Мовна ситуація в Україні зазнає різких змін у кінці 80-х років ХХ століття. Вітер “горбачовської перебудови” швидко прилинув сюди й перетворився у велику бурю. Наше національне оновлення розпочиналося з мови. Патріотично налаштовані сили, передова інтелігенція заявили, що російщення української мови, яке тривало від часів Переяславської злуки й вишколилося в більшовицьку добу, а особливо в епоху так званого розвинутого соціалізму, треба негайно припинити, бо українцям загрожує етноцид і лінгвоцид.
Робота, яка не завершилася й дотепер
Першою найважливішою подією на шляху національного розвою слід уважати прийняття закону “Про мови в Українській РСР” з такими його основними положеннями: 1) державною мовою Української РСР, тобто офіційною мовою діловодства, роботи й документації державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій республіки, а також мовою їхніх взаємовідносин, є українська мова (стаття 2). Вона не єдино можлива, позаяк Українська РСР “забезпечує вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР” (стаття 4), гарантує “право користування … будь-якою іншою мовою” (стаття 5); 2) “мовами міжнаціонального спілкування в Українській РСР є українська, російська та інші мови” (стаття 4), що відбиває реальну мовну політику в Україні: не ілюзійний білінгвізм, а справжній полілінгвізм; 3) “Українська РСР створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей у республіці” (стаття 3), особливо в місцях компактного проживання громадян інших національностей (статті 3, 27). Підготовка й затвердження цього документа – окрема віха в біографії української мови. Її писали націоналісти і шовіністи, безпартійні й комуністи, українці й неукраїнці, материкова Україна і діаспора, українськомовні громадяни і “русскоязычное население”. Створення Закону викликало неоднозначну реакцію в суспільстві. Передова громадськість України розцінювала це як поступ на шляху національного та державного самозбереження. Українофоби різних мастей запевняли, що двомовність в Україні – явище закономірне, узвичаєне. Поширення ж україномовства – це нереальна справа, тому що наука й освіта в нашій республіці, як і в усіх республіках тодішнього Союзу РСР, нібито немислимі без російської мови, до того ж добровільно визнаної рідною мільйонами українців.
У процесі обговорення змісту проекту закону “Про мови… “ виникали гарячі суперечки. Одні підтримували основні положення цього документа, виступали за пріоритет української мови в усіх сферах суспільного життя, вимагали державного захисту і створення сприятливих умов для її всебічного розвитку та повносилого функціонування. Інші вказували на те, що терміни реалізації закону варто скоротити. Багато внесено пропозицій, пов’язаних із розвитком мови в освіті, передусім про недопустимість звільнення від вивчення української мови в школах. Але були побажання й протилежного змісту, в яких засуджувалися закріплення тільки за українською мовою статусу державної. Такими міркуваннями рясніли газети, особливо ті, що видавалися на Луганщині, Донеччині, у Севастополі.
Між проектом закону, який містив 36 статей і був опублікований для всенародного обговорення, та остаточною його редакцією, що нараховує 40 статей, існують суттєві розбіжності. Неважко здогадатися, що вони пов’язані не з державною (українською) мовою, а з російською. Останній одні приписували статус державної мови, інші бачили її офіційною або, принаймні, єдиною мовою міжнаціонального спілкування в поліетнічній державі Україні.
Ґвалтом проголосований закон Ка-Ка
28 жовтня 1989 року закон “Про мови…” прийняла Верховна Рада України, а 1 січня 1990 року він набув чинності. Випрацювання цього документа – це вже історія і водночас утривавлена в часі робота, яка не завершилася й дотепер. Ідеться передовсім про такий пріоритет мовної політики в Україні, як утвердження державності української мови.
Яскравим свідченням того, що українське мовне законодавство в добу незалежності, як і в попередні епохи, розвивається за колоніальним, а не за європейським взірцем, є закон “Про засади державної мовної політики” авторства народних депутатів Ківалова – Колесніченка, що змінив закон “Про мови в Українській РСР” із понад двадцятирічним “стажем”. Ухвалення цього “ґвалтом проголосованого” й “обговореного за 2 хвилини 4 секунди при 2 тисячах 54 пропозиціях” (Ірина Фаріон) документа “стало однією з найгучніших політичних подій 2012 року в країні” (Ю. Шейко). Він спрямований проти корінної нації, не виражає навіть найпершочерговіших інтересів держави України, про які гучно заявлено в його назві. Підготовка й легітимізація документа, про який мовиться, – порушення на порушенні, яке порушенням поганяє, а саме: порушення процедури розгляду й ухвалення закону, зокрема положення статей 82, 84, 89, 91, 93, 152 Конституції України, статей 117, 118, 119, 120, 121 Регламенту Верховної Ради України, який затверджує закон України “Про Регламент Верховної Ради України”, статей 1, 15, 16 закону України “Про комітети Верховної Ради України”. Не чим іншим, як злочином, слід уважати, що за законопроект у першому читанні голосували 62 депутати, які не були присутні у Верховній Раді. Їхню функцію перебрали на себе “кнопкодави”. Останнім вистачило роботи й тоді, коли документ ухвалювали у другому читанні. Свою чорну справу зробив і тодішній Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, підписавши закон та цим самим проігнорувавши протести громадськості, що розпочалися відразу після голосування у стінах парламенту й охопили всю країну. Чи не найбільше завинив перед власним народом тодішній президент Віктор Янукович, офіційно знівелювавши статус української мови як єдиної державної й закріпивши пріоритети за мовою російською в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Херсонській, Чернігівській областях, Автономній Республіці Крим, містах Києві й Севастополі. Що ж до інших регіональних мов, яким гарантоване вільне використання на території України (білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, кримськотатарська, молдовська, німецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, корейська), то їм, крім поширених у Криму кримськотатарської, у Закарпатській області угорської, у Чернівецькій області румунської, жодних привілеїв не надано. До речі, у законі згадано неіснуючі мови – русинську (діалект української мови), єврейську та грецьку.
Найпарадоксальнішим у законі Ківалова – Колесніченка (по-іншому закон Ка-Ка) є те, що він сприяє утвердженню російської мови під виглядом регіональної у функції державної мови замість української на більшій території України, канонізує офіційну двомовність у регіонах, де чисельність національних меншин перевищує 10%.
Цілком закономірно слід сприймати те, що в політичній царині поруч з офіційною назвою лихої пам’яті закону “Про засади державної мовної політики” з’явилася низка неофіційних номінувань його з властивою їм зниженою чи різко негативною оцінкою, як-от: “Про так звані регіональні мови” (політик і науковець Микола Томенко), “Закон проти української мови” (політик Олег Тягнибок), “Крок до впровадження офіційної двомовності (журналіст Юрій Шейко). Фахівець із мовної політики Тарас Марусик в основу своєї не позбавленої іронії назви документа кладе принцип російськості – “Про засади надання російській мові статусу першої державної мови”, мотивуючи це тим, що ківаловсько-колесніченківський документ “ухвалений із кричущими порушеннями регламенту Верховної Ради”, отже, має й іменуватися по-іншому, “бо саме така його суть і практика застосування”. По-своєму оригінальну вторинну назву законові дає Роман Збережан – “Закон спасіння зникаючої”. “…У РФ, – саркастично заявляє цей журналіст, – мають велику надію на те, що якщо там язик навіть зовсім зникне, в Україні збережеться зникаюча мова під виглядом регіональної. Тим більше, що сучасна українська влада в Україні всяко цьому допомагає, навіть закон спасіння зникаючої прийняли”.
