На долю випало дві війни

Микола Сенчило у Пирятині.

На долю випало дві війни

Дороги Миколи Сенчила з Полтавщини на Донбас і додому…

Із батьківського гнізда уродженець Харківців, що поблизу Пирятина, Микола Сенчило випурхнув одразу після закінчення сільської школи. Як і багатьох ровесників-земляків із Полтавщини, доля закинула тоді на Донбас, куди направляли за комсомольськими путівками будувати шахти. А повернувся звідти, зокрема з Луганська, на землю батьків 2014-го. Своє вісімдесятиліття минулоріч зустрів у тепер зовсім рідному йому Пирятині. Між тими знаковими для нього віхами в часі та просторі – ціле життя. Робітнику, солдату, інженеру, письменнику думалося, що його найважчі крутосхили вже позаду. Виявилося – ще й попереду. Бо перша війна наздогнала Миколу Сенчила у надто ніжному віці, а друга, хоч і неоголошена, – у вельми поважному. Тож став вимушеним переселенцем. Чи таки біженцем? Але ті зазвичай «біжать» від отчого порога, а не навпаки. Та війни руйнують не тільки будівлі чи людські долі, а й нібито усталені правила буття…

Будував шахту і власну долю

Хоча починався його шлях у самостійне життя досить традиційно. Пан Микола не приховує: після школи зірвало з насидженого місця бажання вчитися далі. Та здійснити цю мрію в ті часи, коли селянам навіть паспортів не давали, було ой як непросто. Комсомольські путівки на «ударні» будови відкривали ширшу дорогу в життя тисячам сільських юнаків і дівчат не лише фігурально.
Праця чорнороба на будівництві шахти Полтавська комсомольська
№ 2 у Горлівці була дуже важкою. Саме там вступив до технічного училища, щоб вивчитися на слюсаря. Згодом працював на місцевому азотно-туковому заводі. У Горлівці вчорашній селюк, якого, за його словами, тягнуло до літератури, зокрема до гумору та сатири, чіткіше визначився зі своїм захопленням красним письменством.
Адже на той час у цьому місті діяло досить потужне літоб’єднання. Там познайомився з такими само літераторами-початківцями та справжніми письменниками. І, мабуть, уже тоді зрозумів, що це захоплення – на все життя.
Хоча перша серйозна розмова про власні стежки-доріжки в літературі відбулася в нього не на Донбасі, а на рідній Полтавщині. Причому говорили тоді про це з іншим донбасівцем із сільським корінням на Вінниччині, якого сьогодні знають українці всього світу. І не лише українці…
Молодого робітника горлівського підприємства Миколу Сенчила 1959 року призвали в армію. І разом з іншими тодішніми земляками направили на службу в Лубни, де була розквартирована мотострілецька дивізія. Тобто вистукувати азбуку Морзе, опановуючи фах військового зв’язківця в сержантській школі, йому належало за якихось чотири десятки кілометрів від рідного села! Саме там, у Лубнах, познайомився з таким само рядовим військовослужбовцем Василем Стусом.

«А чому російською? Ви ж українець, і батьки – українці»

Останній на той час уже закінчив історико-філологічний факультет Донецького педінституту. Та оскільки тоді у гуманітарних вишах не було військової кафедри для підготовки офіцерів запасу, вже практично сформованому педагогу, поету й досліднику літератури довелось, як то кажуть, тягнути солдатську лямку… При цьому він якось дізнався про те, що інший солдат – Микола Сенчило – також пише вірші. Тож першим підійшов до нього і попросив показати ті віршовані рядки.
Одразу здивувався тому, що написані вони були російською мовою. «А чому російською? – запитав Василь Стус. – Ви ж українець, і батьки – українці». Вже під час тієї першої розмови дав Миколі газету з надрукованими там власними поезіями, які вражали глибиною думки і вишуканою українською мовою. Микола Єлисейович каже, що тоді Василеві по-доброму позаздрив. І водночас замислився над його словами про рідну батьківську мову.
Відтоді у своїх віршах, байках, інших поетичних творах їй уже не зраджував…
Із майбутнім видатним поетом-політв’язнем, поборником української незалежності прослужив поруч понад два роки. Причому не тільки в Лубнах. Адже тамтешню дивізію скорочували, робили «кадрованою». Тож частину солдатів і офіцерів направили аж на Урал будувати приміщення для обслуги майбутньої ракетної бази. Щоправда, там Василь Стус спочатку служив при штабі писарем, а потім в іншому місці Челябінської області, біля озера Чебаркуль.
Якось Миколі надійшов лист від нього з віршем саме про те озеро. З відповіддю не забарився. І також доклав до неї два свої вірші. Василь Стус написав, що вони йому сподобалися, просив надіслати ще. Загалом у Миколи Сенчила було кілька Василевих листів, але при переїздах вони десь загубились. Якби ж знав тоді, що їхній автор стане такою знаменитістю… Ще з тих армійських буднів Стус постає у пам’яті високим, красивим, широкоплечим і завжди серйозним.

Уроки Василя Стуса запам’ятав на все життя

А ще – дуже освіченим і принциповим, безкомпромісним у обстоюванні справедливості. Таким, що не боявся суперечити навіть військовим командирам у їхньому прагненні діяти за сумнозвісним принципом «я начальник – ти дурень» і нав’язувати тупу муштру. За це його вже тоді нерідко карали, саджали на гауптвахту, яку називали «губою». Після армії також зустрічались. Адже Василь Стус деякий час працював у Горлівці вчителем української мови та літератури. Та невдовзі повернувся в Донецьк і влаштувався там на роботу в газету.
Пам’ятає Микола Єлисейович і його приїзди на засідання літоб’єднання в Горлівці. Коли Василь Стус читав там свої вірші, для літераторів-початківців із числа робітничої молоді то були справжні одкровення. Після того, як восени 1963 року він вступив до столичної аспірантури й переїхав до Києва, коло спілкування колишніх товаришів по службі, звісно, стало зовсім різним. Але про Василя Стуса Микола Сенчило ніколи не забував. І зрештою видав дві книжечки спогадів про нього – «Стусова доля» та «Незабутній син України». Їхню значущість важко переоцінити.
Надто з огляду на те, що з кожним роком залишається дедалі менше людей, які особисто спілкувалися з видатним митцем слова й подвижником української справи на різних етапах його життя. «Нас було троє армійських товаришів, які пам’ятали Василя Стуса по службі й підтримували зв’язок між собою, – зазначив Микола Сенчило. – Один жив у колишній прибалтійській республіці Союзу, інший – на Вінниччині. Та після того, як Дмитро Пічкур відійшов у вічність лічені місяці тому, з тієї трійки залишився топтати ряст на цій землі вже тільки я один».

Дітям – казку, можновладцям і чиновникам – «остючки та колючки»

Щоб отримати вищу освіту, слюсар із літературними здібностями Микола Сенчило вступив на заочне відділення філологічного факультету Донецького педагогічного інституту. Та коли треба було складати державні іспити, тяжко захворів. Закінчувати навчання довелося пізніше. Після того, як молодшого на два роки брата перевели на службу в Луганськ, переїхав у це місто й Микола. Разом із матір’ю, котру забирав із села ще в Горлівку. На одному з тамтешніх підприємств працював інженером із охорони праці.
Попри те, що на хліб насущний заробляв як «технар», не забував і про літературну творчість. Пам’ятав слова Василя Стуса про те, що краще йому вдаються дитячі вірші. Ще одним «коником» поета Миколи Сенчила стали гумор і сатира. Вдало поєднував їх із «дитячим» віршуванням, переконуючись, що юні читачі сприймають гумор органічніше, ніж дорослі. Загалом видав понад два десятки збірок гумористично-сатиричних і дитячих творів.
Хоча до Національної спілки письменників України вступив тільки 2004 року, тобто у пенсійному віці.
На Луганщині, з якою за три з половиною десятиліття свого життя там також зріднився, особливо любив спілкуватися саме з дітьми. Вони добре розуміли українську мову й ще не мали упередженого ставлення до її носіїв.
Незрівнянно важче було розмовляти з багатьма дорослими мешканцями Донбасу, котрі тільки за українську мову називали його «бандерівцем»… Зокрема й тими, котрі ще кілька місяців тому в рідному селі розмовляли українською. Та, влаштувавшись на роботу чи навчання в Донецьк, Луганськ або інше місто, одразу її «забували» й переходили на кострубату російську…
Надто старалися ті, хто прагнув вибитися у сяке-таке начальство. Можновладцям і чиновникам, які зневажали рідну мову та простих людей, Микола Сенчило підкладав свої сатиричні «остючки та колючки». Є в нього байка про Барана, який не тільки бекає, а й мекає, бо, мабуть, двомовний… Адже під облудними гаслами двомовності українське слово у містах регіону пригнічувалося остаточно. Власне, зросійщення Донбасу саме через міські агломерації було цілеспрямованою політикою тодішньої російсько-радянської імперії, яку, ніде правди діти, не зупинило навіть здобуття Україною незалежності. Плоди тієї політики пожинаємо й сьогодні…

«Опинялися майже на лінії вогню»

Микола Сенчило сповна відчув їх, як то кажуть, на власній шкурі в тому ж таки 2014 році. Коли владу в Луганську захопили проросійські бойовики, які нічим не відрізнялися від бандитів із великої дороги. Тим паче, що їхніми справжніми ляльководами стали господарі Кремля, котрі давно точили зуби на Україну. Збиткування наснажених ними терористів над символами нашої держави та, власне, всім українським спершу важко було витримати насамперед морально.
Зрештою, своїх патріотичних проукраїнських поглядів поет і багаторічний просвітянин Микола Сенчило в Луганську ні від кого не приховував. Про них там добре знали. Та на момент захоплення російськими найманцями другого за значущістю обласного центру Донбасу він був уже «глибоким» пенсіонером, вік і стан здоров’я, м’яко кажучи, не спонукали до громадської активності. Тож навряд чи хтось наважився б застосовувати до нього репресії. Тоді чому в такому віці вирішив залишити ще одне насиджене місце й перебратися звідти на малу батьківщину?
– Тому що стало несила терпіти вже не тільки морально, а й фізично, – відповідає Микола Сенчило. – Судіть самі. Жив я не в центрі, а в східних кварталах Луганська. І коли почалися серйозні бойові дії, терпів, як то кажуть, до останнього. Хоча дуже багато молодших людей, особливо з малими дітьми, вже повиїжджали звідти. Бо не було в нас ні електрики, ні води. Живлющу рідину набирали з пожежних кранів, але та вода була технічною, непридатною для споживання. Додайте до цього постійні обстріли. Причому здавалося, що ось-ось влупить так, що ні від твого житла, ні від тебе нічого не залишиться… А бойовики воювали ж особливо підло.
Скажімо, біля нашого дому розташовувалися школа та дитячий садок. Так вони зі своєї пересувної артилерійської установки постріляють спочатку з території школи, а потім перебираються до садочка. Зрозуміло, що наші бійці бити по таких цілях не наважувалися. Та все одно ми опинялися майже на лінії вогню. Таке, звісно, не додавало ні сил, ні здоров’я. Вік також дедалі частіше ворушив спогади про батьківський край. За таких обставин вирішив залишити Луганськ майже в чому стояв. Брат провів мене на попутку, якою доїхав до Пирятина.

У Пирятині відтанув душею

Від цього міста-райцентру та столиці однойменної ОТГ зовсім недалечко до батьківських Харківців. Але в тому селі вже нікого з рідні пана Миколи не залишилося. Тож зупинився у племінниці, котра мешкає у Пирятині. Вона прихистила дядька на кілька місяців. А потім переселився у свою однокімнатну квартиру, яку придбав за допомогою брата (останньому залишив своє помешкання в Луганську).
Після обстрілів і поневірянь на Донбасі мирна, спокійна та ще й рідна йому Полтавщина видавалася раєм земним. Тут не стріляють, не ховаються у погребах і підвалах, розмовляють українською мовою… У Пирятині познайомився з такими, як сам, небайдужими людьми, зокрема й із шанувальниками поезії та пісні. Тож разом із ними торік відзначав свій поважний ювілей у місцевому центрі соціального обслуговування земляків.
Задушевні зустрічі однодумців улаштовують там і сьогодні. Особливо приємно Миколі Єлисейовичу, коли на них співають пісню про Пирятин на його слова…
На дев’ятому десятку, зізнається, художніх творів пишеться вже мало. Зрештою, в такому віці треба подбати про те, щоб систематизувати написане раніше. Минулоріч за спонсорські кошти надрукував свою книжку в комунальному видавництві сусідніх Лубен. А зовсім недавно, вже цього року, за фінансового сприяння Пирятинської міськради в столичному видавництві народилася ще одна книжка його поезій із промовистою назвою «Любим дітям». Одних лише загадок для малечі там майже півтори сотні! Та й віршовану казку «Наближалося Різдво» діти сприймають, як то кажуть, на ура…
До речі, після того, як цю книжку забрали з друкарні, авторські примірники Миколі Єлисейовичу міський голова Пирятина Олексій Рябоконь передав особисто. Така увага керівництва громади, депутатського корпусу, очільниці відділу культури міськради Олени Гуленко до друкованого слова неабияк потішила чоловіка. Не лише тому, що йшлося про видання з його прізвищем на обкладинці. Як з’ясувалося, за кошти міського бюджету в Пирятині реалізують й інші видавничі проекти, зокрема краєзнавчі та дитячі. Не менш важливо й те, що у невеликому місті зберегли книжковий магазин, де тепер можна придбати і твори Миколи Сенчила.

Надія на свою державу, а не на чужу

Якби там, у Луганську й загалом на Донбасі, керманичі міст, селищ і сіл так дбали про поширення україномовних книжок і рідного слова, то, певно, не розрослася б у регіоні раковою пухлиною, а зів’яла на корені та клята «русская весна». Чи вірить Микола Єлисейович у те, що свідомість багатьох його вчорашніх земляків на окупованій російськими найманцями території Донбасу зміниться й вони прихильніше ставитимуться до своєї держави Україна?
– Принаймні в те, що це станеться найближчим часом, мені не віриться, – з гіркотою у голосі каже Микола Сенчило. – Не лише тому, що надто потужно обробляють тих людей ідеологи й пропагандисти «русского мира» насамперед через свої телеканали. Дуже важливою для простих людей залишається економічна основа їхнього життя. І якщо, скажімо, в нас тільки зовсім недавно газ трохи подешевшав, то там, на окупованій території Донбасу, ціни на блакитне паливо та електрику для населення були набагато нижчими й раніше. Скажу чесно: навіть із братом, який до карантину приїздив у Пирятин майже щомісяця, у нас виникали суперечки з цього приводу… Тому попри всі труднощі треба покращувати життя людей. Щоб вони ставали заможнішими і прагнули будувати свою державу, а не чужу. Хоча надія, зокрема й на прозріння моїх тепер уже колишніх земляків, як то кажуть, помирає останньою. Вона нікуди не поділася. Та дуже хочеться дожити до того дня, коли такі сподівання стануть реаліями.

Григорій ВАСИЛЕНКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий