Молоде серце сторічної ювілярки

Молоде серце сторічної ювілярки

У нашої землячки-козельщанки Марії Пилипівни Кісіль ювілей ваговитий, наповнений великими і маленькими подіями. Їй – сто літ!
У день ювілею до Марії Пилипівни завітали друзі, знайомі, родичі, керівники районних служб. Було, як і належить, частування, були спогади, і звучали пісні, що їх так любить винуватиця події: «Зеленеє жито, зелене», «Ой чий то кінь стоїть», «Ніч яка місячна», «Рідна мати моя».
Сторічне серце Марії Пилипівни співає, бо молоде!

Пайок – невеличким горщиком

До ювілярки Марії Пилипівни я зайшов разом із соціальною працівницею територіального центру Ольгою Іванівною Бірюліною. «Сімнадцяте грудня сьогодні, – стиха промовила наша співрозмовниця. А потім ще й додала: – Святої Варвари. Скоро день прибуватиме…»
Потім Марія Пилипівна розповіла, що у Козельщині вона з 1962-го. Багато років працювала продавцем. Вона могла би бути гарною учителькою. Мова її зрозуміла, переконлива. Чимось нагадала мені мою першу вчительку Ольгу Григорівну. Багато хто з нас, щоб щось пригадати із минулого, видобуває з пам’яті якийсь факт, дату і вже від цього відштовхується далі. А в Марії Пилипівни голоси, стосунки, деталі – усе якось наче у пам’яті заскановано.
У кожного є своя мала батьківщина, свій заспоришений двір, де зробив перший у житті крок. Є таке місце, оте рідне гніздечко, й у Марії Пилипівни. Це село Озера, колись Кишеньківського, а тепер Кобеляцького району. Народилася у сім’ї Дубовиків – Серафими Дмитрівни і Пилипа Івановича.
Як на ті часи, родина була невеликою. Окрім Марійки, батьки виховували Олексія, Миколу та Наташу (їх, на жаль, уже немає на цьому світі). Найсвітліші спогади пронесла ювілярка через усе життя про діда Антона.
– Побіжу я, бувало, до дідуся, – згадує Марія Пилипівна, – обніму його, поцілую. А він погладить мене по голівці. Тоді візьме за ручку – ось так і підемо з майстерні до хати.
Дід Антон був не просто столяром – справжнім віртуозом. Не те що вікна, двері, скрині – хату міг збудувати. Слава про нього линула по світах. Замовлення на столярні вироби надходили не тільки з навколишніх сіл, а й із районів.
У Булахах дід Антон звів добротний будинок. Родина Марійчиних батьків спочатку переселилася на хутір Костини, а значно пізніше (дівчинка вже ходила в школу) перебралися поближче до дідуся Антона. Стежка до школи за тими мірками була не така вже й довга – близько двох верст.
– А потім, – скрушно похитує головою Марія Пилипівна, – почалася голодовка: коротке слово, та таке страшне й холодне, що хай йому грець. Пішов із життя батько. І все звалилося на мамині руки та оці маленькі (жінка тулить їх до серця). Мама пташкою билася, не на одній роботі трудилася, по наймах ходила. За свою хатню і надвірну роботу брала усім, що давали, – одежиною, їжею, грошима.
Голод врізався у пам’ять, як щось металеве, гостре і безкровне.
– Ой, як нелегко було людям, – згадує старенька.
У ті часи Марійчина мама і в місцевому колгоспі робила, і в школі, а ночами до багатших на працю наймалася – тим і жили.
– У школі сім карбованців платили, а в колгоспі копійки давали та пайок невеличким горщиком. На дітей, звичайно, ні. А мама, було, тим горщиком ділиться на всіх. А ще виручала дядина. Вона шила одяг на замовлення, а заробітком ділилася із мамою – ось так і жили гуртом.
Чимало води збігло з тих часів, а й досі Марії Пилипівні пам’ятаються кукурудзяники на сковорідці та висівки, куплені на млині у Кременчуці. Та найбільше запам’яталося лушпиння з картоплі – таке гірке, що не дай Боже.
Гарний, світлий слід залишили у пам’яті початкові класи, перша учителька Галина Іванівна Прокопенко, лагідна, чуйна, розумна. Багато діток тоді було: і з навколишніх сіл – Калашників та із Осначів – школярики ходили. Тепер цих сіл уже, на жаль, немає.

«Хоч і на носі зарубай: я хабарів не даю!»

Молоді роки Марії Пилипівни промайнули у тяжкій праці на полі. Основною тягловою силою у ті часи були коні, воли, навіть корів упрягали. Багато сіяли буряків, зернових, городини, баштанних і технічних культур. Збирання урожаю затягувалося аж до Покрови.
Бідовою була Марійка. Любила і не боялася на конях їздити. Жаліла, розчісувала, гладила, а то й цілувала їх перед тяжкою роботою. І коні були вдячні, ніколи не підводили. Вміла Марія і воликів доглядати, і клич пам’ятає: «Цоб!» і «Цабе!» – «Вліво!» і «Вправо!».
Добра напарниця Марії Дубовик – Віра Діброва, теж рішуча дівчина була і працелюбна. Разом старими волами орали, а молоденькими – скородили, волочили.
– Людей тоді у селі багато було, і молодь уся тоді залишалася у селі. Оце школу закінчили, і нікуди не могли поступити далі вчитися. Справок на виписку і на від’їзд не давали, – згадує Марія Пилипівна.
Чорним крилом війнула війна. Почалася мобілізація. І окупації довелося зазнати, і радість визволення від фашистської нечисті відчули у 1943 році. А після війни рани довелося заліковувати, відбудовувати господарство.
Випробування для людей було не лише фізичне, а й моральне. На своєму довгому віку різних людей Марія зустрічала: і добрих, і злих, і підступних і великодушних, і хитреньких…. Один із мудрагелів на Донбас у шахту запроторив. А було це так. У перші нелегкі повоєнні роки на долю Марії випало особливе випробування. Їй, як кмітливій, чесній і справедливій молодій людині, доручили завідувати коморою. Та відразу ж знайшовся той, хто ласим, загребущим оком накинув на колгоспне добро. А був він начальником, від якого залежали долі людські.
– І всі ж подумали, – згадує Марія Пилипівна, – на мене. Переселенців і тоді було чимало. Сім’ями приїжджали на роботу у село, я виділяла їм на прожиття продукти. А в бухгалтерії потім їх вартість вираховували з їхньої зарплати. Тож вимагалися особлива відповідальність, чітка звітність. А отой лихий начальник приїде і наказує: «Оте дай мені та оте дай. На переселенців спишеться». Пішла я тоді до голови колгоспу Івана Ситника і розказала йому про оте «дай і дай!». Як і куди мені списувати видане? «А ти йому не давай!» – сказав голова. Коли ж прийшов той хапуга за олією, я йому і відмовила. Сказала таке: «На носі зарубайте – хабарів я не роздаю!»
А невдовзі розпочалася агітація на роботу в шахти Донбасу. Охочих було малувато, тож до списків занесли Марію. Саме отой хапливий чоловік «подбав», хоча у дівчини і на думці не було їхати на Донбас. Два тижні добиралася Марійка до тих шахт аж на Ворошиловградщину, нині – Луганщину. Розбудовували і добудовували. Як вижила в тих умовах, лише Всевишній знає.
Окрім колгоспу, як я уже згадував, Марія Пилипівна тривалий час працювала у торгівлі. Подобалася їй ця робота: обслуговувати людей, а потім зводити баланси. Я чомусь думав, що найголовніше у торгівельній справі – це арифметика.
– Чесність, – відповіла, не задумуючись. – Гроші аж занадто липкі, спокусливі.

Від душі і серця

Днів за десять до сторіччя ювілярка почала турбуватися:
– А чи згадає хто мене? – бідкалася соцпрацівниці Ользі Іванівні. – І чим ми почастуємо, якщо хтось і зайде?
– Не хвилюйтеся, тьотю Маріє, – утішала Ольга Іванівна.
Так воно і вийшло. Сусідки Таня Розова та Люба Міщенко прийшли. Не забули ювілярку й племінниці Віра з Нової Галещини і Таня з Марією, що мешкають у Кременчуці. Дуже допомогла Ольга Іванівна – вона добре уміє куховарити, тож наготувала чимало смаколиків.
***
У переддень великого православного свята Різдва Сина Божого я побував у нашому Храмі Пресвятої Богородиці, поставив свічку за здоров’я ювілярки Марії Пилипівни, побажав чимало сонячних днів, миру і спокою, шани і любові навколишніх. А ще прочитав про себе молитву-роздум, яку колись написала Надя, покійна дружина моя, Надія Антонівна. Хай і ці світлі слова стануть духовним подарунком для Марії Пилипівни.
У ці дні сама благодать опускається з небес у наші серця. Якого нам дарунку ще треба? Хай Царство Боже відкриється для кожного. Хочеться вірити у щастя кожної людини. Він, Син Божий, приходив до нас, щоб урятувати світ наш грізний від мороку, невігластва. І щоб урятувати усіх нас від хвороб, смерті й страждань. Дорого Йому довелося розплачуватися за гріхи людські. Але всім, хто вірить у Нього, світлу стежинку прослав до спасіння. І славлять Ангели вустами півчих Сина Божого, і торжествує земля наша, наповнюються душі наші світлими, щирими почуттями. І тоді серця наші повняться вірою, надією і любов’ю. Як і серце нашої ювілярки Марії Пилипівни.

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ
Член Національної спілки журналістів України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий