Нині, коли Україна втрачає кращих своїх синів і доньок у війні зі звироднілим сусідом-шовіністом, набагато жорстокішим від нацистів у Другу світову, сусідом-мародером і розперезаним ґвалтівником, який заперечує саме наше право на існування, мусимо пам’ятати, що ця війна почалася не 24 лютого, і навіть не 2014 року, – вона триває вже століттями: Конотопська битва, Батурин, Базар, армія Муравйова в Києві, Крути, Голодомор, страшні репресії 1937–1938 років, 39-й рік у Західній Україні, погром шістдесятників… Цей звіриний вишкір не зникав ніколи, орду завжди манили чужі землі (а українська – особливо), які вона прагне випалити дотла, пограбувати, упокорити (бо як посміли люди, що господарюють на них, жити ліпше, ніж раша?).
Згадуючи сьогодні жертв Великого терору 1937–1938 років, мусимо пам’ятати й про їхніх рідних: їм також доводилося нелегко – переслідування, злидні, зранена душа, болючі спогади, затамована скорбота, ох, як нелегко їм велося під важким чоботом насадженого Кремлем комуністичного режиму, який з усіх сил намагався корчити з себе гуманіста, хоча насправді таким ніколи не був.
Родичі Гарбузові
Людей із прізвищем Гарбуз сьогодні в Рашівці немає. Та в середині 60-х років минулого століття, тоді, коли я ходила до п’ятого чи шостого класу і ми всі вважали себе справжніми тимурівцями (справжніми, бо допомагали літнім самотнім односельцям з непідробним завзяттям), на Верхньому Подолі, у вуличці, що вела від стовпової до кузні, в бідній хатині під соломою мешкала одна маленька-маленька бабуся, Пріся Гарбузка, яка жила за рахунок свого вміння виготовляти паперові квіти і віночки з них і якою опікувався наш клас. Виконували ми нехитру роботу: хлопці рубали дрова, дівчата носили воду з колодязя, разом прокидали доріжки в снігу (взимку тоді ого як сніжило, не те, що тепер). Іноді чиясь добросердна мати передавала Гарбузці окраєць свіжого хліба чи кілька пиріжків. Пам’ятаю, що хоча ми майже всі були дітьми колгоспників і зростали у вельми скромних оселях, її хата вражала нас нечуваним аскетизмом: у ній майже не було меблів, зате біля печі мекала коза з козенятами. Хто складав списки підшефних (так їх називали суконною мовою радянського канцелярського лексикону), хто прикріплював до них школярів, писав графіки відвідин? Тоді нас, підлітків, це жодним чином не цікавило, а тепер… хотілось би знати, та немає кого розпитати: наші тодішні вчителі давно вибралися в зелену мураву рашівських кладовищ. І все ж, гадаю, Пріська Гарбузка опинилася в тому списку не випадково. Хтось із учителів добре пам’ятав її брата, Митрофана Васильовича Гарбуза, який колись брав активну участь у рашівській «Просвіті», грав у виставах, був серед перших комсомольців, завідував дитячим будинком у 1920–1921 роках, пізніше працював учителем і якийсь час директором Рашівської семирічної трудової школи, потому вчителював у Гадячі, знову повернувся в рідне село, а тоді зник у сталінських катівнях разом із мільйонами інших українців, що потрапили в страшні жорна кровожерного большевицького режиму.
Проживала тоді в селі ще одна родина з таким прізвищем. Як іти Широкою (тепер – вулиця Кириченка) від центру в напрямку на Комишню, у вуличці навпроти маленького містка, або садиби покійного Федора Портяника, вуличці, що пролягла до річки Рашівки, мешкали Маруся Гарбузка із синами Йваном та Олександром і ще одним блаженним чоловіком на ім’я Прохір Гарбуз (у селі казали Прошка), очевидно, Марусиним братом, котрий у свята чи в холоднечу міг просити милостиню по хатах. І рашівці до нього ставилися напрочуд співчутливо. Принаймні мені ніколи не доводилося почути, щоб котрась із сільських жінок поклала камінь у руку нещасного прохача. Моя мама, коли пекла хліб, завжди залишала кілька пиріжків «для Прошки». І хоч згадану родину називали Гарбузами (певно, через Марусин рід), офіційно вони всі, крім Прошки, числилися Сергієнками. До них тимурівці не навідувалися, та вони теж мали прямий стосунок до нашого Митрофана (Маруся, либонь, як і Пріся, доводилася йому рідною сестрою), бо коли його арештовували, то обшук провадили саме на вулиці Широкій, а не на Верхньому Подолі.
У кожного я – своє ім’я…
У нього було не таке вже й рідкісне на той час ім’я. Митрофан – означає подібний до матері. Був він і справді схожий на власну матір чи ні? Ніхто вже не розкаже. Не мав дітей. Може, то й ліпше, що не мав, бо яка би доля спіткала їх після того, що з ним сталося? Одначе якби вони існували і вижили серед того бенкету божевіль, то нині було б кому пом’янути праведну душу невинно убієнного Митрофана, сина Василевого. А так – і сліду не лишилося на землі. «Ходить Гарбуз по городу, питається свого роду…» Чомусь невідступно крутиться в голові рядок із дитячого віршика, і слово «Гарбуз» уперто бачиться в ньому саме таким: з великої літери. Невже-таки не лишилося?..
Уперше про Митрофана Гарбуза я почула від своєї вчительки Надії Кузьмівни Зімбалевської, яка походила зі священничого роду села Ручок, а здобувши професію вчителя в Гадяцькому педагогічному технікумі, все життя викладала українську мову й літературу в Рашівській школі, до війни вчила мого батька, була класним керівником його класу, випускний вечір якого відбувся напередодні війни. Натоді я вже майже півтора десятка років працювала в обласній газеті, часто навідуючи батьків, бувала і в її маленькій однокімнатній квартирці в центрі села, придбаній після того, як тодішній директор школи Волошин буквально витурив вчительку-пенсіонерку з будиночка на шкільному подвір’ї, де вона мешкала разом із матір’ю протягом багатьох років. Стримана в словах і жестах, вона ніколи не скаржилася на свою самотність, ніколи нічого не просила, і ось раптом прохання: чи не могла би її колишня учениця хоч щось дізнатися про Гарбузову долю. Як відомо, після проголошення незалежності України історики-науковці, представники ЗМІ дістали можливість працювати в спецархівах. Скористалася цією можливістю і я. І ось що дізналася зі слідчої справи № 99569 (7433-С), у якій проходив разом із 18-ма іншими мешканцями Гадяцького краю і Митрофан Гарбуз.
Народився Митрофан Васильович Гарбуз 23 листопада 1885 року в селі Рашівці Гадяцького повіту. Його батько був хліборобом, а також щетинником. У Рашівці цей промисел із давніх-давен допомагав багатьом селянам вижити, забезпечити родину бодай необхідним. У заяві дружини Митрофана Васильовича Олександри Павлівни Гарбузової (так вона підписується), написаній нею в червні 1940 року на ім’я полтавського обласного прокурора, мовиться, що дід Гарбузів був кріпаком (очевидно, від хвилювання жінка написала «кріпосником»), що сам Митрофан Васильович закінчив Коростишівську вчительську семінарію. «Освіту він здобув тільки завдяки стипендії, яку отримував за свою сумлінність». Нещасна! Їй, мабуть, здавалося, що це, як і «дід кріпак», могло якось вплинути на прокурора. Жінка просила, щоб їй повідомили, куди було відпроваджено громадянина Гарбуза М. В. і чи живий він? У скупих стриманих рядках заяви прохачка намагається якомога тепліше схарактеризувати заарештованого чоловіка: «працював з 1905 року на педагогічній роботі протягом 30 літ. Як педагог перебував на доброму рахунку. Справу свою любив і весь віддавався роботі. Це може бути підтверджено документами, які є вдома».
