Пам’ять цих подвижниць Православна Церква вшановує щорічно в останній день вересня. Постраждали святі мучениці в 137 році.
Історія їхньої жертовності має спонукати нас до роздумів про твердість і глибину нашої віри в Господа, про християнські чесноти.
Праведне сімейство жило в Римі, в часи правління імператора-язичника Адріана. Софія (у перекладі з грецької – “премудрість”) була вдовою і сама піклувалася про доньок, яких назвала на честь головних християнських чеснот – Віра, Надія і Любов. Дівчатка росли добрими, чесними й дуже гарними. Чутки про їхній розум дійшли до місцевого начальника Антіоха, і він розповів про християнську родину імператору Адріану.
Імператор велів привести Софію з доньками до нього. Побачивши їхні благородні, світлі й безстрашні обличчя, язичник був вражений. Ще більше він здивувався, коли матір із дівчатками відкрито назвалися християнками. На три дні Адріан відклав розгляд цієї справи й відправив Софію з доньками до однієї жінки на ім’я Полладія, щоб та наглядала за полонянками. Увесь цей час Софія навчала своїх дітей богонатхненними словами й просила залишатися вірними Єдиному Богу до останнього подиху.
Коли їх знову привели до імператора на суд, він запропонував усім поклонитися ідолові. Однак і матір, і дівчатка були непохитні. Надалі імператор спробував вмовити полонянок лестощами. Переконавшись, що все марно, наказав катувати дітей на очах у Софії. Дівчаткам було тоді 12, 10 і 9 років.
Однак що не робили озвірілі кати, а Софіїні доньки терпіли муки так, ніби й не відчували болю. Насамкінець подвижницям відтяли голови.
Святу Софію не піддали тілесним мукам, але прирекли на ще сильніші душевні муки від розлуки із закатованими дітьми. Поховавши останки доньок, мучениця два дні не відходила від могили. На третій день Господь послав їй тиху кончину й прийняв її багатостраждальну душу в небесні обителі.
Свята Софія разом із дочками зараховані Церквою до лику святих.
Підготувала Вікторія КОРНЄВА.