7 серпня 1965 року мене було призначено редактором газети «Зоря Полтавщини». Секретар обкому партії Іван Буланий відрекомендував мене редакційному колективу та й подався у справах. Заступник редактора Леонід Мунтянов поклав мені на стіл третю і четверту сторінки наступного номера. Так розпочалися мої зорянські, редакторські будні…
Досі не забулася та ніби рядова і водночас приємна для колективу подія. У республіканській газеті «Правда Украины» з’явився огляд публікацій «Зорі Полтавщини», підготовлений власкором Миколою Пономарьовим. У ті часи, здійснюючи партійне керівництво пресою, вищі рангом газети зобов’язані були оглядати нижчі, оцінюючи їх роботу. Редактори побоювалися тих оглядів, бо після них парткомітети всіх рівнів чинили справжні розправи, нерідко з оргвисновками. На наше щастя, огляд «Зорі Полтавщини» був позитивний.
Вже вкотре я переконувався, що словом можна вбити і словом можна воскресити. Вчасна підтримка зверху буває стократ ефективнішою, ніж найсуворіша критика. Зоряни після цього запрацювали ще дружніше, сумлінніше. З’явилось чимало нових рубрик, добірок, читабельних матеріалів. Кожен намагався запропонувати щось свіже, оригінальне. Як сьогодні, бачу, з якою вимогливістю готував кореспонденції про природу, порушуючи невідкладні проблеми охорони довкілля, Борис Левченко. А його нариси про полтавських лікарів здобували найвищу оцінку читачів. Визріла колективна думка про випуск недільної сторінки, в якій би подавались матеріали культурно-мистецького, етнографічного, історичного характеру. Яку ж їй дати назву? Оголосили внутріредакційний конкурс. Чимало було пропозицій, однак схвалили ту, яку запропонував завідуючий відділом Борис Цветов. Саме з його «легкої» руки з’явився «Полтавський рушничок». А редакційний художник Василь Бакало створив вдалий клішований заголовок. Не можу не згадати щирим словом Василя Павловича, бо був він не тільки талановитим художником, а й надзвичайної душі людиною. Фронтовик, зразковий сім’янин, невтомний трудяга, незрадливий товариш. Як шкода, що рано пішов у інший світ. Тож хай йому буде пухом земля!
Що ж до «Полтавського рушничка», то він швидко завоював широку читацьку аудиторію. Навіть колеги з інших обласних газет заздрили нашій удачі і започатковували у своїх виданнях подібні сторінки вихідного дня. Кожен з нас прагнув запропонувати до «Полтавського рушничка» щось цікаве. Та найбільший вклад у його підготовку робили Сергій Писаренко, Надія Турчина, Володимир Майорчик, Володимир Мартусь, Наталія Яворська, Надія Миколенко, Тимофій Пругло. Частими гостями недільної сторінки стали полтавські письменники, київські поети, прозаїки, драматурги, котрі були нашими земляками.
Заслуговує доброї згадки і невтомна літредакторська праця Олександри Тарасенко, яка з особливою ретельністю шліфувала кожне речення, навіть кожне слово. Олександра Антонівна була не тільки редакційною старожилкою (довелось з кількома редакторами трудитись), а й, без перебільшення скажу, взірцем, совістю журналістського колективу.
Про більшість тодішніх зорян міг би розповідати і розповідати. Бо кожен із них – це неповторний індивідуум, зі своїм характером, здібностями і, певна річ, із своїми перевагами й недоліками…
Тодішня «Зоря Полтавщини» майже в кожному номері друкувала повідомлення про реагування на критичні публікації. Окрім щотижневої сатиричної добірки «Гірчичник», часто з’являлися в газеті фейлетони, критичні статті, кореспонденції. Вправними і дошкульними виходили матеріали з-під пера Тимофія Пругла, Олекси Бандури, Сергія Писаренка, Павла Клименка, Ельвіни Шестакової, власкорів Дмитра Бровара, Степана Михайленка, Василя Грузіна.
Коли вже мова зайшла про власкорів, то доречно згадати про заступника редактора Леоніда Мунтянова, котрий згідно з розподілом обов’язків керував власкорами. Був він доброю, чесною і дисциплінованою людиною. А ще додам – вимогливим як до себе, так і до підлеглих. Інколи доходило навіть до анекдотичних випадків. Одного разу, чергуючи по номеру, Леонід Пилипович у вільну хвилину вирішив зателефонувати у Хорол до кореспондента Степана Степановича Михайленка, щоб проконтролювати, як він виконує редакційний план. Пора була пізня. Газету тоді підписували до друку не раніше, як опівночі, коли переставав працювати телетайп. Запізнілий дзвінок із Полтави розбудив Михайленка. Коли Леонід Пилипович запитав кореспондента, над чим він працює, той, спросоння, не задумуючись, відповів: «Над дочкою». «От і добре, тільки не барись», – похвалив його заступник редактора, гадаючи, що той готує нарис під таким заголовком. Про цю нічну розмову зоряни довідались від власкора, коли він приїхав у редакцію. Всі ми знали, що в Михайленка є син і він дуже хотів мати ще й доньку. Тож від душі сміялись. Сміявся і сам Леонід Пилипович. Вчорашній фронтовик, він був еталоном журналістського сумління для всього редакційного колективу. Після виходу Леоніда Пилиповича на пенсію довго відчувалася його відсутність.
