Наша мама, Марія Марківна Таранюк, жителька села Черевки Миргородського району, в школі була відмінницею. Вона мріяла стати вчителем – на освітянській ниві сіяти в дитячі душі добре, мудре, вічне. Та не судилося цьому збутися – її випускний шкільний бал співпав з початком війни.
Настали тривожні місяці окупації. За зв’язок з партизанами фашистські посіпаки розстріляли її брата Михайла (пізніше його іменем вона назве свого старшого сина), а її відправили на примусові роботи в далеку Німеччину, де на острові Рюген, біля міста Бергена, в селищі Дрешвіц, працюючи в бауера на сільськогосподарських роботах, пережила поневіряння і приниження. Про це їй було завжди важко згадувати. Там, на чужині, мама жила надією скоріше повернутися додому, до рідного краю, в Україну. І нарешті настав день, коли у буянні травневого цвіту, наповненого великою радістю, у мамину молодість, обпалену війною, прийшла довгождана переможна весна!
Важкими видалися роки перебування в далекій Німеччині і в її односельчанина, пізніше її чоловіка, Павла Даниловича Таранюка, нашого тата. Часто у розмовах він ділився спогадами про пережите.
До війни закінчив 4 класи. Як говорив він, з горем навпіл. Навчався взимку, а лише зійде сніг і до глибокої осені пас худобу. Війна застала нашого тата у рідному селі. Його разом з однолітками місцеві поліцаї двічі намагалися під час облави насильно відправити до чужого краю. Спочатку хлопцям вдалося втекти до лісу, де вони переховувалися. А вдруге, під час нічної облави, його все ж таки спіймали і разом з іншими односельцями відправили на залізничну станцію, а потім вагонами-товарняками, якими до цього транспортували худобу, повезли на Захід. Це було восени 1942 року. По дорозі дехто намагався втекти, проламуючи дерев’яний поміст вагонів, особливо, коли проїжджали Дніпро. Не всім, хто зважився на такий сміливий крок, це вдалося… Після приїзду до Німеччини новоприбулі проходили своєрідну фільтрацію – відбір на подальше використання їх на заводах, шахтах, у сільському господарстві.
Переглядаю архівні документи, надані мені німецькою стороною. У воєнній картотеці примусових робітників і робітниць міста Телгте в списку значиться, що Таранюк Павло Данилович з 9 жовтня 1942 року до 27 лютого 1943 року перебував на фабриці Августа Вінкгауза як примусовий робітник у трудовому таборі підприємства, вулиця Верт, 78, а потім переміщений в Хільтруп, вулиця Індустріальна, 4.
Державний архів землі Північний Рейн – Вестфалія в місті Мюнстер надіслав підтвердження, що Таранюк Павло Данилович був задіяний на примусових роботах на трубопрокатному заводі «Рьоренверк» у селищі Хільтруп з 27 лютого 1943 року і числився до 31 грудня 1944 року. Документи за 1945 рік не збереглися, оскільки під час бомбардування американськими військами підприємства вони були втрачені.
Тато зі сльозами на очах згадував роки перебування в Німеччині.
– П’ятсот українців працювали на верстатах, – говорив він. – Я нарізав муфти – водяні й газові різних розмірів і довжини. Мій остномер був 33. Поруч працював француз-військовополонений. Їм допомагав Червоний Хрест. А ми були дуже голодними. Було багато наших хлопців, які пухли від голоду. У той час дозволялося одержувати від рідних листи і посилки. Французам, приміром, приходили посилки вагою до 8 кілограмів, а українцям дозволялися посилки лише до 300 грамів (сухарі і тютюн). Від рідної мами тато одержав посилки з сушеним хлібом, посилку з тютюном. Це була велика радість – їсти домашній хліб від мами і згадувати рідний дім. Про це він пише в одному зі своїх листів до неї.
У Державному архіві Полтавської області зберігаються його листи від 8 і 12 вересня 1943 року, адресовані рідній матері. До цього часу не зрозуміло, чому вони не дійшли до адресата.
На моє запитання про заводський режим і табірний побут тато відповів: «У Хільтрупі робота починалася о 6-й ранку. Через кожні три години – п’ятнадцятихвилинна перерва. О 12 годині обід: бруква, 100 грамів хліба, настій з ячменю. Робота закінчувалася о 18 годині. Вечеряли обідню норму. Жили в бараках. Ходили в черевиках з дерев’яною підошвою. Коли йшли по бруківці Хільтрупа, нас було далеко чути».
Робочий табір був інтернаціональним. Крім українців, примусових робітників, тут знаходилися військовополонені з Франції, Польщі, Італії.
Приємні спогади залишилися у тата від дружби з французами. Тато розповідав: «Я подружився з французами, які працювали зі мною поруч на верстатах. У Хільтрупі був річковий канал, куди після робочих змін нас водили конвоїри купатися. Я вчив французів плавати, багато з них не вміли триматися на воді. Одного разу прибіг перекладач і схвильовано говорить: «Камарад капут» – потонув француз. Я відразу став пірнати і витягнув француза на берег, врятувавши йому життя.
А згодом довелося рятувати німецьку дівчину. Одного разу в табір приїхали німці у військовій формі і запитали, хто врятував француза. Табірний охоронник показав на мене і сказав: «Пауль». І вони забрали мене з собою. Коли під’їхали до річкового каналу, я побачив жінку, яка плакала і говорила, що за 20 метрів від берега потонула її дочка. Я пірнав кілька разів і нарешті витягнув дівчину з води. На березі був уже санітарний автомобіль, і медики почали надавати їй допомогу, а мене повезли в табір. У подяку дали пакет з хлібом».
У квітні 1945 року тата разом з іншими примусовими робітниками та військовополоненими звільнили американські війська. До серпня 1945 року він знаходився в таборі переміщених осіб. Повернувшись на Батьківщину, служив у рядах Радянської армії в місті Рига. Після служби приїхав додому. Теслярував. За його участю побудовано багато будинків у селі. А потім пересів на коней і працював їздовим у тракторній бригаді до 79 років. Мама все життя пропрацювала на рядових роботах у колгоспній ланці.
Юність моїх батьків, як і сотень тисяч, а то й мільйонів їхніх однолітків, була обпалена війною. Відлуння тих страшних років вони відчували усе своє життя.
Микола ТАРАНЮК
Журналіст