«Мною кривду стару не забуто, А нової наруги я вічно катам не прощу!»

«Мною кривду стару не забуто, А нової наруги я вічно катам не прощу!»

У ході Карпатсько-Ужгородської операції 28 жовтня 1944 року завершилося звільнення всієї етнічної української території від нацистських загарбників. Битва за визволення України стала однією з найвидатніших сторінок воєнної історії й однією із найславетніших у період Другої світової. Та перемога над підступним ворогом була здобута дуже дорогою ціною.

Батальйони у свитках і авіаескадрильї для фронту

Мабуть, зайве говорити, що після вересня 1943 року Полтавщина була суцільною руїною зі спаленими містами і селами, зруйнованим народним господарством і знищеними комунікаціями. Та, попри повну розруху і великі продовольчі труднощі, Полтавщина продовжувала активно боротися з ворогом, її територія була перетворена на великий прифронтовий табір, де у терміновому порядку створювалися евакогоспіталі та черпалися нові ресурси для фронту і тилу. Так, постановою виконкому Полтавської обласної ради депутатів трудящих та бюро обкому КП(б)У від 3 січня 1944 р. на теренах області було передбачено розміщення 10 евакогоспіталів на 5000 ліжок передислокованих зі східних районів Союзу та створення нових 11 евакогоспіталів на 5000 ліжок, усього передбачалося розвернути в області 21 евакогоспіталь на 10000 ліжок.
Переважна частина населення краю робила усе можливе для прискорення бажаної усім перемоги. Сотні тисяч юнаків добровільно і примусово ставали до лав Червоної армії й без належного вишколу відправлялися на передові позиції – необстріляні, неозброєні і навіть невдягнені у військовий стрій.
Від такого по суті злочинного підходу радянських командирів до так званих «свиточників» 1926, 1927 років народження, яких після призову кинули відразу на форсування Дніпра та Східного неприступного валу, маємо такі жахливі безповоротні втрати. (За неповними даними, лише влітку 1944 року офіційними військкоматами із Полтавської області було мобілізовано на фронт 154 244 чол.).
Як і повсюди в СРСР, на Полтавщині широкого розмаху серед населення набув рух зі збору коштів у фонд оборони: на будівництво авіаескадрильї «Полтавщина – переможцям» та танкової колони «Звільнена Полтавщина». Значні пожертви у сумі 100 тисяч крб на будівництво танків та літаків здали колгоспники із села Захлюпанка Карлівського району М. С. Баден, артілі імені Фрунзе Новосанжарського району
К. Г. Руденко, артілі «1 травня» Кременчуцького району А. Т. Горюха. Всього ж від часу вигнання фашистів з території області й до остаточної Перемоги від трудящих Полтавщини надійшло добровільних пожертвувань у фонд оборони понад 150 млн крб, багато золотих речей, інших коштовностей. Причому патріотичний запал був настільки високим, що населення передавало гроші (а нерідко і родинні коштовні реліквії) під час проведення мітингів та інших публічних патріотичних заходів.
Типовою тут може бути замітка, що була надрукована під заголовком «В подарунок тричі Героєві Радянського Союзу» на шпальтах обласної газети «Зоря Полтавщини» від 10 вересня 1944 року. Газета повідомляла, що колгоспники артілі імені ХVІІІ з’їзду Рад Чорнухинського району на своїх зборах вирішили зібрати гроші на літак тричі Герою Радянського Союзу тов. Покришкіну. І після зборів першою у цей фонд внесла 400 крб колгоспниця Нестеренко.
Незважаючи на катастрофічну нестачу людських ресурсів, область продовжувала періодично мобілізовувати населення на будівництво оборонних споруд та стратегічні підприємства воєнної промисловості. Так, приміром, 21 лютого 1944 року було ухвалено постанову виконкому Полтавської обласної ради депутатів трудящих та бюро обкому КП(б)У «Про мобілізацію 4000 чол. робочої сили для роботи по відбудові заводів Наркомбоєприпасів СРСР»; мобілізації підлягали працездатні чоловіки віком від 16 до 55 років і працездатні жінки віком від 16 до 50 років. Інша постанова цих же органів влади від 13 липня 1944 року «Про шефство над вугільними шахтами Донбасу» передбачала найближчим часом направити на схід 6000 чол. Виконання таких циркулярів відбувалося за чіткими рознарядками вищих органів влади.
Тож масова допомога місцевого населення фронтові та тилу за різними напрямками, зокрема у будівництві мостів, виготовленні боєприпасів, відбудові й ремонті залізничних і шосейних шляхів, у доставці на передову воєнних вантажів відігравала надзвичайну роль у забезпеченні успішного наступу Червоної армії на Правобережній Україні.