Згубність закону “Про засади державної мовної політики” полягає насамперед у тому, що він ще більше загострив конфлікт між Сходом і Заходом України, негативно вплинув на розвиток освіти, яку аксіоматично вважають прообразом майбутнього, зрештою, збурив українське суспільство, викликав одностайний громадянський спротив. Акції протесту з вимогою анулювати “мовний закон” Колесніченка – Ківалова швидко переросли в Мовний майдан, що розпочався на Європейській площі в Києві під Українським домом. Його гасла – “Боріться з корупцією / Ахметовим / бандитами при владі на Донбасі, але не з українською мовою!”, “Одна держава – одна державна мова!”, “Ні геноциду української мови!” – об’єднали всю Україну. Верховна Рада підтримала вимоги Мовного майдану з великим запізненням – уже після перемоги Революції Гідності, у лютому 2014 року, скасувавши з ініціативи народного депутата В’ячеслава Кириленка горезвісний закон. Однак виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов не підписав ухвалений парламентом документ “Про визнання таким, що втратив чинність, закону України “Про засади державної мовної політики”, мотивуючи це тим, що він може зашкодити не тільки дню завтрашньому, а й віддаленому грядущому нашої держави. “Шкодить його відсутність… якщо… буде українська мова, то в нас буде лад, якщо ні – тут буде вічний путін, хоч як би він називався”, – справедливо наголосив у своїй промові на врученні Шевченківської премії 9 березня 2017 року Іван Малкович. Нам “плюнули у МОВУ-ДУШУ брутальним “мовним законом””, з болем констатує Ірина Фаріон, а “ми не піднялися так масово”. Ця наша мовна поступка, як і будь-яке інше “язикородство”, висновує відомий мовознавець-політик, – “катастрофічна поразка на майбутнє, яку знову доведеться викуповувати Небесною Сотнею і національно-визвольною війною”.
“Нарешті мусить бути закон…”
Недосконалість “мовного закону” Ківалова – Колесніченка, зокрема його 20 стаття, яка починається словами: “Вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян України”, позначилася на розтягнутому в часі й наповненому скандалами процесі надання правомірності закону “Про освіту”. Верховна Рада розглянула законопроект у першому читанні в жовтні 2016 року, а ухвалила цей документ у вересні 2017 року. Хоч і було проведено понад 50 засідань робочої групи з доопрацювання законопроекту, обговорено понад 1300 пропозицій народних депутатів, дискусії довкола змін в освіті не припинялися. Нерідко вони перетворювалися на політичні ігри, учасники яких заробляли собі потрібні дивіденди. Поруч із такими базовими положеннями, як людиноцентризм, національна рамка класифікації освіти, роль громадськості в управлінні освітою, структура 12-річної загальної середньої освіти, рівні професійної освіти, особливої гостроти набувало питання мовної освіти. Найвразливішим місцем стала резонансна “мовна” стаття 7 – “Мова освіти”, а саме: забезпечення особами, які належать до національних меншин, права на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних і комунальних закладах освіти. Одні вимагали поваги до національних меншин і права на навчання рідною мовою, інші переконували, що навчання в державних школах має проводитися лише державною мовою, і наголошували на обов’язковому вивченні національними меншинами рідної мови (О. Співаковський).
З 1 вересня 2018 року згідно зі статтею 7 ухваленого закону дошкільну й початкову освіти діти здобуватимуть мовою національних меншин, паралельно опановуючи державну мову, а з 5 класу навчатимуться державною мовою, а мову національних меншин вивчатимуть як окрему дисципліну. Сусідні держави зчинили галас із цього приводу. Вони “єдиним фронтом готові ледь не санкції вводити, захищаючи мовні права своїх громадян, які паралельно мають пашпорт України, проживають на українській території і вважаються у нас нацменшинами” (А. Ніцой). По-особливому гостро на це зреагували Угорщина й Румунія, дещо стриманіше Польща, Греція, Болгарія. Президент Молдови категорично вимагав відмовитися від закону, а путінські ординці, довкруги яких гуртуються доморощені манкурти (переконані малороси, ідейні хохлята – всі ті тьотьмоті, минмазєніни, нащадки продотрядівської комси, гулагівські вертухаї) (В. Бут), назвали зміни в освіті актом насильницької українізації. Штучно створений, навмисне підігрітий конфлікт не вартий доброго слова: Україна орієнтується не на імперські, а на європейські стандарти, визнає ідентичність та культуру національних меншин і не вдається до асимілятивних дій. То ж маємо підстави констатувати, що закон “Про освіту” відповідає Конституції України та ратифікованій Україною Європейській хартії регіональних мов або мов меншин.
У липні 2014 року понад півсотні народних депутатів звернулися до Конституційного Суду України з вимогою визнати чинною ухвалу Верховної Ради від 23 лютого цього ж року про скасування “мовного закону” Ківалова – Колесніченка. У лютому 2015 року Конституційний Суд України відкрив провадження щодо відповідності цього закону Конституції України, а 26 лютого 2018 року це емсько-валуєвсько-колесніченківсько-ківаловсько-путінсько-януковичівське твориво визнав неконституційним.
