Мода минула, димарі лишились

Окрасою селища Котельва на Полтавщині є фігурні мережені димарі. Блакитний – з білочками, сірий – з півниками, зелений – з квітами… Вони різні, двох однакових немає. Кожен – справжній витвір мистецтва, який можна довго й захоплено роздивлятися.
Місцева дослідниця етнографії Оксана Дорошенко зібрала цілу фотоколекцію автентичних димарів і сподівається з часом видати фотоальбом з ними.
Оксана періодично публікує світлини у мережі Фейсбук, що викликає не тільки захопливі відгуки читачів, а й бажання побачити все на власні очі й дізнатися більше про творців того дива. Кореспондентка «Зорі Полтавщини» також не стрималась, щоб не відвідати Котельву.

Купив, розібрав і зробив кращий

Мода на димарі в селищі виникла у середині минулого століття. Жив тут один майстровитий чоловік, який захопився виготовленням чудернацьких димарів.
Тоді, в 50–70 роках, селяни масово будували собі нові хати. Стіни клали з цегли, дахи вкривали залізом чи шифером. На фоні того радянського достатку азбестові чи металеві труби, які виводили дим з печей, виглядали надто скромно. Ото й поставив той чоловік із золотими руками на своєму будинку кований димар, замаскувавши ним простеньку трубу.

Працівник місцевого комунального господарства Григорій Шморгай, також майстер на всі руки, як побачив ту красу, утратив спокій. Загорівся й собі таке робити, щоб мати зайву копійку до надто скромної зарплати. Пішов до того чоловіка. «Якщо твоя ласка, дай мені креслення чи шаблони, за якими ти робиш димарі. Хочу й собі спробувати», – попросив. «Та нема в мене креслення, я все від руки роблю», – відмовив майстер. Правда то була, а чи чоловік не хотів мати конкурента, але Григорій Сергійович змушений був купити димаря, щоб зрозуміти конструкцію.
– Дома батько його обміряв – висоту, ширину, допуски на закрій… І зробив такий же, тільки кращий, удосконалений, – усміхається 73-річний син покійного Григорія Шморгая Микола. – А той, що купив, продав за ті ж гроші, що й придбав у незговірливого майстра.
І почали котелевці замовляти чудо-димарі у Григорія Сергійовича.
– Батько прикрашав димарі різноманітними фігурками, – продовжує Микола Шморгай. – Там голуба почепить, там – півника. Але найбільше в житті він любив квіти. Тож переважно й переносив їх у метал.
Покійний майстер отримав усього 7 класів шкільної освіти. Але від народження мав працьовиту вдачу і кмітливий розум. Його батько був шанованим і знаним на всю околицю шорником – виготовляв кінську збрую. А сам він, пройшовши війну, потрапив після перемоги на відбудову Ленінграда. Там і освоїв на практиці професію покрівельника, не маючи до того жодного уявлення про неї, адже пішов воювати у 18 років, не встигнувши навчитись ніякому ремеслу. До того його, неповнолітнього, окупанти двічі намагались вивезти до Німеччини, але обидва рази хлопцеві вдавалось тікати. І так сталося, що доля звела Григорія з німцями вже у мирному житті. Німецькі полонені, яких залучали до відновлення зруйнованих радянських міст, перекривали ленінградські дахи, які були вкриті переважно залізом. Григорій, працюючи в будівельній бригаді разом з досвідченими покрівельниками, придивлявся й до акуратної роботи полонених і, як кажуть, мотав на вус.
Тож до рідної Котельви повернувся уже досвідченим майстром-покрівельником. Й не порахувати, на скількох хатах він перекрив дахи.

Останнє замовлення віддав за копійки

Але офіційна робота Григорія Шморгая довгі роки була пов’язана з вирощуванням тепличних квітів у комунгоспі, де він працював квітникарем. Теплиця в колишньому райцентрі, за визнанням фахівців, тоді була найкращою в Полтавській області. Старожили пригадують, що за його господарювання селище буквально потопало у барвистих квітах й було схоже на розкішну оранжерею. Григорій Сергійович умудрявся, попри суцільний дефіцит, діставати різноманітні види і сорти квітів, самотужки продумував ландшафтний дизайн, конструював вертикальні клумби-вазони, установлював фонтанчики для розбризкування води… Однак сезон закінчувався, й квітникар залишався навіть без мізерного заробітку. Та він ніколи не сидів склавши руки. Першим серед котелевців поставив невелику домашню теплицю, де вирощував узимку тюльпани й гвоздики. А ще майстрував димарі на продаж, щоб збудувати нову хату, а сім’я щоб мала статок.
Збудувавши хату, поставив на неї димар особливої конструкції, який відрізнявся від усіх інших. Архітектурний, каже його син. У хати вже вісім літ нема господаря, а димар стоїть…
Пан Микола розповідає, що маленьким ще придивлявся до того, як батько працює з металом. Цікаво, що за іграшки в нього були… маленькі бовдурці.

А вже з чотирнадцяти років почав допомагати таткові виготовляти окремі невеличкі деталі.
– Димарі робляться з жерсті – тонкого кровельного металу, який тоді продавався листами розмірами, як тепер пам’ятаю, 1,40 на 0,70 метра, а пізніше 2 на 1, – розповідає Микола Григорович. – На виготовлення одного йшло три квадратні метри. Кожну деталь, кожен візерунок батько вирізав вручну. Візерунки в нього ніколи не повторювались. То все було результатом його творчої уяви. Він спочатку завжди все обмірковував і облагороджував до найменших дрібничок.
З часом Микола теж освоїв бляхарське ремесло. Та все ж вибрав інший шлях у житті: вивчився на шофера, довго працював комірником.
Проте древнє ремесло, яке успадкував від батька, не відпускало. Відтак, облаштував власну майстерню й потихеньку клепав димарі на замовлення. Зазвичай Микола приділяв захопленню по 2–3 години зимовими вечорами, коли нічим було займатися. На один виріб йому потрібно було 7–8 вечорів.
Та після того, як у 70-ті роки Котельву газифікували, потреба в димарях відпала, бо люди перестали топити в печах.
– Пригадую, останнє замовлення на димар я отримав тоді, коли в обігу були купони, – усміхається Микола Григорович. – Зійшлись із замовником на одній ціні, а коли він приїхав за пару тижнів забирати замовлення, то та сума перетворилася вже на копійки – така була інфляція.

Красивий антураж як пам’ять про майстра

І все ж у селищі сьогодні стоїть не менше як тисяча хат з автентичними димарями, виготовленими батьком і сином Шморгаями. Вважай, кожна друга. Здебільшого, звісно, то творіння рук Григорія Сергійовича, який прожив аж до 94-х років, а закінчив майстерувати майже у 85. Димарі давно виконують роль красивого антуражу, але ні в кого не піднімається рука знести ту унікальну красу. До речі, котелевський жерстяник майстрував з листового заліза також ринви, жолобки, декоративні елементи з жерсті, ковпаки на стовпи, покриття обрешітки. І щотижня робив під замовлення в середньому один-два димарі.
А коли котелевці почали встановлювати витяжки на газові колонки, то знов пішли до нього, бо в магазинах тоді ще не було труб.
Димарі ж досить часто замовляли люди з інших районів Полтавщини й областей – Сумщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя, Херсонщини… Ото проїжджали на автівках через Котельву – а Полтавський шлях, її центральна вулиця, тягнеться більш як вісім кілометрів, – бачили ледь не на кожній хаті мережані димарі й розпитували місцевих, хто їх робить. Односельці направляли їх до Шморгаїв.
– Я не чув, щоб десь щось робили подібне, – каже Микола Григорович. – Оце якби зібратись із силами, то, певно, міг би ще кілька змайструвати. Хоча вже й важко. Але ж руки все пам’ятають… У майстерні є всі інструменти… Може б, хтось для приколу замовив? На жаль, я нікому з нащадків не передав цього ремесла.
– Ми з покійним чоловіком купили вже не новий дім на околиці Котельви на початку п’ятдесятих років, – пригадує старожилка селища Антоніна Іванівна. – Стяглися грошима – підремонтували його, покрили дах залізом. А тоді пішла мода на мережені димарі. Тут усі один поперед одного ставили їх. Бо воно й справді гарно: не безлика азбестова труба стирчить на даху, а стоїть солідний димар з візерунками. Григорій Сергійович зробив на совість. Скільки разів з тих пір ми перефарбовували дах, а димар не потребує фарби. Хоча хто хотів, той фарбував. У нас який був красивим, таким і залишився. Така прикраса хати! Щоразу, як дивлюсь на димар, згадую майстра. Довгу пам’ять залишив чоловік про себе.
– Лише справжній естет й ідеаліст міг звичайні труби для виведення диму, які називають бовдурами, перетворити на витвори мистецтва, що стали прикрасою Котельви, – дає характеристику роботам Григорія Шморгая Оксана Дорошенко. – У нього був надзвичайний потяг до прекрасного, він керувався принципом «Або красиво, або ніяк». Його бовдурі виконані надзвичайно майстерно і витончено. У їхніх композиціях гармонійно поєднані мереживні геометричні орнаменти разом з рослинними, зооморфними та орнітоморфними елементами, зокрема, зображеннями білочок з горішками, коників та півників. Найчастіше ж у декорі зустрічаються квіткові орнаменти.
Дуже хотілося б внести їх до списку нематеріальної культурної спадщини Полтавщини. Але, на жаль, нині такі димарі ніхто не робить, це вже раритет. Це вже котелевська історія…

Яна СОКОЛОВА
Журналіст