Але повернусь знову до того, чи й справді за радянських часів критика на сторінках газет була у пошані. На словах партійні й радянські функціонери активно відстоювали критику, та коли вона зачіпала їх, то дуже часто журналісти розплачувались і роботою, і партквитком. Наведу лише один приклад. Через бездушність і байдужість одного полтавського лікаря померла десятикласниця. З тяжким своїм горем батьки прийшли до редакції. За складну справу взявся Борис Левченко: побував у лікарні, поговорив з медперсоналом і виявив, що справді лікар допустив недбалість, яка й призвела до смерті дівчини. Про все це він і написав у газеті. Здавалося, міський відділ охорони здоров’я мусив би вжити відповідних заходів, та де там – його керівництво пішло в наступ на редакцію. За підтримкою подались в обком партії. Почались багатоденні перевірки. Добре, що завідуючий відділом обкому Іван Швець, який здійснював тоді партійне керівництво торгівлею і медициною, був об’єктивною і справедливою людиною, не став захищати винуватців. Але так бувало не завжди. Нерідко, всупереч здоровому глузду, партійні й радянські керівники ставали на бік покритикованих, вимагали від журналістів пояснень, наказували давати спростування. Щоправда, тоді не в моді були, як нині, судові позови, а то б замордували і редакцію, і авторів критичних публікацій…
Нагородження «Зорі Полтавщини» орденом Трудового Червоного Прапора зобов’язувало колектив редакції працювати з потроєною енергією, високою творчою віддачею. І сьогодні, через багато літ, можу стверджувати, що так він і трудився. На сторінках видання з’явилось чимало цікавих починань. Велику допомогу нам надавали обласна письменницька організація, численний робсількорівський актив, широкий читацький загал. Часто з’являлись на сторінках газети твори Олександра Ковіньки, Леоніда Бразова, Олеся Юренка, Федора Гаріна, Андрія Страшка, Олександра Чучі, Андрія Пашка, Пилипа Бабанського, Миколи Стеценка, письменників-полтавців, які мешкали в Києві чи в інших областях. Пригадую, з якою любов’ю всі ми готували ювілейний номер, присвячений 200-річчю І.П.Котляревського! Він видався на славу. З багатьох кінців України до нас зверталися з проханням надіслати газету.
Вистачало в повсякденній газетярській роботі всього: і світлих, радісних, і прикрих, похмурих днів, коли траплялися помилки чи якісь інші недоречності. Часом клята помилка, народившись у відділі, машбюро чи при наборі, мов заворожена, проходила через усі перепони непоміченою. І лише наступного дня з газети показувала своє підле обличчя…
В матеріалі письменника Леоніда Бразова, в лозунговому реченні, стверджувалось, що радянський народ самовіддано будує комунізм. При передруку з’явилось протилежне слово – «капіталізм». І цю крамолу виявили лише наступного ранку, коли тираж газети розійшовся. Редакторський телефон не стихав. Одні читачі співчували, інші, зокрема з партійної гвардії, гнівно дорікали. Я усвідомлював, чим все це може для мене закінчитись. Лікарі й раніше не раз радили мені відмовитися від редакторської ноші. Тепер остаточно визріло рішення – покласти на стіл першому секретареві обкому партії заяву про звільнення. На засіданні бюро обкому, куди мене покликали, дехто з його членів наполягав за «ворожу помилку» виключити редактора з партії чи записати в облікову картку сувору догану… Якусь хвильку Олександр Мужицький (перший секретар Полтавського обкому партії. – «ЗП») мовчав, а потім, невдоволено зиркнувши на своїх колег, твердо заявив: «Ні виключати, ні записувати нічого не будемо. Йому й так та помилка обійшлася дорого. Краще пошлемо його на роботу в облліт. Начальник щойно пішов на пенсію, от і нехай трудиться там, все ж з газетами матиме справу». Пригадую, ніхто з членів бюро не заперечив першому. Думаю, Мужицький просто пожалів мене, як свого земляка із Слобожанщини.
А через два тижні я вже передавав редакторські справи Івану Васильовичу Сподаренку, котрого перевели у Полтаву із Волині. Я знав його і до цього й був упевнений, що «Зоря Полтавщини» – в надійних руках…
Іван НАЛИВАЙКО
Редактор «Зорі Полтавщини»
(1965-1971 pp.)