Світлу віру в те, що мовне питання в Україні набуде нової якості, що українська мова вийде на державницькі горизонти, уселяє ухвалений 8 листопада 2016 року закон № 1421–VIII про квоти для українських пісень у радіоефірі (“Про внесення змін у деякі закони України щодо частки музичних творів державною мовою в програмах телерадіоорганізацій”), який забезпечує в загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50% національного аудіовізуального продукту, а також ухвалений 23 травня 2017 року законопроект № 5313 про квоти на українську мову в телеефірі (“Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації”), який установлює для телерадіоорганізацій загальнонаціональної категорії мовлення частку передач та/або фільмів українською мовою не менше 75% протягом доби, для відповідних телеорганізацій регіональної й місцевої категорії мовлення – на рівні 50%, для новинних передач – не менше 75% від загальної тривалості всіх передач новин. Вельми приваблива й ще одна річ: фільми та/або передачі, які не є власним продуктом телерадіоорганізації та виконані недержавною мовою, мають бути субтитровані державною мовою, фільми та/або передачі, створені на території колишнього Союзу РСР не українською й не російською мовами, а дубльовані російською мовою, також озвучуються або дублюються українською мовою.
Для зриву підступних планів п’ятої колони, “русского мира” й усяких інших антиукраїнських сил потрібен той державної ваги документ, який би забезпечував конституційні права всіх українців і був би спрямований проти лінгвоцидної політики ворога української державності Росії. “Нарешті мусить бути закон, – ще раз покличемося на емоційну й глибоку за змістом промову Івана Малковича на врученні найвищої державної нагороди, – який захистить право кожного українця отримувати всі послуги українською мовою – від крамниць і громадських установ до глянцевих видань, радіостанцій і телебачення, де всі без винятку ток-шоу і програми повинні вестися державною мовою (за чітко виписаними винятками для кримських татар та кількох інших національних меншин, які купно тут проживають)”.
Треба визначити домінанти
Реальні обриси такого документа стали зримими тоді, коли у Верховній Раді були зареєстровані три мовні законопроекти: “Про мови в Україні”
№ 5556 від 19.12.2016 (суб’єкти подання – Я. Лисюк, І. Васюник, О. Юринець та ін.), “Про функціювання української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні” № 5669 від 19.01.2017 (суб’єкти подання – А. Іллєнко,
М. Княжицький, М. Матіос та ін.), “Про державну мову” № 5670 від 19.01.2017 (суб’єкти подання – І. Подоляк, А. Гопко, Л. Ємець та ін.). У кожному з них є раціональне зерно. Ефективне поєднання цих зерен в одному досконалішому, зорієнтованому на українські інтереси, на втілення національної ідеї в життя законопроекті стало б справжнім поступом на шляху нашого державо- та мовотворення, нашого входження до європейської спільноти й дистанціювання від північної імперії, яка живе за неприйнятним для світової цивілізації принципом: “Росія закінчується там, де закінчується російська мова”. А ця мова ось уже кілька століть перепиняє ходу української мови, яка тримається своїх предвічних земель. “Треба проаналізувати усі три законопроекти, – переконує мовознавець Павло Гриценко, – взяти найкраще і змоделювати в один. Треба визначити домінанти: що хочемо мати у тому законі, яку політику маємо проводити”.
Вагомі кроки на цьому шляхові зроблено: 4 жовтня 2018 року Верховна Рада України прийняла в першому читанні проект закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. У ньому враховано перспективні положення раніше зареєстрованих проектів. Окремі автори цих проектів стали авторами спільно доопрацьованого документа.
* * *
Дискусії, однак, не вщухли. Учені, громадські діячі продовжують обговорювати цю наболілу для України проблему. Хочеться вірити, що найближчим часом з’явиться український за фактом і за формою закон про українську мову, яка є найважливішим чинником української ідентичності й державної єдності, і гуманний за духом та справедливий за змістом закон про мови національних меншин в Україні. Мріється і про те, що легітимізація цих першочергової ваги документів відбудеться неодмінно за європейським зразком.
Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук,
професор, заслужений діяч науки і техніки України