Молитва над словом  Феодосія Рогового

Молитва над словом Феодосія Рогового

Звісно, письменник – весь у своїх творах: тут його характер, витканий з вимережання слів, старанно дібраних з ошаття мови і поставлених в основу життя героїв прискіпливо, гідно й точно, за тільки йому, авторові, притаманним стилем, як повела його душа, наділена талантом.
А від таланту, ясна річ, уже нікуди не подінешся: він тебе виведе у світ й або возвеличить, осяє, піднесе до небес, або кине на землю, закопає в неї, – то вже як ти ним розпорядишся, розвинеш, збережеш, які даси наростити йому м’язи й випростати крила і як будеш вірний корінню родоводу, що подарувало тобі дар художнього мислення. Ось як в оповіданні “На човні” з першої книжки Феодосія Рогового “Провідини”, де в грозу-бурю в Льоньки “руки помліли і можуть щомиті випустити кермо, віддати і його, і човен в оті перевали-прірви”. Одначе “хлопець не хоче думати про це. Він буде боротися, а йому допомагатиме… батько”. Як? “Кожного ранку, як тільки Льонька прокидається від сну, – стрічається з його очима. Про віщо вони допитуються? Йому здається, що ось зійде зі стіни батько й скаже: “Здоров був, козаче. Довго ж ми не бачились!.. Виріс… Плечі просторі, груди ковальські… Скільки це тобі вже?” – “Скоро в солдати…” – “Ти мені про себе та матір розкажи…” Й ось як закінчується це звертання: “Того дня хотів було написати тобі листа, розповісти в ньому, як жив своє життя, що думав, звідки дух брав…” Атака все обірвала. Лишився заповіт-символ, уже навіки у свідомості, в душі сина, в яку щоранку, як тільки син прокидається, зі стіни дивляться очі батька, і в них відчуває, бачить на життя головне: “Кожній живій людині треба знати своє коріння, витоки свого роду. Без цього, сину, вперед не живеться…”
Тут – ключ, отже, до життя, творчості, діянь, трудів, дум, мрій, надій і мук, найперше – моральних, духовних – видатного українського письменника Феодосія Рогового, тут – і відмикачка до його трагедії.
Гляньмо ще на одного головного героя з того ж оповідання “На човні”: “Кирило витирає змокрілу шию, скидає поношеного картуза, змахує з лиця струмини поту. Льоньці добре видно дядькового засмаглого лоба з високими залисинами, руді брови, видно його доброту, що світиться в очах. Хлопцеві дуже хочеться назвати дядька Кирила батьком…” Це – образ батька самого письменника, якого звали теж Кирилом. Але це – тільки початок автобіографічності. Далі в книжці “Провідини” вміщено оповідання “Жито на щастя”. Тут головний герой – сільський трудяга, де “така пісковина, що узвіз колгоспові довелося вимощувати дерев’яними кругляками. І все одно худобина з возом ледь вибирається на нього: колеса стрибають з округлини на округлину, і так тих коней засмикає, що аж на коліна падають”. А до Гордія – “Миколка, бігунець з контори”: “Кажу ж вам, голова сказав, щоб готуватися, бо завтра в Полтаву, а звідти – на закордон вам їхати…” Оповідання сюжетними лініями туго переплетене й “пошатковане”: то війна, “концтабір (“було це в сорок четвертому, під осінь, Гордій жив тоді в холодному дощатому бараці, в далекій і чужій Німеччині, до якої потрапив з волі старости та поліцаїв. Вдень гонили в шахту, а вночі чекав смерті…”), то колгоспні клопоти кінця 60-х – початку 70-х років минулого століття (“сьогодні вихідний, діти з дому на веселощі розійшлися, а йому пасти випало…”). А вдома: “Їдь, їдь, раз люди шанують, – стріла Гордія стурбована Одарка. Потім підняла віко скрині, підперла його старим аршином, щоб не падало, риється в одежі. – Ось твої сорочки. Яку хочеш, вибирай, а я біля діжі заходжуся… Бомажки, що ти вчора їх шукав, он на вікні в палітурках”. Що ж у них? “Гордій узяв жужмом пожовклих паперів і перед тим, як їсти, передивляється свою минувшину – невольницькі записи, листи, адреси товаришів”.
І в оте ідилічне “перевів корову через місток, пустив пастись, а сам розкинув піджак під насипом, що кладовище обмежовує, кулаки – під голову і втупився поглядом в небесний неозор” пробивається раптом ретроспекціями, ніби кулеметними чергами, й тим, як “американці бомбили так, що земля під ногами гойдалася. Хлопці з кімнати ховалися в окоп (посеред табору в одну дошку накритий), а Гордій – нікуди. Лежав або стояв перед вікном… згадував рідний хутірець над Сулою, подумки цілував сестру, матір, батька-фронтовика”.
І тут усе – автобіографічне, до подробиць, у густій художній обрамівці. А раніше слово “пошатковане” я вжив не заради образної ходи тексту, а скажемо так – у прямому розумінні, без лапок. Книжка “Провідини” йшла до видання, до самого друку важко, туго, затягнуто-повільно, з неймовірною тяганиною, мученицьки для автора, а якщо сказати образно, то – прямо-таки “концтабірно”. До неї у видавництві “Молодь” після довгих розумувань редакторів відібрали лише десять оповідань, коротких, на 56 сторіночок. Написані вони були здебільшого в 1966 році. А та нещасна книжечка вийшла аж через сім років. Для автора це була тяжка мука, як вона ранила його і так хворе серце, то не описати ніякими словами. Син Феодосія Рогового – Юрій, тепер уже і сам письменник, згадує: “Та й що, власне, особливо можна було говорити про них – назви і ті стали малознайомими: так, “Молитва над колискою” стала “Житом на щастя”, “Конкурент” – “Дядьком Яковом”, “Ондатри” – “Тодосем” і тому подібне. Ще й тепер, через багато років, досить важко віднайти авторські варіанти як назв, так і суті оповідань”.
Недолугі редактори-перестраховники видавництв, вишукуючи в автора з провінції якісь підводні течії, крамольну “частину айсберга”, пішли у своїй дурості (а інакше ж те і назвати не можна) так далеко, що “підіграли” навіть і гітлерівцям, бо побоялися назвати барак концтабору своїм ім’ям, а перехрестили його в кімнату з ясними вікнами, в які головний герой “милується” есесівським “пейзажем”.
Син письменника свідчить: “Подаючи рукопис до видавництва, Феодосій Роговий у заяві до головного редактора писав: “Прошу Вас розглянути рукописну збірку моїх оповідок під умовною назвою “Задумані вікна” обсягом вісім друкованих аркушів і включити їх у видавничий план…” Видали два пошматованих до невпізнання аркуші, “Задумані вікна” – насторожили, і їх відчикрижили.
Одначе, думається, і всупереч усім препаруванням образ головного героя вийшов усе ж таким, як його й задумував автор, і за ним відтак видно і його самого, мов крізь проявник життя персонажа: портрет, скитання й поневіряння по концтаборах, куди його загнали прислужники фашистів – старости і поліцаї, і як виривався через колючий дріт на волю на чужій землі, і як есесівці з вівчарками гналися за ним, і як одна з них “блискавично кинулась і повалила Гордія в річку”, і як “він тільки встиг вихопити з кишені зубок з борони, який підібрав десь у полі”, і як “мав ще силу і час вдарити, а потім, притиснувши гладкого пса до себе, пірнути з ним під воду…” Все це, кажу ж, пережите і мужньо подолане й автором. І ось за тим образом Гордія (й ім’я підібране не випадково – від слова ж хліборобського “гордий”, але в тому бачиться і ще щось глибше й символічніше, уже й від самої письменницької душі, а ще ж і від учительської) ясно так відчувається сам Феодосій Роговий, його внутрішній світ, обставини життя, побут, виважені думи і за ними те, як він усією добротою своєю бажає й прагне, що “нехай множиться жито наше на щастя на слов’янських і неслов’янських землях”.
Придивимося, либонь, до нього ближче, бо за тим образом Гордія, за яким видно автора, визорюється дуже багато: “Він блукає очима по хаті, дивиться на фотографії, на стіл, за яким стільки передумалось, стільки гостей перебувало… Он сволок – ніякі його шашлі не беруть, така вже просотана живицею соснина. А на сволоці – гачок. Шість разів підв’язували до нього колиску, рушником од наврочення та пошестей обвішану. Одарка заполоччю на ньому слова он які гарні вишила: “Які б тебе вітри не обвівали, шануй ти руки ті, що сповивали. І хату, де лунали так чудово твій перший плач, і перший сміх, і перше слово”.
Плин оповідання неквапливий, роздумливий і ваговитий клубком думок про прожите і пережите, над яким з висоти давно вже сивих своїх літ по-хліборобськи розмірковує головний герой перед далекою дорогою – туди, де колись так жорстоко була обпечена його юність, проте він згадує усе те незлобиво – як таке, що було й минулося, але, бач, доріжка кропивою не поросла – згадали про нього – там, за кордоном, і думка ворухнулась: таке як повинитися хочуть чи що… І Гордій ворушив вижовклі геть зовсім, вицвілі, як і його осінь, папери, та враз стріпнувся, то дружина: “Кинь ті бомаги роздивлятися, вода нагрілася, голову в дорогу змиєш, – тягне чавуна з-під комина…”
І мовби й відсікла той біль, що прищемив був його душу над тими паперами… “Скинув Гордій сорочку, обдивляється своє жилаве тіло, ніби сьогодні вперше побачив темно-сині рубці на грудях, на шиї, на спині – мов дикий звір по ньому потоптався. Як він зумів тоді оборонитися?..”
Себто від есесівських вівчарок, натренованих шматувати людей.
Багато випробувань на своєму віку пройшов і подолав Гордій, страшних і жорстоких, чимало втрат у нього було, але людської доброти з його серця все ж витравити ніяка війна і ніхто на ній не змогли. А найбільше він любить сіяти на землі жито. “Гордій вийшов у сіни, повернувся з коряком жита. Висипав його обережно на хустку, зав’язав її круто. Кладе в чемодан. Він давно вже так вирішив: жита візьме на гостинець. Хоч по кілька зерен посіє на всіх зустрічних могилах братських”.
Ось такий біль живе в душі Гордія. І той біль – уже вічний.
Саме таким і був письменник Феодосій Роговий. Він весь час у собі носив біль слова. Повторюсь ще раз про автобіографічність. У Гордія – все від Феодосія Рогового. Бо письменник весь свій біль віддав Гордієві. Не було б автобіографічності – не було б і такого болю. В істинного письменника вони невіддільні одне від одного. Як зерна жита, яких набрав у коряк на гостинець Гордій. Два знакових, корінних, істотних, головних символи висвітлені в тому оповіданні: колиска і жито. І який же тут умотивований зі змістом, з героями, з їх психологією, з їх життям, з їх боротьбою в утвердженні своєї гідності, людяності, високості духу, щирості і світлості душі, доречний, точний у своїй основі й символі первісний заголовок твору – “Молитва над колискою”.
Феодосій Роговий народився 27 серпня 1925 року в селі Пугачівці Градизького району Полтавської області. Батьки його були бідняки. Одвічні хлібороби, з дитинства, зі шкільних літ трудився поруч з ними в полі й син. А десятирічку закінчив напередодні Великої Вітчизняної війни. У червні 1943 року його насильно загнали в Німеччину (згадаймо ще раз: “Гордій жив тоді в холодному дощатому бараці, в далекій і чужій Німеччині, до якої потрапив з волі старости та поліцаїв. Удень гонили в шахту, а вночі чекав смерті…”). Там, у місті Ессен, примушували працювати в шахті Рурського кам’яновугільного басейну. І так – аж до лютого 1945 року. Поки й визволили з неволі американські та англійські солдати. А в червні того ж року в місті Магдебурзі на річці Ельбі Феодосія Рогового як остарбайтера передали військовому командуванню Радянської Армії. А воно вже направило його в місто Електросталь Московської області на роботу (на Краматорський машинобудівний завод імені Сталіна – евакуйований туди із Сталінської – нині Донецької – області). З 1947 року Феодосій Роговий нарешті в рідному краю, на Полтавщині. У селі Морозівці Градизького району трудиться в колгоспі. Заодно продовжує навчання. Закінчив заочно державні курси іноземних мов і працював учителем німецької мови в селі Устимівці Глобинського району на Полтавщині. Потім заочно закінчив Харківський державний педагогічний інститут іноземних мов імені Крупської. Ще працював власним кореспондентом обласної молодіжної газети “Комсомолець Полтавщини”. Далі знову і до самої кончини 4 травня 1992 року вчителював одночасно у двох селах – Устимівці й Бабичівці того ж Глобинського району.
Проте це – короткі дані, так би мовити, як з особової справи. Себто стисла біографія.
Якщо ж спробувати заглибитися у внутрішній світ людини і письменника Феодосія Рогового, то це буде ціла галактика унікальних українських образів з хліборобських родів, які володіють неперевершеним дивом народної української мови, а ще таким стилістичним мереживом, яке й не снилося ані реалістам, ані романтикам, ані сентименталістам, ані екзистенціалістам, ані модерністам, ані постмодерністам, ані – хто там ще хоче впровадити в літературу свої найновіші винаходи художніх образів, граматики, стилів, нових прийомів у текстах і підтекстах, у мові, в ритмі прози упереміш із поезією, в авангардизмі з крайнощами і без… І там, і сям, і тут і ще де б то не було чи навіялось на душу – не перевершити в художніх пошуках і знахідках, у віртуозності володіння словом із самих глибин українського народу, як це умів робити видатний український письменник Феодосій Роговий, і навіть у тому, що, за Жюлем Ренаром, літературу роблять воли: трудяга від землі і від учительства, Феодосій Роговий вів щосвітання, щодня, щовечора і навіть уві сні свою літературну борозну, як український віл. А український віл, який пройшов колгоспи, не схожий у стосиллі і в терплячості, у ремінному батожжі і в голодних муках, у ярмі, затиснутому занозами, де в погоничах партійна армія голів, секретарів парткомів, бригадирів, рахівників, фінагентів, комірників, об’їждчиків і підгавкувачів, яким несть числа, – так от український віл унікально-універсальна тяглова сила з такими наростами мозолів од роботи, а ще більше від отого ярма, що ті горби-мозолі переросли вже у вічну ропу, і таку, що з неї можна видобути солі більше, аніж у найбільшій соляній шахті. Отож такого вола більше немає в жодного народу планети, а тільки в одного – в українського. Без перебільшення, таким волом-трудягою був письменник Феодосій Роговий.

Микола МАЛАХУТА
Член Національної спілки письменників України

Поділися:
  • 26
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    26
    Shares

Добавить комментарий