«Воинские части… самоуправно забирают в колхозах лошадей и волов»

Проте, зауважимо, далеко не все відбувалося гладко у взаємовідносинах між військовими Червоної армії та мирним населенням. Нерідко саме ставлення командирів і бійців до людей, які донедавна перебували на окупованій території і зазнавали усіляких знущань та принижень від ворога, було, м’яко кажучи, зверхньо-презирливим. Неодноразово траплялися випадки мародерства, коли без узгодження з місцевою владою у колгоспників для нібито нагальних потреб Червоної армії без будь-якої компенсації відбиралося майно, забиралися худоба, гужовий транспорт та ін. Причому такі випадки траплялися навіть тоді, коли сільськогосподарські роботи ще не були закінчені. Один із прикладів: 12 жовтня 1943 року Військова рада 52-ї армії ухвалила постанову про мобілізацію у 5 районах Полтавської області – 2952 пароконних підвод. Документи свідчили, що «воинские части, в особенности при передвижении, самоуправно забирают в колхозах лошадей и волов; дело доходит до того, что отбирается попадающийся на пути рабочий скот, мобилизованный на строительство переправ и другие оборонные работы».
Врешті-решт керівництву області терпець урвався, і 13 грудня 1943 року секретар Полтавського обкому КП(б)У Шевкопляс був змушений направити обурливого листа членові Військової ради 2-го Українського фронту, генерал-майору Грушецькому із наведеними прикладами мародерства бійцями Червоної армії у прифронтовій зоні.
Та, як правило, скарги потерпілих селян і навіть місцевих керівників залишалися без відповідної реакції та покарання винних – усе списувалося за відомим тоді гаслом «Все для фронту, усе для Перемоги».
Між тим, бої за звільнення України від нацистських загарбників були надзвичайно запеклими, адже з її утриманням Німеччина пов’язувала плани, спрямовані на затягування бойових дій та використання економічних ресурсів у власних цілях.
Ускладнювало ситуацію й те, що бойові дії відбувалися на території, де знаходилися важливі промислові центри, перетворені ворогом на укріплені пункти опору. Значні надії гітлерівське командування покладало на наявність великих водних перепон, які воно розраховувало перетворити на неприступні оборонні укріплення. Добре розвинута мережа залізниць давала, на його думку, можливість оперативно маневрувати резервами, залежно від тієї чи іншої ситуації. Однак надіям німецьких стратегів не судилося стати реальністю, бойові дії розгорталися настільки швидко, що перекреслили всі прогнози противника.

На захід – фронти і фронти

У ході жорстоких, кровопролитних боїв війська Червоної армії у листопаді 1943 р. визволили столицю України – місто Київ, оволоділи «східним валом» і розпочали вигнання ворога з Правобережної України. Завойовані нашими бійцями плацдарми на правому березі Дніпра стали вихідними пунктами для розгортання нового наступу, шо дало можливість військам чотирьох Українських фронтів провести у період з 24 грудня 1943 р. по 29 лютого 1944 р. п’ять наймасштабніших операцій: Житомирсько-Бердичівську, Кіровоградську, Ровенсько-Луцьку, Корсунь-Шевченківську та Нікопольсько-Криворізьку, в результаті яких було визволено значну частину території України.
Та радісні відчуття від переможної ходи Червоної армії нерідко затьмарювалися репресіями стосовно мирного населення, тепер уже з боку радянської влади. Так, 12 травня 1944 року було остаточно звільнено від нацистських окупантів Крим. Проте уже за тиждень радянські каральні органи розпочали злочинну насильницьку депортацію кримських татар, за нібито їх масове дезертирство та співпрацю з ворогом. Упродовж кількох тижнів на загальне спецпоселення до Центральної Азії було насильно відправлено 183 тисяч кримських татар, до Московського вугільного тресту – 5 тисяч кримських татар, до таборів фронтового резерву – 6 тисяч кримських татар. Водночас з Криму було вивезено понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків, турків, ромів та представників інших національностей.
Проведення у березні–травні 1944 р. успішних військових операцій: Проскурівсько-Чернівецької, Усмансько-Ботошанської, Березнувато-Снігурівської забезпечило військам Червоної армії наближення, а в ряді місць і вихід до державного кордону СРСР. 8 жовтня 1944 року від окупантів був визволений останній населений пункт Української РСР у її довоєнних кордонах – с. Лавочне Дрогобицької області. 14 жовтня цій знаменній події були навіть присвячені урочисті збори, що відбулися у Києві і які висвітлила на своїх шпальтах обласна газета «Зоря Полтавщини».
Завершальні операції з вигнання окупантів із етнічної української території розгорнулися в останній декаді жовтня 1944 року: 23 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту вибили окупантів із Хуста, 26-го – з Мукачевого, 27-го – з Ужгорода, а 28 жовтня етнічні українські землі були повністю звільнені від окупантів.
Бойові дії на теренах України у 1943–1944 роках і сьогодні вражають військових істориків своїм розмахом і масштабністю. Ширина фронту наступу під час проведення операції, що привела до вигнання нацистів з Лівобережжя, становила більш як 1000 км, а глибина – 300–600 км; наступ на Правобережній Україні розгорнувся на території, що мала 1400 км по фронту і близько 450 км у глибину. У січні 1943 р. – жовтні 1944 р. на українській землі було проведено 11 стратегічних і 28 фронтових операцій. На нашій землі зосереджувалася майже половина частин діючої Червоної армії, а в Українській кампанії брали участь шість фронтів, Чорноморський флот і три флотилії.
У цілому ж звільнення України, попри винятковий героїзм простих бійців, було надзвичайно кровопролитним. З січня 1943 р. по жовтень 1944 р. в ході однієї оборонної та 11 наступальних операцій Червоної армії було втрачено близько 3,5 млн чол. У середньому на добу в дні активних боїв втрати радянських частин складали понад 70 тисяч осіб. Причому значну категорію цих втрат становили вихідці з України, погано озброєні й без відповідного вишколу. Про реалії, у яких перебували солдати, український історик М. В. Коваль зазначає так: «Ні, не була битва за Україну «богатирським маршем», кожен клаптик української землі политий кров’ю радянських воїнів, усіяний їхніми кістками… Як і в попередні роки, багатомільйонна армія потребувала найелементарнішого: боєзапас на одну гвинтівку найчастіше становив 5–7 набоїв, кожен третій воїн був одягнений абияк. Спали навіть узимку просто неба, позаяк села були розорені, наметів майже не мали. Як наслідок: кожен четвертий воїн був обморожений або хворий. Тили через весняне бездоріжжя відставали від військ, а це означало в кращому разі казанок холодної пшоняної каші на двох на добу…»

«Зродились ми великої години»

Наша розповідь буде неповною, якщо не скажемо про роль Української Повстанської Армії (далі – УПА) у цій великій визвольній місії. Створення УПА стало цілком логічним продовженням попередніх етапів нашої національно-визвольної боротьби: української революції 1917–1921 років, періоду підпільної збройної боротьби ОУН та партизанського руху 1920–1930-х років. У лавах УПА перебували десятки тисяч вояків (за різними підрахунками – до 500 тисяч чоловік) у тому числі з Наддніпрянщини (їх нараховувалося у повстанських загонах до 10%). Серед видатних краян, які вже у період Другої світової боролися не тільки з нацизмом, а й із більшовицьким режимом, значаться: президент Української Головної Визвольної Ради Кирило Осьмак, уродженець Шишак Полтавської губернії; сестри Оксана і Катерина Мешко; ідеолог ОУН Дмитро Андрієвський, уродженець Лохвицького повіту; провідний член ОУН Юрій Артюшенко з Котельви; Дмитро Карпенко (Яструб) – командир сотні «Сіроманці», Воєнна Округа «Лисоня». На жаль, багатьох краян – упівців та оунівців ми і сьогодні не можемо атрибутувати за прізвищами, бо знаємо їх лише за псевдонімами. Від надійної і продуманої конспірації тоді залежало життя цих героїв.
Збройна боротьба повстанських загонів на Волині та Галичині обезкровлювали сили нацистів. Уже навесні 1944 року німці цілком втратили господарський контроль над Коломийщиною та частково – над іншими районами. Багато населених пунктів залишалися без поліційних станиць та окупаційних адміністрацій. Тож для боротьби з повстанцями поліційних сил уже не вистачало, і тому до неї все активніше залучалися регулярні німецькі військові частини.
Саме у ході боротьби УПА з окупантами й було вироблено ідеологію руху, апробовано методи збройного і беззбройного опору.
* * *
Минають роки, але назавжди на скрижалях історії залишаться імена тих, хто у грізний час став на захист рідної землі, хто у нелегкому двобої ціною власного життя відстояв право на свободу. Вічна слава тим, хто поліг у жорстоких боях, у гітлерівських таборах, пішов з життя від ран і хвороб, голоду і нестатків, хто боровся зі зброєю в руках проти двох злочинних режимів – гітлерівського і сталінського. Усього, за останніми підрахунками істориків, у Другій світовій війні Україна втратила близько 8–10 мільйонів своїх синів і дочок. Пам’ятаймо про це.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України

Поділися:

Добавить комментарий