Мої земляки – солдати-визволителі

Крайній праворуч – Євгеній Антонович Наконечний.

Мої земляки – солдати-визволителі

Механік-водій танка Т-34 Євгеній Антонович Наконечний воював на Білоруському фронті. Спочатку був наводчиком, потім – механіком-водієм. Брав участь у багатьох боях, пройшов шлях від Полтавщини і аж за Берлін, до річки Ельби, де і відбулася знаменита зустріч із союзниками. Євгенію Антоновичу щастило – лише один раз танк був підбитий: пошкоджено гусеничні треки. Швидкий ремонт і знову в бій. Має чимало бойових нагород. Зокрема орден Червоного Прапора, багато медалей. Нині ветеран, переїхавши із Кіровоградщини, мешкає в Диканському районі у родині доньки Олени Водяник.
***
У травні 1927 року у Великих Будищах Диканського району народився Микола Городницький. У1943 році наприкінці окупації його та ще кількох хлопчаків загарбники змусили переганяти корів і коней у Шишаки, звідкіля планувалось вивезення худоби до Німеччини. Йому одному вдалося втекти, і вже у вересні того ж року Микола з радістю зустрічав радянських воїнів, які визволили Полтавщину.
Юнакові ще не виповнилося й 18 років, як його призвали служити матросом на одному з кораблів Тихоокеанського флоту. Місцем дислокації корабля «Камчадал» був порт Радянська Гавань. Звідтіля «Камчадал» супроводив каравани судів до Курильських островів, прокладаючи їм безпечний курс серед мінних полів. Війна вже майже закінчувалася, тому й обстріли з боку японських військ припинилися…
Батько Миколи Дмитро Петрович воював до кінця війни, із сином побачилися лише в 1951 році, коли той повернувся з Тихоокеанського флоту. Микола Дмитрович своє життя присвятив розвитку ветеринарної служби у Кобеляцькому районі. Вийшовши на пенсію, повернувся до Великих Будищ, оселившись у батьківській хаті дружини.
Микола Дмитрович Городницький – цікавий співрозмовник, читає газети, переглядає телепередачі, спілкується з односельцями. Він – світла і цікава людина. Микола Дмитрович просив на сторінках «Зорі Полтавщини» привітати всіх із 75-річчям Перемоги, побажати мирного неба і міцного здоров’я.
***
Коли Миколі Барабашу із села Барабаші, що у Диканському районі, виповнилося 16 років, його разом із кількома ровесниками примусово загнали до вагона і планували відправити на роботу до Німеччини. Миколі вдалося втекти, повернутися в свої Барабаші. У 1944 році його мобілізували. В армії Микола Барабаш опанував військову спеціальність наводчика 40-міліметрової гармати. Така гармата мала напівавтоматичний затвор, який забезпечував до 15 пострілів на хвилину. Снаряд важив 1,4 кг. На відстані 1 км гармата пробивала броню найкращих німецьких танків!
У ході підготовки війни з Японією полтавський юнак був направлений на службу в місто Комсомольськ-на-Амурі. У зв’язку зі зменшенням кількості бойових операцій молодого солдата відрядили навчатися на механіка літальних апаратів. І цю спеціальність опанував Микола Барабаш. Затихли бойові дії, перемога на всіх фронтах Другої світової війни дала змогу продовжити мирну працю, і Микола Федорович Барабаш повернувся до рідного села вирощувати хліб. Сьогодні проживає в селі Діброва в сім’ї дочки, активно спілкується із земляками з Орданівки та навколишніх сіл.
***
Підполковник у відставці Анатолій Семенович Івашко багато років очолював Диканську районну організацію ветеранів. Він – почесний краєзнавець, член Національної спілки журналістів, делегат І і ІІ з’їздів ветеранів України. А ще Анатолій Семенович – почесний громадянин Диканщини, почесний ветеран України. Був ініціатором відновлення багатьох пам’ятних знаків загиблим воїнам на території району.
Світлий День Перемоги зустрів в Угорщині. А до того було поранення під час переправи широкого і неприступного Дніпра, поблизу села Орлик Кобеляцького району. Війна для Анатолія Семеновича не закінчилася в травні 1945-го. Полк, у якому він служив, терміново разом із бойовою технікою завантажили на потяг і спрямували на схід. Солдати спершу думали, що їдуть на Батьківщину, та зупинилися лише за містом Чита.
У серпні 1945 року колона радянських військ направилась на кордон із Маньчжурією. Саме там «європейці» відчули, що таке мусонний клімат. Трьохосні «Студебекери» з глибокого мокрого піску витягали «солдатською живою силою».
Тоді на Далекому Сході Анатолій Івашко разом із тисячами воїнів здобув другу перемогу. Про це свідчать його медалі «За перемогу над фашистською Німеччиною» та «За перемогу над мілітаристичною Японією».
Бойовий шлях Анатолія Семеновича склав сім довгих років. Звільнившись у запас, мирне трудове життя Анатолій Семенович присвятив школі, дітям. Пройшов шлях від піонервожатого, вчителя, директора до завідувача Диканського районного відділу освіти.

Віктор БУЛАВА
Краєзнавець

Мої земляки – солдати-визволителі
Микола Дмитрович Городницький.
Мої земляки – солдати-визволителі
Микола Федорович Барабаш.
Мої земляки – солдати-визволителі
Анатолій Семенович Івашко.
Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий