МІЖ НАМИ,  ПТАХАМИ, КАЖУЧИ…

МІЖ НАМИ, ПТАХАМИ, КАЖУЧИ…

Цими днями відомий поет і прозаїк, автор понад двох десятків художніх книг, заслужений журналіст України Михайло Любивий відзначає чергову річницю від дня народження. Вітаючи Михайла Григоровича з цією подією, редакція (свого часу він працював і в «Зорі Полтавщини») бажає імениннику довгих літ і міцного здоров’я, творчого натхнення та вміщує кілька з його прозових творів.

ПІВЕНЬ

– Ну й голосистий же у вас півень, Терентію! – пропливаючи павою мимо воріт, зауважила якось сусідка Настина. – Як проспіває – не заснеш потім. Мені б такого… – і балакуча молода спокусниця хитро усміхнулася.
А півень у Терентія і справді нівроку. Зозулястий, статний, із товстим гребенем на маківці. А шпори… Як кресоне ними, як черконе крилом об землю – ніяка несучка не встоїть перед таким.
– А мій усе дрімає на сідалі. І в кого він такий удався? Мабуть, у мого покійного чоловіка, Царство Небесне йому. Теж любив поспати, – продовжувала бідкатися сусідка.
– То заведіть і ви собі моторного півня, – зауважив Терентій.
– Завела б… Та де його взяти такого, як у вас? – і Настина знову загадково усміхнулася.
А невдовзі став помічати Терентій, що його зозулястий до сусідчиного двору внадився. Тамтешнього півня нажене так, що аж пір’я посиплеться, а сам по тому біля чужих курочок: «Ко-ко-ко-ко-ко!»
– Ану марш додому, негіднику! Негайно! – сердився Терентій.
Та півень його не слухав. Довелося галузиняку брати. Хоча й це допомагало мало. Тільки пережене зозулястого через тин, повернеться додому, а півень уже знову в Настининому дворі. А згодом і на ночівлю до власного курника перестав ходити. Сяде на вершку яблуні та так і куняє всю ніч. А ледь почне на сході сіріти, такий гармидер здіймає… Крилами лопотить, шпорами, аж іскри летять, креше і на всю горлянку лементує: «Ку-ку-рі-ку-у!» Здається, що й мертвого розбудить.
– Настино, не принаджуй нашого півня! – не втерпіла, зрештою, Терентійова дружина Тетяна. – Жени його, розпутного, геть!
– А я нікого не принаджую, – пхикнула у відповідь Настина. – Але й у пастухи не наймалася. Ваш півень – ви його й пасіть.
– Ти чув? – це вже Тетяна до чоловіка. – Упіймай паразита і заріж!
– Як я його спіймаю? – спробував віднікатися Терентій. – Він же он як високо на деревах ховається. З одного зжену – на інше перелітає.
– Нічого не знаю, – наполягала Тетяна. – Спіймай і все тут!
І Терентій став ловити. То, було, лише звечора за зрадником ганяється, а тепер уже й ночі став прихоплювати. А одного разу аж уранці додому прийшов. Зморений, пожмаканий – одразу видно, що не спав.
– Оце так так… – з докором ув очах зустріла його Тетяна. – І де ж це ми ночували? Мовчиш? Тоді я скажу: вибирай – або ти негайно ловиш півня, або я б’ю вікна Настині.
– Які вікна? Ти що, здуріла? Перед людьми осоромитися хочеш? – намагався спинити дружину Терентій.
– Тоді злови півня! А ні – можеш узагалі додому не потикатися! У Настини й живіть разом із зозулястим…
– Та не зловлю я клятого! Скільки разів повторювати?! Ось приїде Онисько… У нього наган… Одним пострілом півня покладе…
Онисько був молодшим братом Терентія і служив ув столичних органах НКВС. Зрідка провідував брата. Ловили рибу, ходили по гриби. А ще Онисько любив похвалятися нагородним пістолетом «ТТ». Вийдуть на галявину в лісі, а він як смальне по верхів’ю ялинки – аж шишки летять.
– А у ворожого літака міг би поцілити? – запитує, було, Терентій.
– Про що мова? – хвалькувато відповідає Онисько. – Коли в мене в руках зброя, то ніякий ворог не пройде ні з танком, ні з літаком, ні тим паче – пішки.
Цього літа молодший брат приїхав, як і обіцяв. Посиділи за чаркою, погомоніли, спробували «По долінам і по взгор’ям» затягти, а тоді Терентій і каже:
– Тут халепа така в нас – півень від домівки відбився, в сусідки ночує…
– І не лише він, – уставила слово й Тетяна.
– Та облиш ти свої кпини! – обірвав дружину Терентій. – Одне слово, потрібно застрелити зозулястого, бо в інший спосіб я його не зловлю.
– Застрелити? – перепитав Онисько. – Та це нам, як два пальці… Одне слово – легко. Ходімо!
Як тільки Настина зачула в дворі постріли, то одразу ж вискочила з хати й ледве не перечепилася через півня, котрий прожогом вилетів із-за рогу. Слідом за ним мчав чоловік у військовій формі й раз по раз бабахкав із пістолета.
«Невже знову німці? – майнула думка. – Невже знову курей відстрілюють?» Від такого припущення Настині враз зробилося зле. Вона стала повільно осідати на землю і, зрештою, знепритомніла.
Побачивши таке, Онисько, а це був він, облишив зозулястого, підбіг до молодички, взяв на руки
– Води! Принесіть води! – заблагав.
Терентій із водою не забарився. Метнувся до криниці, схопив коряк. Коли ж повернувся, то зрозумів, що потерпіла вже отямилася. Усе ще перебуваючи на руках, вона ніжно обійняла свого рятівника за шию і стала щось шепотіти на вухо.
– У неї шок ще не минув, – пояснив братові Онисько. – Треба покласти в ліжко. Ти, Терентію, іди додому, а я подивлюся за жіночкою, поки остаточно…
Догляд за хворою тривав до ранку. Коли Онисько переступив поріг братової оселі, то побачив сердите обличчя Терентія і сяючі очі Тетяни.
– Ну ось що, – сказав обом. – Ми з Настиною вирішили одружитися і жити в мене в Києві.
Терентій спробував урезонити брата: мовляв, ви ж зовсім не знаєте одне одного, а відтак шлюб може виявитися великою помилкою. Однак, побачивши, що йому двох опонентів не здужати, Терентій здався:
– Що ж, діло молоде… Хай буде по-вашому, – тільки й зумів вимовити.
А потім почалися клопоти з розпродажу Настининого майна. Щоправда, курей і підсвинка продали одразу – на базарі в Опішному. Городній реманент, сякі-такі меблі, рогачі, кочерги, горшки, глечики та миски розібрали односельці. А ось укриту соломою хату довгенько ніхто не купував. Зрештою, продали і її. Молодята поїхали до столиці, а Терентій із Тетяною залишилися, пообіцявши наступного літа зустріти рідню вже втрьох – разом із немовлям.
– Із синочком! – наголосив Терентій.
– Та ні, з донечкою! – категорично наполягла Тетяна. Терентій не заперечував.
Повернувся додому й зозулястий півень. Посумував дещо, а тоді знову заходився дбайливо улещувати курочок. А вже вранці – ні світ, ні зоря – як прокричить: «Ку-ку-рі-
ку-у!» – то все село прокидається. Тепер і різати зозулястого ніхто не збирається – не до того Терентієві й Тетяні. Та й причини немає – всі односельці тільки те й роблять, що півня вихваляють. І господарям від цього радісно.