Документи, певне, були, але домівки вже не існувало. Майно громадянина Гарбуза на той час було конфісковано, а його самого – за присудом особливої трійки НКВС – страчено. Олександра Павлівна цього не знала. А може, здогадувалася, відчувала, та не хотіла вірити. Просила відповісти їй на адресу: радгосп «Ударник» Червоноармійського району Сталінської області (які «дзвінкі» власні назви полюбляла імперія зла і які чорні справи вершилися під тими лицемірними брехливими гаслами – чи не те саме триває донині?).
Арештували Митрофана Гарбуза вночі 10 березня 1938 року. В матеріалах справи зазначено, що це відбувалося на вулиці Широкій, що обшук провадили в присутності Пошивайла Степана Трохимовича і нічого не вилучили. В анкеті арештованого (арк. 84) говориться, що Гарбуз – учитель із селян, закінчив учительську семінарію і школу прапорщиків, служив у армії Денікіна півтора місяця, має дружину Олександру Павлівну, якій 54 роки. Протокол допиту гр. Гарбуза датовано 3 квітня, а вже 7 квітня усіх 19 членів «контрреволюційної повстанської організації, яка існувала в 1927 році на території району і була очолювана українським націоналістичним центром, <…> який укомлектував повстанські осередки в селах району командним складом із колишніх націоналістів, петлюрівців, білих політбандитів, куркулів та інших антирадянських осіб», засуджено до вищої міри покарання. Вирок виконано 25 травня 1938 року. Такий собі швидкісний конвеєр нищення українців, сталінський «епілог» 33-го року.
Справа 19-ти
Справу 19-ти скроєно не надто вправною «режисерською» рукою, вкрай поспішливо і неохайно. Одначе переписати її заново не ладен сам Всевишній. Десь у гадяцьких селах, може, живуть (і, може, безстрашно воюють проти кремлівської чуми у сьогоднішній війні Московії проти України) нащадки тих 19-ти невинних селян, яких скосив кривавий терор, зініційований Кремлем та його параноїдальним очільником. Іван Павлович Верещака (Веприк), Мирон Павлович Шаблій (Бобрик), Сергій Федорович Репало (Плішивець), Феодосій Данилович Вірченко (Книшівка), Олексій Хомич Жартовський (Плішивець), Яків Григорович Рибалка (Соснівка), Іван Микитович Пасюта (Тимофіївка), Дмитро Мартинович Біюн (Лютенька), Василь Юхимович Хілаєнко (Лютенька), Петро Галактіонович Рученко (Соснівка), Митрофан Васильович Гарбуз (Рашівка), Іван Корнійович Бутенко (Сари), Федір Павлович Філь (Ціпки), Микола Сергійович Гайдамака (Великі Будища), Іван Якович Неділько (Великі Будища), Леонід Іванович Васильченко (Тимофіївка), Іван Іванович Вірченко (Тимофіївка), Микола Ювеналійович Фесик (Лисівка), Микола Дмитрович Єфименко (Гадяч) – усіх цих людей об’єднувало тільки одне: до жовтневого перевороту вони служили в царській армії, а головне – народилися українцями.
Була б людина, для енкаведистів звинуватити її – що раз плюнути, не варто й мізки напружувати. Так, Іванові Верещаці ставили в провину те, що він «служив прапорщиком у старій армії і командував ротою політбанди Коваля» (політбандами, як відомо, влада називала селянські повстанські загони), Миронові Шаблію – що «був добровольцем денікінської, петлюрівської, гетьманської армій і помічником отамана політбанди Спичака» (імовірно, Шпичака), Феодосію Вірченкові – що «підтримував зв’язок із політбандою Коваля і провадив контрреволюційну агітацію; Сергій Репало проходить у справі як «доброволець Петлюри і Денікіна», Яків Рибалка – як «розкуркулений куркуль» і «контрреволюціонер», Дмитро Біюн – як «командир роти в банді Христового», Василь Хілаєнко – «доброволець Денікіна», Петро Рученко – «колишній куркуль», Федір Філь – «доброволець Петлюри і учасник банди Коваля», Микола Гайдамака – «колишній куркуль» і т. д. З усього видно, що особливої винахідливості та речових доказів сталінська спецслужба від своїх сторожових псів і не вимагала: «служив у царській армії» означає, що гнив у окопах Першої світової за Російську імперію, «куркуль» означає, що працелюбний і вмів господарювати на землі, «політбандит» – що протестував проти примусової колективізації. І цього було більш ніж досить для того, щоб людину нарекли ворогом і засудили до страти.
У той самий час той самий начальник Гадяцького райвідділу НКВС молодший лейтенант держбезпеки Глущак разом зі своїми підлеглими паралельно розглядав іншу, вельми схожу на цю справу, а якщо точніше, то одну, розділену надвоє: у цій звинувачено і внесено до розстрільного списку за «підготовку збройного повстання, антирадянську пропаганду і агітацію та участь у контрреволюційній організації» 19-х жителів Гадяцького краю, а в тій, під нинішнім архівним номером 3572-С, – 18 чоловіків, й імена в них перехрещуються, зокрема про Митрофана Гарбуза та колишнього римарівського вчителя Карпа Липівця, який начебто керував повстанськими «групами націоналістів», йдеться в обох сфабрикованих справах.
На допитах тримався з гідністю
Та повернімось до протоколу допиту Митрофана Гарбуза. Занотовано його, як і всі матеріали справи, вкрай збідненою, всипаною енкаведистськими штампами мовою (переклад мій. – Т. Д.), із часто пропущеними розділовими знаками та перекрученими (на расєйський манір) українськими іменами.
– На якій посаді і в якому чині служили ви в старій армії?
– <…> з 1916 року перший час рядовим, а потім мене відрядили в школу прапорщиків, звідти вийшов прапорщиком, керував взводом.
– У Білій армії ви служили?
– Так, я служив у армії Денікіна в 1919 році в Ромнах нетривалий час. Як учитель був демобілізований і мешкав у селі Великі Бубни Роменського повіту.
– Хто з ваших родичів проживає за кордоном?
– У Чехословаччині мешкає брат моєї дружини Пономаренко Сергій Павлович.
– Як він туди потрапив і який зв’язок ви з ним підтримуєте?
– Пономаренко в час війни служив у чині поручика. Потрапив у полон 1916 року і відтоді мешкає там. Я жодних зв’язків із ним не підтримую, але мені відомо, що з ним листується сестра моєї дружини Кобізька Антоніна Павлівна, яка нині живе в станиці Ростовська Краснодарського краю, з розповідей якої мені відомо, що він декілька разів намагався, як вона стверджує, втекти звідти, однак йому завадили якісь причини, і він залишився там. Закінчив духовне училище і служить священником чи щось подібне.
– Слідство має у своєму розпорядження матеріали, які підтверджують, що ви є членом контрреволюційної організації військово-повстанського штибу. Розкажіть про вашу діяльність.
– Маю зізнатися, що я справді член контрреволюційної організації, куди залучив мене 1931 року Бутенко Василь Онисимович, колишній ад’ютант Петлюри.
– Які завдання від Бутенка ви виконували?
– Бутенко говорив, організація є військово-повстанською, пропонував мені вербувати людей із осіб, не задоволених чинним ладом і організувати з них загін, на що я дав згоду. Я залучив колишнього вчителя нашої школи Рудича Прокопа Полікарповича.
– Скажіть, яку зброю ви маєте.
– Зі служби в старій армії я приніс із собою шашку і револьвер «Кольт». Шашку здав у міліцію Велико-Бубновського волвиконкому Роменського повіту. Револьвер тоді ж сховав на горищі школи, в якій працював <…>. Чи лежить він там досі, не знаю.
– Хто з ваших близьких знайомих має незаконну зброю?
– Не знаю, щоб хтось із моїх знайомих зберігав незаконну нарізну зброю.
Немає жодного сумніву в тому, що весь цей протокол, крім хіба що біографічних відомостей на початку, – суцільна фальсифікація і нахабна вигадка «доблесних» енкаведистів, сп’янілих від крові невинних жертв. Погляньмо на прізвища тих односельців, кого начебто «здає» ув’язнений. Шурин Сергій Пономаренко: давно мешкає за кордоном, де ця червона наволоч його не дістане. Колишній вояк Армії УНР, наближений до Головного Отамана Петлюри Василь Бутенко, він же – талановитий критик сучасного мистецтва Василь Хмурий, ще в грудні минулого 1937 року засуджений трійкою УНКВД у Харківській області на десять років табірного пекла, звідки йому не судилося вийти живим, і в Рашівці про той присуд, безперечно, знали. А як вам повстанський загін із двох осіб – Митрофана Гарбуза і Прокопа Рудича? Прокопа Полікарповича у 38-му році разом із учителем Демком Трохимом Якимовичем теж викликали на допит у Гадяч у зв’язку зі згаданою справою, утім, вони невдовзі повернулися. Очевидно, репресивна машина не встигала поглинати всіх потенційних жертв, а може, клепальники кримінальних справ і самі не вірили в те, що карлюкали на папері.
Портрет чорний, портрет білий…
Яким же він був насправді, учитель Митрофан Гарбуз?
Надія Кузьмівна Зімбалевська, коли на початку 90-х просила мене дізнатися про долю Митрофана Гарбуза, так змалювала його портрет: «Був він трохи вищим середнього зросту, чорнявий, худорлявий, з вусами. Я приїхала в Рашівку 1929 року. Він тоді завідував семирічною трудовою школою (середньою вона стала аж у 37–38 навчальному році). Митрофан Васильович був дуже доброзичливим, уважним, мав приємну усмішку, емоційно забарвлене лице. Його всі поважали: талановитий учитель, талановитий адміністратор. Викладав суспільствознавство, природознавство, географію. Багато уваги приділяв шкільним ділянкам, заклав чудовий пришкільний сад, керував палітурною майстернею, був напрочуд енергійною людиною. Ми збиралися ставити п’єсу Винниченка, і він теж брав участь у драмгуртку. У березні 1930 року в Харкові почався сумнозвісний показовий процес проти української інтелігенції (справа так званої Спілки визволення України). У зв’язку з цим у Гадяч викликали рашівських учителів: Гарбуза Митрофана Васильовича, Рудича Прокопа Полікарповича, Цілуйка Філарета Олексійовича і Гончаренка Панаса Андрійовича. Повернулися вони додому в пригніченому стані. Усіх чотирьох відпустили, але перекинули на роботу до інших шкіл району. Гарбуз з’явився серед нас ненадовго аж у 36-му. А тоді зник назавжди».
Отак-от викривали спецслужби «кубла націоналістів» у сільських школах: вибір падав на найрозумніших, найпрофесійніших. Чому їх не запроторили в табори ще тоді, не вповні зрозуміло, можливо, просто забракло тюрем або надійшов відповідний наказ згори. Що стосується Гарбуза, то в 30-му дорога на Голготу його оминула, у 38-му – ні.
Ніхто не відважився стати на захист обдарованого педагога. Та й не дало б це нічого, крім нових жертв. Ось довідка-характеристика, видана сільською радою: «<…> у минулому офіцер царської армії, одружений з дочкою попа (благочинний). За антипедагогічне виховання учнів декілька разів знімався з роботи учителя. В часи революції підтримував білобандитів та приймав участь у націоналістичних групах, які під час окупації німців та перебування петлюрівської банди в селі були організовані. Під час його директорства в школі була викрита націоналістична організація в школі (СВУ), за що був знятий з роботи директора». Підпис нерозбірливий. Схожу характеристику зварганили й у відділі освіти: «<…> організував у Рашівській школі в 1930 р. серед дітей контрреволюційну організацію співців «За волю». Як учитель себе не виправдовував, грубо порушував режим в школі для того, щоб дезорганізувати роботу і дисципліну, для чого пропонував свої послуги для складання розкладу, складав його по-шкідницькому, становлячи трудні дисципліни на останні уроки, а другорядні на перші і т. ін. Авторитетом не користувався».
У притомній голові це просто не вкладається: як можна вважати кримінальним злочином звичайний шкільний співочий гурток чи укладання розкладу уроків? Жоден із 19-ти страчених у цій висмоктаній із пальця справі не був членом партії, під час обшуків у жодного не було вилучено зброї, взяли тільки листи, листівки, паспорт, фото та в когось «Історію ВКП (б)». Жоден із дрібних радянських начальничків не дав позитивної характеристики на звинувачуваних, крім одного. Завідувач Гадяцької райсанстанції (підпис звично нерозбірливий) був неабияким сміливцем, його лаконічна характеристика стосовно арештанта просто-таки вражає: «Єфименко працював в райсанстанції інструктором із дезінфекції. Доручену йому справу виконував». Поплатився він за свій вчинок, не спромігшись знайти компромату на свого підлеглого, чи ні? Історія замовчує.
Дружини засуджених Шаблія, Гарбуза, Філя і Верещаки подали скарги на ім’я прокурора (хтось – обласного, хтось – республіканського, а ще хтось – навіть всесоюзного). Ну то й що? Наївні сільські Ярославни, страждайте, плачте скільки завгодно, скаржіться хоч самому Господу Богу. Страж закону Малий відповість вам, що матеріалами справи контрреволюційну діяльність усіх 19-ти повністю встановлено і рішення особливої трійки НКВС відповідає вчиненому. Отож скарги дружин не підлягають розгляду.
Хрущовська відлига
Тільки в листопаді 1959 року старший слідчий слідчого відділення УКДБ в Полтавській області майор Крисько встановить, що «районний відділ НКВС на час арешту якихось даних про антирадянську діяльність Верещаки та інших, притягнутих до відповідальності у цій справі осіб, у своєму розпорядженні не мав. Свідків не допитано. Свідчення звинувачуваних неконкретні, суперечливі, в ході слідства їх не перевіряли». У грудні того ж року постанову особливої трійки НКВС у справі Верещаки та інших скасовано і справу проти них припинено.
Майор Крисько сумлінно допитав близько 50 осіб у ролі свідків, зібрав архівні та інші матеріали, проте даних про антирадянську діяльність 19-ти гадяцьких чоловіків і їхню належність до повстанського підпілля не виявив. Серед тих, з ким майор провадив бесіди, були й односельці Митрофана Гарбуза. Учителька Надія Кузьмівна Зімбалевська повідомила: «Я особисто, а також увесь колектив, знали Гарбуза як чесну людину. Ніколи не чула від нього антирадянських висловлювань, і про контрреволюційну злочинну діяльність з його боку мені нічого не відомо». Пенсіонер Степан Семенович Коваль засвідчив, що може схарактеризувати Гарбуза «тільки з позитивного боку. До роботи той ставився сумлінно, користувався авторитетом серед учнів і односельців, брав активну участь у громадському житті села». Підтримав згаданих свідків і рахівник колгоспу Єгор Олексійович Малинка, заявивши, що: «Гарбуз був вимогливим з учнями, мав авторитет серед односельців, часто виступав перед ними з лекціями». Полікарпа Рудича майор розпитати не міг, той помер іще в січні 1956 року. Прикметно, що в ході перевірки встановлено, що слідство у справі 19-ти велося під керівництвом і за безпосередньою участю начальника міжрайгрупи Куценка М. Т., якого за «здійснені зловживання і фальсифікацію справ пізніше арештували і судили». Як мовиться, не уникне суду Божого і людського жоден кат. І нинішні – також. Бо путінський терор не відрізняється від сталінського.
* * *
…Безжальною і жорстокою була більшовицька репресивна машина. Вироки оскарженню не підлягали. Доказом вини ставало особисте зізнання, здобуте внаслідок тортур. Ті, хто вправно його вибивав, самі ставали жертвами репресій. А ті, кому вдавалося уникнути тюрми, таборів і «справедливого судочинства», чим вони сплачували за своє благополуччя? Пристосуванством? Хворим сумлінням? Внутрішнім опором? У тому страшному покосі зникали кращі. Національно свідомі. Красиві, працелюбні, розумні… Скільки нас могло бути нині? Не ходить Гарбуз по городу, не питається свого роду…
Тетяна ДЕНИСКО.