Моє рідне село – моя глибока печаль…

Моє рідне село – моя глибока печаль…

Наприкінці 1962 року розпочалося заповнення Дніпродзержинського водосховища для забезпечення роботи ГЕС. Підготовка до цієї події включала багато заходів – очищалася територія, тривала ліквідація сіл, селищ, лісових масивів, садів.
Гетьманське, Скрилеве, Комишувате, Півневе, Уступ, Біловід, Криве, Ковбаньки – цей перелік сіл, які пішли під воду, далеко не повний. Для колишніх мешканців села Крамареве Кишеньківського (тепер Кобеляцького) району в цих назвах стільки спогадів про босоноге дитинство, юність. Ставки, заплави, затоки, озерця відокремлювали село від могутнього Дніпра. З весни й до пізньої осені дітлахи брьохалися в цих водоймищах, старші у вільний від роботи час рибалили. Біля водоймищ тирлувалися та пили воду корови, вівці.
З півночі та сходу села був сосновий ліс, із півдня та заходу – Дніпро і його затоки. Відстань до сусіднього Нового Орлика (де були лікарня, аптека, пошта, базар, сільська рада, середня школа, церква) складала 5–7 км. Через ліс та піщані кучугури туди добиралися пішки або гужовим транспортом. Електроенергії, радіо, телефонної мережі в Крамаревому не було, лише газети листоноша доставляла небагатьом передплатникам. Територію села «розрізали» глибокі балки, рівчаки, чагарники, росли красиві кущі калини. У весняні повені окремі балки заповнювали дніпровські води, завдаючи шкоди сільськогосподарським угіддям.
Садиби селян рідко огороджувалися парканом, розташовувалися вони хаотично, відстань між ними – від кількох десятків до сотень метрів. На все село лише одна хата була вкрита залізом, решта – соломою, у заможніших господарів – очеретом. Чимало було й перекошених, із гнилою стріхою хат, у яких мешкали самотні бабусі…
З давніх часів мешканці села поділили його на кутки: Бурівка, Жаб’яче, Толока, Довгеньке… Земля була дуже родючою. У балках збирали великий урожай овочевих культур, на піщаних висотках (Панське) росли чудові кавуни Кримка та Вогник, дині Колгоспниця, на Тирсовому – колосисте жито. У лісі та плавнях, біля водоймищ росла запашна трава – найцінніший корм для худоби. Радували селян довголіттям і родючістю й сади. Так, наприклад, при підготовці села до його затоплення біля хати автора цих спогадів було спиляно абрикосу, вік якої, за твердженнями працівників лісового господарства, становив понад 100 років, хоча абрикоса не вважається довголітнім деревом. Вона мала два стволи з одного кореня, 10–12 метрів висоти. Щороку ця красуня давала щедрий урожай смачних крупних плодів. Більшість сімей (навіть одинокі жінки) мали в своєму господарстві корову чи козу, свиню.
Значна частина мешканців села мали родинні стосунки. Найпоширеніші прізвища – Богомаз, Задулий, Щур, Олійник, Нестеренко, Кабак, Бунич, Комишний.
У селі були початкова школа, бригада (комплекс, де розміщалися тваринницька ферма, конюшня, кузня, комори), млин-вітряк, клуб (невеликий будинок, де щовечора після роботи збиралася молодь та раз на місяць привозили автономну пересувну кіноустановку «Україна», демонстрували якийсь старий, здебільшого «ідейний», фільм). На околицях села було кілька могил невідомих солдатів, які загинули, захищаючи Батьківщину від фашистських загарбників. Наприкінці 1950-х років останки цих воїнів перепоховали в Братській могилі села Новий Орлик.
У навігаційний період селяни могли бачити красиві пасажирські, вантажні й буксирні судна, які постійно ходили по Дніпру. Їхні корпуси сяяли яскравою білизною, мелодійні гудки лунали на багато кілометрів.
У серпні-вересні русло річки міліло, його чистили земснаряди. Маленьким катером селяни добиралися до Дніпродзержинська, везли туди на продаж вирощену нелегким трудом сільськогосподарську продукцію, птицю, яйця. Там купували одяг і взуття, цукор, скло для гасових ламп…
Єдиним учителем (він же й директор школи, сторож, прибиральник) був Федір Олексійович Авдєєв. Він жив при школі. На уроки завжди приходив у білій сорочці, підперезаній ремінцем. Учнів було мало: по 2–4 дитини в класі.
Багато земляків не повернулося з війни, десятки жінок залишилися вдовами. І в мирний час війна ще довго нагадувала про себе, бо ж село потрапило в зону запеклих боїв із ворогом. Земля була «нашпигована» боєприпасами, що залишилися після боїв. Непосидючі дітлахи знаходили ці боєприпаси, розбирали і часто ставали жертвами вибухів.
Після війни селяни взялися за відбудову покаліченого господарства. Люди в селі були працьовитими, а ще – довгожителями. Очевидно, цьому сприяли цілюще повітря, доброякісні домашні харчі, чисте довкілля. Але занадто тяжка праця й нервовий стрес, пов’язані з переселенням, облаштуванням нового місця проживання, зробили свою чорну справу. Так, наприклад, щойно збудувавши собі житло в селі Орлик та ледь досягнувши 30-річного віку, померли молоді переселенці з Крамаревого Микола Задулий, Микола Невідник, Микола Нестеренко. А скільки таких бідолах-земляків знайшло свій останній спочинок на цвинтарях далеко від родинних місць… Світла їм пам’ять.
На жаль, залишилося зовсім мало людей, які колись мешкали в Крамаревому. Але ж залишилися нащадки крамарян, які повинні хоч щось знати про колишнє життя їхніх пращурів, берегти світлу пам’ять про них. Минуло більш ніж півстоліття після ліквідації села, а серце все пам’ятає. Постійно кличе на малу батьківщину, адже там були безтурботне дитинство, юність – найкращі, хоч і важкі, роки життя. Інколи вдається побувати біля рідної хати, але лише уві сні…

Віктор Павлович
МІРОШНИЧЕНКО,
колишній мешканець
с. Крамареве.
м. Миколаїв.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий