«На Говерлі  живуть боги…»

«На Говерлі живуть боги…»

Неймовірно багатогранний: щирий, відкритий, імпульсивний, креативний письменник, журналіст, громадський діяч, видавець, блогер – і це далеко не все, що можна відразу сказати про Сергія Пантюка. Тож і не дивно, що полтавці, юні й дорослі, досі «смакують» власний феєрверк емоцій після зустрічей наприкінці травня із нашим гостем у рамках соціокультурного проєкту «Українські акценти», що започаткований колективом Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. На підтвердження – слова вчительки Полтавської початкової школи №44 Марини Чекаліної, яка разом із третьокласниками щиро дякує організаторам «за неймовірного гостя»: «Сергій Пантюк, від сьогодні і назавжди Ви поселилися у наших серцях! Цікава зустріч, артистичне читання віршів, байок, вивчення скоромовок, пізнавальні бесіди, щира та відверта розмова без дидактики (та математику все-таки вирішили підтягнути!) – все це від харизматичного, чуйного до дитячих сердець пана Сергія! Все було, враховуючи карантинні обмеження… Але відтягнути дітей від героя дня було неможливо! Не наговорилися. Не відпускали!»
Після двох «дитячих» зустрічей, які так і називалися – «Жваві розмови із Сергієм Пантюком», директорка видавництва «Дивосвіт» Ганна Грибан та полтавський письменник Віталій Запека представили гостя у дворику книгарні «Полтавська книга» творчій інтелігенції міста. І ця вечірня зустріч була не менш емоційною – аж письменник зізнався: «Гадав, що дужче втомився, але звідкись додалося енергії». Звісно, звідки – з його невичерпної творчої криниці.
Пан Сергій розповів, що в Україні у нього видано 26 книжок, не рахував, скільки вийшло за кордоном у перекладах. Народився у селі Сокілець на Хмельниччині – може, з цієї поетичної назви села й почалася його поетична доля, писати почав школярем. Тепер в українських школах діти вивчають його твори, домальовуючи його портрети ріжками й вусиками, що письменника тільки тішить. Головне, щоб вони читали, відкривали для себе цей світ у творчості, він дуже толерантно ставиться до юних читачів, бо й писати для них почав, коли з’явилися свої діти. І знає, шо для дітей писати непросто – вони вловлять фальш відразу. І розмовляти з ними треба їхньою мовою. Але тоді, коли у 2011-му вийшла книжка «Неслухняники» (накладом 30 тисяч примірників), у нього вже був письменницький досвід, хоч і про такі тиражі не йшлося, найбільший був досі 2 тисячі (і це як на сьогодні – мрія кожного автора). Далі пішли науково-фантастична повість «Вінчі й Едісон» (готується її четверте видання і пишеться продовження), повість «Тимко і ґелґотунчик Шкода», за нею – повість для підлітків «Швидше не буває», «Абетка грибничка», «Емоджинаріум, або Подорож у світ почуттів» і – найновіша збірка новел та оповідок «Книжка в дорогу» – вона ще пахне фарбою, демонструє Пантюк. І з кожного слова й жесту струменить його щирість, відчувається, з якою любов’ю він творить світ юного читача. Світ, де часом усе перевертається з ніг на голову, що й не дивно для автора «Пана Перевертаса» (цього героя придумав його син) і «Веселого крутисловика».
Гра слів – одне з улюблених занять і дорослого поета Пантюка: акровірші, паліндроми, скоромовки, є у нього навіть «Вірш, написаний моєю кишенею за допомогою розблокованого телефона». А чого варта ось ця скоромовка:
Завтра буде ватра,
Біля ватри варта,
Бо без варти ватра
Нічого не варта!
Сергій Пантюк прочитав кілька творів із книги «Про100 вірші. Емоції та стани», де він часто експериментує із поетичною формою. Це, каже, як і тренування для спортсмена – тримати форму, створювати нові слова. «Поет має поетити /а віршун – віршувати…»:
І тому я сьогодні спрагло
Віршую цей світ, бо люблю його,
А водночас – трішки ненавіршу!
Розповів письменник і про заснований ним у свої тридцять всеукраїнський фестиваль поезії та авторської пісні «Під знаком Водолія», що нині відомий під назвою «Віршень». Читав трохи прози і поезії «з передової» – сам учасник Євромайдану, Революції Гідності та українсько-російської війни (у складі Добровольчого батальйону ОУН). І, звичайно ж, відповів на запитання полтавців, зокрема про те, як він поєднує тематику творів для дітей і дорослих, розповів про свій несподіваний досвід акторської діяльності, про нові задуми – зокрема щодо створення на Київщині разом із Борисом Гуменюком та Іваном Андрусяком мистецької резиденції «Витівка», куди зможуть приїздити письменники й художники для участі у нових фестивалях. Бо любить, зізнається, підставляти творчій молоді «не ногу, а плече».
Пропонуємо читачам кілька віршів нашого гостя, які він читав на зустрічі з полтавцями просто неба.

Балада про пораненого херувима
Херувим літав собі,
шукаючи сенсу,
але там, де про все це
давно забули.
Та оскільки він мав
повні груди серця,
саме туди і вгризлася
випадкова куля.
Пораненому херувимові
важко тримати крила,
коригуючи відстань
між Богом і чортом.
Щоб земля від смертей
хоч на день відпочила,
він поволі кружляє
над Донецьким
аеропортом.
Раніше міг за годину
від Карпат і до Криму,
і повсюди вітали,
молилися, кадили…
Нині він тимчасово
не керує святими,
його функції виконують
бойові командири.
Херувим розкисає,
вагається і дуже
хоче хоч на тиждень
на ротацію до раю,
але линуть і линуть угору
солдатські душі
й налипають, немов бинти,
на його глибочезну рану…
* * *
Не відлітають янголи у вирій,
А перший іній – тиша їхніх крил.
Не замерзай. Мов чарку, душу вилий
І вибухни, як вимовчаний крик.
Долоня ось – це прихисток для когось
Від марень, передбачень і загроз.
А де той шлях – тремтячий,
ніби голос,
І де твій крок, тріскучий, як мороз?
А на Різдво, що лине крізь ялини,
Згасить небесний снайпер дві свічі,
І ти знайдеш до серця України
Лелеками загублені ключі.
Відгорне вітер хмари, наче хвилі,
І нам пора вертатися у стрій.
Не відлітають янголи у вирій,
Допоки спека на передовій…
* * *
Ще кілька яблук мерзло у саду,
Та в душах їхніх літо тріпотіло.
Я заприсягся: більше не прийду,
Хоча б пекло, куражило й кортіло.

Навчився на догоду небесам
Себе, чумного, гнати звідусюди.
Регоче грудень, сипле дику студінь,
І наче мармур, я холону сам.

За обрій відпливають блокпости,
І кривить губи вимушена радість,
І Бог мовчить. І страшно
озиратись:
Позаду темінь. Безмір чорноти,
Якого не розвієш навіть ти…

І спогади на гострому гіллячі
Гойдаються. І вже не заплести
Між них обридлі ніжності телячі…

…Чужих смертей окалину руду
Я зішкрібаю з одягу і шкіри.
Мов рудименти сонячної віри –
Ці кілька яблук мерзнуть у саду…
* * *
На Говерлі живуть боги.
(І який там, пробачте, Олімп!)
Якщо тільки у вас до ноги
Не прилипла огрядна лінь,
Говерложителі тихо покличуть,
І ви ринетесь, мов у політ,
Розмазуючи по обличчю
Усмішки і теплий піт.
Крок за кроком, в руці рука,
І щоб раптом шляки не трафили,
Нектаром смакує вода зі струмка,
Амброзією – малина й афини.
І нехай заздрять друзі,
хай мруть вороги,
Але ви – на верхівці!
Тільки тут, на Говерлі, живуть боги,
І вони – українці!
***
Клопоти кличуть, клопоти
топлять,
День догорів, як у лямпі ґас…
Гріє долоні печена картопля.
Спогади. Тиша. Усе гаразд.

П’ятниця. Вечір. Коти і квіти.
І знову доручено Богом мені
Любити кохану і бити, бити
Байдики з нею у вихідні…
Якби Шевченко був… японцем
Довкола пагоди по краю
Старенькі сакури в цвіту,
Дзвенять цикади там і тут,
Додому самурай вертає
З війни зі здобиччю. Стає
Супроти сонця і співає
Йому хвалу. Із чаші п’є
Саке гаряче і зітхає,
А гейша суші подає…
Та сонце промені ховає
За Фудзіяму. І стає
Страшенно сумно самураю.
Він би й заснув у цьому раї,
Але цикада не дає…

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий