потрапляло до випадкових людей. При сприянні Фундації імені О. Ольжича (голова правління – М. Плав’юк) у березні 1998 року вдалося здійснити поїздку до Канади, де виявлено деякі цінні архівні документи про Городовенка, записано спогади його сучасників”.
Про неповторність як фахівця й успіхи нашого земляка Н. Городовенка ми довідуємося з таких рядків: “З великим успіхом “Україна” виступила 2 квітня 1955 року в Монреалі, де в її концерті прозвучали досить складні, як для аматорського хору, частини з “Реквієму” В.-А. Моцарта, “Херувимська пісня”, “Радуйтеся Богу” Д. Бортнянського, а також духовні твори М. Лисенка, Дж. Верді, Г. Рільке. Майстерне виконання засвідчило значні мистецькі досягнення “України”, якою Н. Городовенко керував майже 15 років. Цей концерт привернув велику увагу публіки, бо деякі духовні твори українських і зарубіжних композиторів тоді було виконано в Канаді вперше”.
Допомогли також любов до музики, добірний природний музичний слух, значний життєвий досвід, постійне творче начало і горіння до праці. У підсумку здобуто блискучий результат. І це здійснила людина, котра жила навіть не в обласному центрі, а в Чорнухах, колишньому містечку Лубенського полку. Високі оцінки дослідницької праці Г. Шибанова знаходимо у рецензіях академіка М. Колесси, професорів П. Муравського, В. Турця, доктора мистецтвознавства А. Лащенка, кандидата філологічних наук А. Дяченка та інших.
Надзвичайно симптоматичним є розвідка про композитора П. Чайковського. У своєму дослідженні Г. Шибанов зазначав, що “у величезній літературі про Чайковського про його українське походження майже не йшлося, а якщо його й згадували, то нашвидку”. До речі, дід композитора – козак Чайка із с. Максимівка Миргородського полку – свого часу вчився в Київській академії. Дослідник із Чорнух пише, що “величезний пласт безсмертної творчої спадщини Петра Ілліча Чайковського походить саме з України, бо звідси його родинні корені. Земля пращурів покликала його до себе, щоб він за Божими настановами у своїх геніальних творах показав красу і велич української душі, її творчу силу, героїчну і драматичну історію великого народу, з якого він вийшов у великий світ високого мистецтва”.
Георгій Шибанов, як інтелектуал і як естет, у своїх працях акцентував на тому, що суспільство повинно духовно збагачуватися, стояти на варті та захищати свої культурні й мистецькі цінності. Як один із чільних репрезентантів духовності на Полтавщині Георгій Шибанов все життя самовіддано працював і сповідував Божі настанови.
Віталій ХАНКО
Мистецтвознавець, заслужений працівник культури України,
член Міжнародної асоціації критиків мистецтва