У КАНАРКИ – ВІВСЯНЧИН ГОЛОС

Демида Галушку в Обухівці знають усі. Бо любить пташок. І не просто любить, а душу всю їм віддає. У його обійсті від ранку до вечора – співи. Дивні співи. Бо ніжні трелі вівсянок весь час нагадують перегук дзвіночків.
– Нічого дивного в цьому немає, – каже Демид Макарович. – Вівсянки споконвіку селилися біля жвавих доріг. Харчувалися в основному кінським кормом – вівсом (звідси й назва птахів – вівсянки). А оскільки вони вдатні до імітації звуків, то, чуючи дзвіночки кінних запряжок, стали їх наслідувати.
А правду таки каже птахолюб. Бо доводилося мені чути закордонних вівсянок – зовсім по-іншому співають. Щоправда, й у нас тепер чисто «дзвінкові» вівсянки – велика рідкість. Чи то кінних запряжок поменшало, чи ще якась причина… А в клітках птахи співають неохоче. Отож і Демид Макарович не став клітками зловживати, а своєрідний вольєр у вигляді оранжереї спорудив.
– Але й це не вихід, – говорить він. – Щоб зберегти старовинний дзвінковий спів вівсянок, потрібно справжніх солістів йому навчити. А справжні солісти – це канарки.
До слова буде сказано, любителеві птахів, одному з небагатьох, удалося отримати гібридних «вівсянкових» канарок. Для цього оранжерею поділив на три частини. Тепер в одній із них мешкають чисто «дзвінкові» вівсянки, в другій – традиційні канарки, а в третій – виведений гібрид. Коли слухаєш останніх, мимоволі згадуються слова великого земляка Гоголя: «Чарівним дзвоном розливається дзвіночок…»

Михайло ЛЮБИВИЙ.
м. Полтава.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий