Мовотворчість Івана Котляревського

Мовотворчість Івана Котляревського

Визначальну роль в історичному процесі становлення української національної мови зіграв Іван Котляревський. Середньонаддніпрянські говори, які своєю внутрішньою монолітністю протиставлялися іншим строкатим говорам України, стали основою національної мови не лише тому, що охоплювали територію, котра виступала центром етнічної консолідації, визвольної боротьби, економічного й культурного життя, а й тому, що їх в основу своєї творчості поклав Котляревський. Письменник уперше розкрив багатство живої народної мови, використав її не епізодично, а в повному обсязі. Вона “з його легкої руки залунала… голосно” (Володимир Короленко), засяяла новими барвами й зачарувала світ своїм мелосом, лексичною розмаїтістю, словотвірною самобутністю, граматичною досконалістю.

Імення, мова, віра

У період Котляревського жива українська народна мова побутувала “лише в окремих більш чи менш широко виявлених елементах у творах української літератури” (Іван Білодід). 1798 рік вважається датою народження нової української мови, оскільки в цей час побачила світ перша частина “Перелицьованої Енеїди”, у якій Іван Котляревський “щиру любов до батьківщини і особливо до робочого, надто часто зневажаного та кривдженого населення” передає за допомогою “бездоганно чистої, народної мови” (Іван Франко). Саме цей письменник став зачинателем нової української літературної мови. Він пов’язав своєю поетично-драматичною творчістю стару українську мову, яка мала багатовікову історію, пережила стихію асимілятивності з боку інших держав, проте не втратила своєї самобутності, з новою, що розвивалася за власними природними законами і все активніше входила у вжиток.
Творчість Івана Котляревського має велике історико-мовне значення. Воно полягає передусім у тому, що письменник своєю безсмертною “Енеїдою” розкрив функційний простір мові, “якою говорило населення цілого краю” (Володимир Короленко), й окреслив її перспективу, пророкуючи українській мові не діалектну периферію, а велике майбутнє:
… щоб латинське плем’я
Удержало на вічне врем’я
Імення, мову, віру, вид (“Енеїда”).
Ці слова прозвучали тоді, коли державна автономність в Україні безжально руйнувалася, коли законодавчо вводилося кріпосне право, а за українською мовою все сильніше й офіційніше закріплювався статус “наречия языка великорусского”, коли на українських землях ніякі книги, опріч церковних попередніх видань, не друкувалися, а старі книги з такими ж церковними книгами підправлялися, перш ніж друкувалися, згідно з великоросійськими, щоб ніякої різниці і особливого “нарєчія” в них не було (указ Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням публікувати книги українською мовою). Іван Котляревський першим указав на те, що український народ має право на власну літературу, писану українською народною мовою, що ця мова наділена великими потенційними можливостями і придатна для використання в серйозних жанрах художньої літератури. Полеміка навколо питання про українську літературу на народній мовній основі, яка особливо активно розгорнулася в 20–40-х рр. ХІХ століття і тривала фактично до 20-х рр. XX століття, була певною мірою розв’язана автором “Енеїди”, “Наталки Полтавки” та “Москаля-чарівника”. Наприклад, міркування Григорія Квітки-Основ’яненка про те, що “на малороссийском языке можно писать нежное, трогательное” і що “от малороссийского языка можно растрогаться”, співзвучне з образною інтерпретацією українського слова, даною Іваном Котляревським. Сентенції Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, які розкривають самостійність, культурність, поліфункційність української мови, також перегукуються з тезою першого класика нової української літератури про “удержання” цієї мови “на вічне врем’я”.

На межі двох епох

Полтавець Іван Котляревський “стояв на межі двох епох – епохи старої української літератури та епохи нової української літератури з властивим їй реалістичним відтворенням життя”, що “позначилося і на його мові” (Павло Плющ). Дослідники по-різному оцінюють зв’язок мовної творчості цього великого майстра художнього слова з традиціями старої української мови та літератури. Для одних учених він – лише новатор на мовно-літературному терені, який не спирався на досвід своїх попередників, для інших Котляревський – продовжувач надбань старої української літератури і старої української мови. Є всі підстави твердити, що мовно-літературна практика письменника виростала не на голому ґрунті, а всотувала в себе минуле, орієнтуючись, зрозуміло, на сучасне, котре являло собою на той час національну цілину. Такий грамотний і свідомий українець, як Іван Котляревський, уважав за свій патріотичний обов’язок зорювати перелоги національної культури, причому для реалізації свого задуму він удавався до нових засобів, критикуючи віджилі, які вже не відповідали етнічним (національним) запитам:
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас (“Енеїда”).
Котляревський узяв дещо зі старої української мови, а дещо – з нової, тому його мові, з одного боку, притаманна ціла низка найяскравіших українізмів, а з іншого – порівняно з пізнішою українською літературною мовою – вона становить ще досить сиру спробу (Олекса Синявський), тобто мовотворчість письменника не являє собою абсолютно нового явища, вона, маючи самобутні характеристики, усе ж таки тяжіє до традиції. Так, “Енеїда” зближена з поетичним світом “мандрівних дяків”, оскільки просту народну мову використано в цій бурлескно-травестійній поемі глузливо-комічно.
У “Наталці Полтавці” такої однобічності уже не простежено: жива народна мова передає широку гаму людських почуттів, соціальний поділ тогочасного суспільства, який репрезентується через мовні образи вбогої селянської дівчини Наталки, відщепенця дворянської верстви Тетерваковського, сільського старости, виборного Макогоненка, “сироти без роду, без племені, без талану, без приюту” Миколи, бурлаки, заробітчанина Петра.

Географія мови

У лінгвістиці дискусійною є проблема географії мови творів Івана Котляревського: це окрема якась говірка чи ширше мовне тло. Історія цього питання складна. Довгий час побутувала думка, що письменник копіював рідну йому полтавську говірку, отже, мовний фон поеми “Енеїда” і п’єс “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник” не виходить за межі мовної стихії Полтавщини. Цілком природно, що письменник орієнтувався насамперед на ту мову, яку увібрав із молоком матері. Саме вона і лежить в основі його лінгвопрактики. А твердження на зразок “І. Котляревський… не спромігся синтезувати різнорідні компоненти мови своїх творів, викувати з них єдину універсальну …систему” (Павло Плющ) є надто категоричними, зрештою, безпідставними. Навіть побіжний аналіз лексики творів, зіставлення словникового складу “Енеїди” й “Наталки Полтавки” зі скрупульозною характеристикою живої мови Полтавщини, уміщеною в праці Василя Ващенка “Полтавські говори”, засвідчує те, що письменник-полтавець не механічно копіював рідну йому говірку, а добирав з великого національно-мовного розмаїття все найкраще й найцінніше, намагався вдосконалити його, надати йому нового звучання. У його мовній палітрі фіксуються невластиві полтавській говірці мовні явища, причому вони охоплюють не лише лексику, а й фонетичну та граматичну структури. Якщо в “Енеїді” риси полтавської говірки представлені розлого, то в “Наталці Полтавці” рамки її звужені. Мова п’єси не “селянська” мова, не якась етнографічно-діалектна композиція, а українська загальнонаціональна мова початку XIX століття, тобто мова всіх соціальних верств тодішнього українського населення – і селянства, і міських жителів, і заробітчан-бурлак, і інтелігенції” (Іван Білодід).
Іван Котляревський, звичайно, не вийшов, як Тарас Шевченко, на загальнонаціональний мовний масив, однак він і не обмежився у своїй творчості вузькоговірковістю. Колись в одному із листів він висловився так: “На 1-е: в Полтаве и в смежных городах слова: конь, вол, нож, кот, подол, мост и проч. произносят простолюдины: кинь, вил, ниж, кит, подил, мист и проч., но в сих же словах в других падежах единственного и множественного числа сохраняют о: волы, коня, моста, подолы и проч. В Черниговской же губернии произносят кунь, вул, нуж и проч.” (Петро Ротач). Отже, зачинатель нової української літературної мови, як і її основоположник – Тарас Шевченко, не належав до пасивних споживачів мовних скарбів, а був великим зодчим, котрому вдалося закласти той фундамент, на якому виросла літературна мова багатомільйонного українського народу.

Митець, громадянин- патріот

Мовна практика Івана Котляревського досліджена в українській лінгвістиці чи не найґрунтовніше. Варто згадати хоча б наукові розвідки Миколи Костомарова, Павла Житецького, Івана Франка, Олекси Синявського, Григорія Левченка, Леоніда Булаховського, Степана Смаль-Стоцького, Павла Плюща, Петра Тимошенка, Федора Медведєва, Василя Ващенка, Артема Москаленка, Михайла Жовтобрюха, Степана Бевзенка, Світлани Єрмоленко. Проте феномен мови поеми і п’єс не є до кінця розгаданим. Учені під різним кутом зору аналізували мовні особливості творів, визначали місце й роль письменника у становленні української загальнонародної мови загалом і літературної зокрема. Однак такі важливі аспекти, як джерела формування мовного ідіостилю письменника, особливості розвитку української літературної мови на живій народній основі в період до і після Котляревського, роль цього художника слова в історії української мови в кінці ХVIII і на початку XIX ст., потребують докладного історичного, літературознавчого та лінгвістичного коментарю. Не втратила актуальності й сьогодні думка мовознавця Андрія Бурячка, що для визначення місця Івана Котляревського в процесі еволюції мови української нації потрібно передусім ґрунтовно вивчити українську мову ХVІІІ ст. в усіх її жанрах та стилях, укласти історичний словник нашої мови того часу і створити словник мови самого письменника. Це, зрозуміло, кардинальні завдання. Не менш важливою проблемою, що стоїть перед котляревськознавцями, є характеристика мовного новаторства письменника, передусім виокремлення тих особливостей лінгвальної практики, які, по-перше, відрізняють його від попередників та наступників, по-друге, дають підстави вважати зачинателем нової української літературної мови, першим класиком нової української літератури. Важливо при цьому наголосити, що мовний контекст Івана Котляревського сягнув у глибокі надра попередньої доби української мови й водночас не залишився догмою, а творчо розвинувся, “розчинився” в мовному просторі XIX і XX століть.
До найважливіших заслуг Івана Котляревського слід віднести те, що він “відчинив” двері в національну мову живомовній стихії, розкрив невичерпні лексико-фразеологічні, граматичні, стилістичні можливості рідної мови. За спостереженнями Василя Ващенка, Федора Медведєва, Поліни Петрової, тільки в “Енеїді” представлено майже сім тисяч слів, що входять до різних тематичних груп, лексико-семантичних підгруп: від слів – назв предметів побуту, знарядь праці, продуктів харчування (сорочка, корсет, очіпок, кухоль, вагани, молоток, клепало, обценьки, вареники, ковбаса, калганка, сирівець) до лексичних одиниць на позначення суспільно-політичних понять, військових звань, абстрактних категорій (устав, союз, власть, неволя, право, шабля, мундир, сержант, боєць, муштра, ранжир, прапор). Водночас письменник показав стилістичну розгалуженість мови, творчо синтезувавши нейтральну і марковану лексику, зокрема регіоналізми, варваризми, вульгаризми, згрубілі слова (пор.: кожух, син, ворог, порох і вижлуктити, шльоха, сучище, шлятися, налигатися). Із погляду стилістичного неперевершеною в “Енеїді” є лексична синоніміка, насамперед дієслівна, напр.: говорити – розказувати, розмовляти, докоряти, верзти, щебетати, балагурити, базікати, бурчати, ворчати, бормотати, мурмотати, харамаркати, цвенькати, сипати, белькотіти та ін. Іван Котляревський практично завжди підпорядковує меті висловлення ту або ту стилістичну фігуру, домагаючись емоційності, повноти художнього зображення, запрограмованого бурлескно-травестійним жанром. Про якусь поетичну недосконалість, анормативність (а їх помітили критики) говорити не варто. Адже це перший крок на шляху створення нової української літературної мови, отже, він не позбавлений і недоречностей. Але на честь Котляревського треба сказати, що він, як великий народний митець і громадянин-патріот, прагнув привернути увагу до української мови, намагався за допомогою лексичної чи граматичної гри на синонімічному або чисто варіативному зрізі розкрити багатство й особливості однієї з давніх слов’янських мов, яка тоді “конала”, уявлялася як “исчезающее наречие”, “ни мертвый, ни живой язик” (Олекса Павловський). Значення художньої спадщини Івана Котляревського полягає і в тому, що він, як ніхто інший до нього і після нього (хіба що Тарас Шевченко), спостеріг новий етап розвитку української мови на діалектній базі й зробив удалу спробу її нормалізації на різних рівнях: фонетичному, лексико-фразеологічному і – особливо – морфологічному та синтаксичному. В галузі нормування простежено багато непослідовностей, проте велика кількість запропонованих письменником систем ляже в основу пізніше сформованих літературних норм сучасної української мови.
Прогресивну роль Івана Котляревського в історії вироблення національної української літературної мови визначає й те, що він зробив помітний вклад у розвиток правопису та словництва. Орфографічний кодекс його базувався на фонетико-морфологічному принципі, хоч досить часто мали місце відхилення, що спричинене впливом чинної на той час історико-етимологічної орфографії. Письменникові пощастило увійти в історію українського словникарства, причому фахово, позаяк він уклав словник-додаток до “Енеїди”, реєстр якого сягає понад 1000 слів.
Самі ж художні полотна Котляревського служили впродовж двохсот років і будуть служити надалі аргументованим і переконливим ілюстративним матеріалом для розкриття природи мовних явищ. Розгорнувши будь-який словник тлумачного типу, ми обов’язково знайдемо покликання на “Енеїду” чи “Наталку Полтавку”. Як поет, драматург, словникар, мовознавець у широкому розумінні цього слова Іван Котляревський завжди з нами. Десятками сотень ниточок пов’язана мова його творів з мовою старою і мовою новою, що не стоїть на місці, а перебуває в постійному русі й розвитку.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук,
професор, академік, заслужений
діяч науки і техніки

Поділися:

Добавить комментарий