Музика полотна, палітра мелодій

Музика полотна, палітра мелодій

У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського відбулася дуже цікава, незабутня подія – відкриття ювілейної виставки заслуженого художника України Івана Новобранця. Серцем і душею унікального заходу був сам вісімдесятилітній митець Іван Якович Новобранець. Самобутній поет, композитор і виконавець власних та народних творів, майстер народних інструментів, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений художник України, член Національної спілки кобзарів України, лауреат премії імені Самійла Величка – ось далеко не повна презентаційна характеристика нашого земляка, шедевральні роботи котрого займають достойне місце в українських, європейських та американських музеях…
Зізнаюся, що для мене ця ювілейна виставка стала першим досвідом зустрічі з “живими” картинами Івана Новобранця, адже раніше творчість митця споглядалась лише в репродуктивному стані – з журналів, каталогів, Інтернету…

“Батьки були в нас добрими, чесними, працьовитими…”

Другого травня далекого довоєнного 1939 року в скромній сім’ї колгоспників Якова Йосиповича та Євдокії Андріївни Новобранців із села Березоточа Лубенського району народився хлопчик, якого нарекли Іванком. Ще в сповитку хлопчик звикав до “самостійності” та витримки. Мама працювала в ланці, декретних відпусток на той час не було. Кілька днів на пологи і – до роботи. А пора року ж то якраз була, що від сходу сонця до самого заходу сапку з рук жінки не випускали. Отож розпочиналось життя нашого Івана, як у юного Шевченківського героя – “розповила, нагодувала, попестила і ніби сном над сином сидя…” Певно, й Євдокія Андріївна просила у Бога для свого синочка щасливої долі. Материнські молитви долинули-таки до Всевишнього…
– Батьки були в нас добрими, – розповідає Іван Якович, – чесними, працьовитими… Батько, щоправда, строгим був, але не бив ніколи. Єдиний, хто в сім’ї міг дозволити собі наскидати мені штурханів, – це старший брат Микола. Однак я завжди прагнув “дати здачу” і довести свою “рівноправність”. Серед своїх однолітків брат був лідером, а мене “в компанію не брали”. Проте я домагався свого, ходив назирці, часом поводячись напористо і не зовсім тактовно. Та всі мої спроби були марними – брат і по життю чомусь “тримав дистанцію”…
Повоєнна пора була тяжким етапом у житті кожної простої людини, а тим паче селянина. Нестатки відчувались і в родині Новобранців. Сяку-таку їжу в селі можна було “добути” з грядки, а от на одяг потрібні були гроші, яких у колгоспах практично не платили. До школи переважна більшість дітей ходили в обносках. Себе Іван Якович сьогодні теж називає тодішнім босяком та обірванцем.
– Благо, – говорить, – що недалеко від школи жили. Взимку хоч не доводилось так мерзнути в дорозі, як тим дітям, що добирались до десятирічки з довколишніх сіл. Хоча, правду мовлячи, вдома в хаті питна вода замерзала за високих морозів і дров ніде було взяти. Так, лише теплий дух по хаті пропускали та кутались на ніч у рядна чи інше лахміття, аби зігрітись перед сном…
Звичний жити “на волі”, Іванко ніяк не міг змиритись зі шкільним життям, де потрібно було дотримуватись дисципліни, висиджувати уроки. Спочатку мовби й сподобалось навчання, а потім хотілось свободи, розкутості, польоту фантазії… Що повсякчас присікалось, заборонялось, навіть жорсткими педагогами каралось фізично – смиканням за чуба, крутінням вуха чи ляпасом по потилиці…
Коли “сіра” вчителька “щось там собі біля дошки розповідала”, Іван, уже третьокласник, шукав для своїх очей постать привабливішу і з цікавістю спостерігав за гарненькими однокласницями. У його серці мимоволі почав пробуджуватись інтерес до протилежної статі, і він замість того, щоб писати в зошитах (на той час дефіцитному товарі), почав малювати силуети та портрети однокласниць, серед яких були не лише вродливі личком, а й вишукано зодягнені – з косичками-бантиками…

Юний бунтар та його “веселе життя”

У Березоточу часто приїжджали молоді родини з міста, зазвичай наукові співробітники тамтешньої Дослідної станції лікарських рослин. Для вчених батьків там була трудова практика, а діти звично здобували в цей час у середній школі відповідну обов’язкову освіту…
Хлопчик, що вільно зріс на лоні чарівної природи, помічає неповторну природу людських образів, шукає в мові найкрасивіші слова – спершу його поетичні рядки належали до пейзажної лірики, потім полинула з душі лірика інтимна (а йому ж, романтику, ледь десять років від роду!). Наука не йде на розум. Через серйозний конфлікт з учителькою, котра одного разу виставила порушника перед класом, а потім вигнала за двері (на очах “у дами серця”!), юного лицаря не перевели до четвертого класу. А суть конфлікту була не лише в порушенні хлопцем дисципліни на уроці, а ще й у тому, що принижений Іван, вискочивши з класу, помітив у коридорі біля грубки мітлу, спересердя ухопив її, вбіг назад до класу і напав з тією “зброєю” на свою кривдницю. Вибрик був нечуваний, добряче перепало й батькам, та Івана змінити вже було практично неможливо.
До школи другорічник не доходив. Хіба що коли дирекція знову тиснула на батьків – чалапав туди для відчіпного. Якось його візит до навчального закладу видався дуже вдалим. Котрийсь учень із сусіднього села приніс з дому до школи балалайку. Іван з цікавістю оглянув інструмент, поторкався струн і попросив на деякий час позичити балалайку йому, адже знав, що батько уміє грати на цьому інструменті.
– Я практично ніколи не чув музики і був подивований звуками справжнього музичного інструмента, – згадує Іван Якович. – У післявоєнні роки в нас не було ні світла, ні радіо, і вся моя культурна освіта – це застольні народні пісні, які лились з душі сільчан цілющим бальзамом. Я ті пісні і сам з пелюшок знав та наспівував…
Коли хлопець приніс балалайку додому, батько налаштував її та зіграв кілька мелодій.
– Я був вражений, – констатує Іван Новобранець. – І відразу ж захотів навчитися грати.
Як виявилось, хист до музики хлопець мав неабиякий! За кілька тижнів балалайка “сама грала” в його руках. А коли інструмент довелось повернути власникам, життя послало хлопцеві наступну щасливу нагоду пізнавати музичне мистецтво. У школу призначили нову завучку, у якої був син – однокласник Івана – Льоня, котрий грав на мандоліні. Саме такого друга Іванові й треба було. Побачивши здібності учня до гри на музичних інструментах, мама Льоні приносить до школи гармошку на 12 басів. Хлопці на слух підбирають мелодії, грають на перервах та після уроків. Дівчата старших класів аж пищали, щоб хлопчаки грали ще, і ще, і ще… Потім почали просити Івана прийти увечері з гармошкою до клубу. У п’ятому класі він до опівночі бадьоро витинає наймодніші мелодії на танцях, а там уже припрошують відіграти у когось на весіллі. І розпочалося у підлітка “веселе життя”. Почали підносити гармоністу чарочку для зігріву та азарту. Додому повертався під ранок, з важкою головою. Про яку школу вже може йти мова? Залишається на другий рік і в п’ятому класі… Декому з односельців здавалось, що гармошка і без грамоти вже може прогодувати хлопця, а батьки та вчителі не стомлювались переконувати, що без документа про освіту ой як нелегко буде в житті!

Новобранець мистецтв

Авторитетною особою для творчо обдарованого підлітка стає вчитель фізики Іван Іванович Падалко, котрий чудово розумівся на музичному мистецтві, знав нотну грамоту, адже мав за плечима два роки навчання в консерваторії на диригентському факультеті, грав на бандурі, добре знався й на інших інструментах. У селі Іван Іванович був хормейстером – керував хорами колгоспників, вчителів, учнів. Помітивши потяг юного Новобранця до музичних інструментів та його хист ловити мелодії на слух, пропонує йому взятись за справу серйозно: вивчити ноти та акомпанувати хорам. Іванові така пропозиція припала до душі, у цю науку він поринув з головою. Шкільне навчання йшло так собі. Хоч розумом уже й доходив, що вчитися треба, та стільки упущено – всього не схопити… Щоправда, любов до живопису не згасала. Знаходив вільні хвилини, аби потішити душу малюванням з натури, а ще мав обов’язки редактора шкільної газети та час від часу випускав настінну газету для колгоспників. Влітку виконував обов’язки масовика в піонерських таборах. Колгосп придбав концертний акордеон, і цим скарбом завідував саме він – молодий, завзятий, талановитий музикант-самородок. Життя ставало все більш насиченим, наповненим змістом. Виникало бажання вчитися, пізнавати світ, наздоганяти згаяне… Та ось вже в руках й атестат зрілості, який не надто тішить оцінками, проте Іван розуміє, що то перший досвід, який спонукає робити відповідні висновки. А ось надходить і час строкової служби. Фізично підготовлений Іван Новобранець потрапляє у морфлот (а це таки була ще й його заповітна мрія!). Однак невдовзі настає розчарування – не романтика на військовому судні, а безупинний труд та ще й сон у прив’язаному до ліжка стані, бо ж коливання корабля практично безупинне… Сірі будні служби скрашують хіба що барви оформлених ним газет для чотирьохсот двадцяти моряків та вечори відпочинку, де він “запалює” на гармошці чи баяні. Повернувся красень моряк додому найзавиднішим із женихів. За іронією долі, колишнього двічі “другорічника” запрошують працювати у школу вчителем фізкультури, а водночас – співів та малювання. Директор школи радить готуватися до вступу у педінститут.

“…Створювати полотна, а не перемальовувати побачене”

Безупинна цікавість до молодого вчителя невгамовних старшокласниць спонукала чоловіка до прийняття серйозного рішення стосовно одруження. Обраницею стала голубоока Марійка, що на той час працювала лаборантом на дослідній станції. Цю дівчину Іван до армії практично не помічав, бо була ще школярочкою. А це побачив – і на все життя втопився в чарівних озерцях її осяйного погляду.
Вчительську роботу Іван не сприймав як життєву перспективу трудової біографії, тому дослухався до внутрішнього голосу, шукав порад у власному серці. Так, він обов’язково має здобути вищу освіту, довести собі і всім, хто не зовсім у нього вірив, що неможливого для людських прагнень не буває. Береться за підручники, готується до іспитів і вступає на заочне відділення народного університету мистецтв у Москві. Згодом він скаже:
– Це навчання дало мені не тільки повне розуміння мистецтва, а й уміння обґрунтовувати своє бачення, розкривати філософський зміст кожної роботи, створювати полотна, а не перемальовувати побачене…
Навчання в університеті мистецтв, хоч заочне, однак спонукало вириватися з села в більш цивілізований світ, де можна черпати перлини досвіду інших митців і разом з тим самовдосконалюватись.
З маленьким синочком Сашком на руках та вірою одне в одного молода родина перебирається з Березоточі в Полтаву, пускає коріння в обласному центрі і ось уже понад півстоліття живе та дихає з ним в унісон.
Іван Якович, набуваючи життєвого, професійного досвіду, свідомо змінив реалістичний стиль творення полотен на стиль наївного малярства. На переконання художника, особисто йому найпритаманніше самовиражатись саме таким чином: не дублюючи очевидне, не вуалюючи реальне, а – відповідно до стану душі – ридма ридати в картинах та заходитись від щирого сміху; глибоко тужити від болю і втрат та витати у піднебессі від щастя; щиро любити і ревно ненавидіти…
Музичний талант митця сьогодні проявляється теж в іншому напрямку: нині не легкі польки, фокстроти, краков’яки видають його чарівні пальці, а глибоко змістовні думи, балади, елегії… Грає кобзар на власноруч виготовлених інструментах. По життю, як бачимо, відкрив у собі Іван Новобранець не один високий талант, адже погодьмось, що зробити стародавню бандуру чи ліру, щоб вона повністю відповідала характеристикам оригінального інструмента і, безперечно, звучала, далеко не кожен майстер візьметься!..
* * *
Вісімдесятилітнього поета, лірника, кобзаря-бандуриста, художника Івана Новобранця на відкритті ювілейної виставки у стінах Краєзнавчого музею імені Василя Кричевського радо, щиро, сердечно та душевно вітали директор цього закладу Олександр Супруненко, голова обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євген Пілюгін, митець Микола Підгорний; науковий співробітник Полтавського художнього музею Алла Тимошенко; громадський активіст Анатолій Банний, доцент кафедри містобудування та урбаністики Харківського будівельного університету, кобзар, майстер з виготовлення народних інструментів, вдячний учень Івана Новобранця Назар Божинський, завідувач науково-дослідного експозиційного відділу Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського – Марина Кондратенко, котра виконала роль ведучої відкриття ювілейної виставки Івана Новобранця, яка триватиме до 10 вересня. Багато теплих слів та світлих сонячних букетів літа подарували винуватцю торжества десятки його шанувальників, а також найрідніші люди: син Богдан з невісточкою Аліною та дідусевими онучатами Міланою і Олежиком; внучка Оксана (донька старшого, покійного сина Олександра), котра прибула на дідусеве торжество аж із Португалії з чоловіком Павлом та десятимісячним синочком Данилком (Шарудіним-Новобранцем) – дідусевим правнучком. Не було лише серед урочистого товариства дорогої половинки Івана Яковича – Марії Гаврилівни, котру, на жаль, дещо здоров’я підвело. Однак усі квіти, як і піввікова подружня любов, – їй, єдиній з усіх жінок світу, котрій судилось пліч-о-пліч долати непростий, тернистий життєвий шлях поряд із чоловіком, який безпосередністю, справжністю та цілеспрямованістю довів світу свою неповторність.

Зоя ШКУРАТОВСЬКА
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий