Моя сестра Надія

Надія Карнаух (Тараненко) у молоді роки.

Моя сестра Надія

Нещодавно відзначила свій ювілей моя двоюрідна сестричка Надя – Надія Макарівна Карнаух (у дівоцтві – Тараненко) із Бреусівки. Надія Макарівна – особистість неординарна, знана не лише у Бреусівці та Мальцях (Чапаєвці), звідки вона родом, точніше, з хутора Худенок, який згодом влився до Чапаєвки, а й в усій окрузі, в усіх селах, що входили колись до Бреусівської сільради. Нелегка випала їй життєва стежина. Але вона і до сьогодні не втратила оптимізм, почуття гумору, доброту. Завжди прийде на допомогу ближньому. Любляча мама, бабуся, сестра.
Так склалося, що ми, двоюрідні брати Гриша, Іван, Микола і я, не мали рідних братів чи сестричок. Не мала їх і Надя. Отож була вона у нас і справді за рідну. Скільки пригод трапилося за незабутні часи нашого волошкового худенківського дитинства – і кумедних, веселих, і не дуже – хіба полічиш?..

Дитинство наше незабутнє і… наче казкове

Як уже йшлося вище, жили ми у тих далеких нині 50-х минулого століття у мальовничому хуторі Худенках у великій приземкуватій хаті на дві половини. В одній мешкала моя велика сім’я: дідусь Данило, тьотя Наталя, тьотя Оля з сином Гришею, тьотя Варя з сином Іваном, моя мама, Олександра Данилівна, і я. В іншій – дядя Макар із дружиною Єфросинією і донькою Надею. Хата стояла край битого шляху, що вів із Кобеляцької станції повз Чапаєвку до Сухої (село дитинства Олеся Гончара), а далі – до радгоспу «Передовик»…
Дитинство наше було схоже на казку: теплий літній день, пташки співають, зелена толока, дві кислиці, терник із зеленими ще ягідками, блищить вода у ставку. На зеленому моріжку пасеться корова. На підстеленій куфайчині сидить дідусь Данило, смалить самокрутку. Підбігаємо до нього, умощуємося по обидва боки, як курчата біля квочки.
– Дідусю, розкажіть про війну, – прохаємо.
– Та шо про неї розказувати? – дідусь випускає із ніздрів сизий туман. – Війна, діти, то горе, сльози, кров, грязь…
І все ж розпочинає свої спогади про події «первої перийстичної» (імперіалістичної) війни: про «астріяків», яких «шо виб’ємо, а їх оп’ять, як море синіє», про нелегкі походи в негоду, коли «ми на конях, а піхота йде обірвана, замурзана, по коліна в грязюці», про союзників «хранцузів», які «жаб їли» і «весь наш полк побіг за сопку, усіх вирвало, шо й тиждень негаразд їли». І уявлялась нам ота «піхота» старою обірваною брудною бабою, що йшла по коліна в багнюці, а «хранцузи» – взагалі хтозна й ким уявлялися.
…А тим часом у літньому прозорому повітрі з Холодної гори, де хвилюється чарівливе марево – «святий Петро овець жене», чується звук глиняного свистка.
– Капета їде! – чується клич хутірської дітлашні від осель Пальчиків та Ромасів.
Капета – це «ганчірник», як називали тоді пересувного заготівельника ганчір’я, макулатури, кісток, металолому тощо. У ганчірника натомість були біла глина, нитки «муліне» і, що найголовніше для нас, хлоп’яків, – дитячі пістолети з пістонами, ну, і півники-свистки. Нерідко привозив Капета своєю конячкою і барвисті довгі саморобні цукерки. Ото радощів – словами не передати!

Дитячий «калейдоскоп»

Осінь. Жовтаво-багряне листя кружляє. Холоднішає надворі. А повз нашу хату мчать машини з буряками, на яких сидять «грющики».
Вибігаємо на край дороги, репетуємо:
– Дайте, дядьку, буряка!
Хтось кине два-три корені, інший, бувало, й гребоне ногами добрий десяток. Хапаємо буряки, несемо додому. А потім – як напечуть в печі, ото смакота!
А наші «культпоходи» з бабусею Ромаською, яка була для хутірської малечі і вихователькою, і старшим другом, і неабиякою оповідачкою «про старину, про Сибір», куди її родина виїхала ще за Столипіна, і повернулася додому після революції. І в попів садок по яблука водила нас бабуся, і в шовковицю, і по всіх округах. Дуже любила вона дітей, і ми їй віддячували.
А що вже казати про те, як приїздив із Росії на хутір дядя Гриша Худенко на «Москвичі» і катав усю замурзану ораву. Приведе, було, нас до «лавки» у Чапаєвці, та ще й коричневих «подушечок» (такі цукерки були) купить там добрий газетний кульок. Які ж ми горді були і як заздрісно дивилися на нас однолітки з Чапаєвки!

А були ж і небезпечні пригоди

Поклавши руку на серце, скажу: бувало, що й не мирились ми з сестричкою, іноді смикав її за «хихол» (так називав я її завихрений від природи чубчик), якщо щось було не по-моєму. За це неодноразово перепадало мені і від дяді Макара, і від тьоті Прісі.
– Надько, не йди до нього, він же головань (тобто хлопчисько. – Авт.)! – гримає, було, тьотя Пріся на доньку.
Та минає трохи часу, і вже знову – разом. Бо з ким же гратися? Особливо взимку. Та й влітку теж. Бо хутірські дітлахи, особливо з багатодітних сімей, – хто корову пас, хто в колгоспі чи по домашньому господарству допомагав. Ось ми й вигадували собі розваги як уміли.
Пригадую, сидимо ми на ляді від льоху.
– А я сяду далі! – кажу я і сунуся трохи до середини.
– А я ще далі! – каже Надя.
І тут сталося непередбачуване: ляда перевертається, і… сестричка летить униз. Вона, трилітня, репетує вже внизу, а я, чотирирічний, – зверху, теж несамовито кричу. На щастя, нагодилася тьотя Пріся і мигцем кинулася визволяти Надю. Ну, а я, щоб уникнути прочухана, дременув і заховався у кущах терну. Слава Богу, все обійшлося благополучно. Правда, казала Надя, довго ще спина боліла, обчухрана щаблями драбини, навіть і через кілька років…
Або ще один випадок, який ледь не довів до непоправного. Я, як, певно, і кожен хлопчик у зовсім юному віці, дуже любив наслідувати дорослих. Буквально в усьому. Зокрема часто дивився, як голиться дядько Макар «опаскою» – бритвою, яку він привіз із Австрії, з фронту. І ось одного разу мені прийшла в голову ну дуже «геніальна» думка:
– Надю! – кажу. – Давай я тебе побрию!
Звісно, сестра, котра слухалася мене в усьому (бо ж на рік старший) дала себе намилити (я все робив, як дядя Макар). Узяв я бритву і вже хотів «брити» їй щоки. Стояли ми біля низенького вікна. І тут (певно, сам Всевишній її привів) зазирає у вікно тьотя Оля. Вона вмить уся побіліла, аж затрусилася:
– К-костику! Поклади-но бритовку, – ледь мовила.
Бритву я склав, засунув у чохол. По-хазяйськи вимив помазок, мильницю. Бр-р! Аж до цього часу лячно, що могло б трапитись, якби «перукар» і справді здійснив свій намір?..
Такі ось наші дитячі спомини – незабутні, іноді й трагікомічні, але все-таки казково прекрасні. Бо вони – наші.

Школа, а згодом – життя круговерть

Батьки наші були постійно заклопотані колгоспною роботою та домашнім хазяйством. Та не можна сказати, що й нам зовсім не приділяли уваги. Мама, приміром, навчила мене у п’ять років читати, рахувати до ста, згодом – писати. Отож уже в шість я вільно читав газети, до пуття навіть не розуміючи прочитаного. «До свого рівня» підтягував і Надю. Тож вона, ідучи до першого класу (а я уже навчався у третьому), була фактично підготовлена. Навчання їй давалося трохи важче, ніж мені. Але природна зібраність, працелюбність і цілеспрямованість, старанність (чого мені, скажу відверто, до певної міри і нині бракує) давали свої позитивні результати. Отож аж до восьмого класу Надійка була твердою «хорошисткою».
Коли навчалися у початкових класах, ми з сестричкою зазнали перших непоправних втрат – помер дідусь Данило, а невдовзі – і тьотя Наталя. І зрозуміли, що життя не вічне. На превеликий жаль.
Іноді мені буває шкода, що Надя після школи (а я вже тоді служив у армії) не отримала вищої чи хоча б середньої спеціальної освіти. Хоча – не всім одержувати дипломи вишів. Вона й без диплома пройшла достойний трудовий шлях, про що згодом і піде мова.

Нелегка, але прекрасна доля

Дядько Макар на фронті був зв’язківцем при льотній частині. Дійшов зі своїм авіаполком до Австрії. Я теж служив у окремій бригаді зв’язку резерву Головнокомандуючого. Правда, шофером. А ось Надя теж після школи працювала поштаркою, а після відповідних курсів і упродовж кількох десятиліть – заступником начальника Бреусівського поштового відділення. Скільки подяк, грамот, дипломів одержала за свою трудову стезю – не злічити. Ось вам і «без вищої освіти». Нерідко і дипломовані спеціалісти переймали у неї досвід, училися.
А як же в особистому житті? Але тут хіба вгадаєш, які казуси нам підкине примхлива дама – Доля? Та все по порядку.
Отже, Надя працює оператором на поштовому відділенні. І я дуже вдячний їй був за теплі листи в Німеччину, де служив, а згодом – і в Чехословаччину у 1968 році, куди нас брежнєвська верхівка закинула «душити контрреволюцію». Там, на чужині, перечитуючи теплі послання з Батьківщини та примірники районної газети «Радянське село», я нібито удома бував, серед рідних і близьких.
І першою рідною душею, котру я зустрів, прибувши на дембель, також була Надя. Адже, підібравши поли шинелі, дочвалав по багнюці (траси тоді ще не було) до Бреусівки. Зайшов до поштового відділення і там зустрів сестричку. Разом з нею ми й помандрували тоді в Чапаєвку, на зустріч із моєю мамою і всією ріднею.
А через певний час, уже у Бреусівці, зустрівся зі своїм однолітком Віктором Карнаухом, котрий теж «дембельнувся» з прикордонних військ. Познайомив його з Надійкою. Молоді люди почали зустрічатися, а невдовзі й побралися. Все було нібито добре. Й оселі придбали у Бреусівці – і для себе, і для престарілих батьків, котрі переїхали до Чапаєвки. З’явилися на світ троє синів – моїх племінників: Сергійко, Славик і Саша. Все нібито було добре, та, як кажуть, лихий не дрімає. Спокусив він Віктора. Знайшов собі коханку. Згодом і перебрався назовсім до неї.
Як те пережила сестра – один Бог відає. Та не впала в розпач. Затисла в серці образу й біль, не опустила руки. Ростила синів, допомагала стареньким батькам. А невдовзі з’явився на світ і перший онучок – Славко. Усю свою любов, турботу віддавала йому. На людях була завжди і весела, й жартівлива, й усміхнена. А вдома завжди порядок, чистота, город доглянутий. А що вже там на душі – то лише сама знає та Всевишній відає.
А що ж Віктор? Кажуть же в народі: на чужому горі свого щастя не збудуєш. Через деякий час від тяжкої хвороби померла його друга дружина. А незабаром і він, прости, Господи, наклав на себе руки. Що ж, не будемо судити. Всевишній їм суддя.

«Тільки жити починаю – на пенсію виходжу!»

Ця крилата фраза листоноші Пєчкіна з відомого мультика якнайточніше пасує моїй сестричці. Вийшовши на заслужений відпочинок, вона поринула, крім домашніх турбот, у громадське життя: бере активну участь у клубі «Берегиня», у художній самодіяльності Бреусівського будинку культури, пише вірші. Кілька з них було вже надруковано у газеті. Крім того, односельці частенько запрошують Надю готувати обіди на різні заходи. Бо, кажуть, такого борщу, як зварить Надія Макарівна, ніде не скуштуєш. Вона все така ж добра, весела, хазяйновита. Бо ще з отого дитинства нашого худенківського «казкового» увібрала в себе і доброту, і мудрість, і щедрість душі.
Отож із ювілеєм тебе, дорога сестричко! Здоров’я тобі, щастя, достатку, удачі, благополуччя і дітям, і онукам, та ще й Божої благодаті віднині і повіки віків!

Кость ТАРАНЕНКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий